Пісня про Рильського

Максим Рильський
Максим Рильський

Такі шедеври, як «Пісня про Сталіна», пишуться не випадково. Вони народжуються або з глибокої віри митця в те, що він пише, або зринають унаслідок психологічної травми, шоку, рівним якому може бути хіба що страх смерті. Адже написано справді талановито, гори створеного Максимом Рильським пустопорожнього славослів’я не йдуть із цим віршем ні в яке порівняння. Хіба ж поставиш поряд із «Піснею про Сталіна», створеною за фольклорними взірцями, які Рильський глибоко знав, такі, наприклад, його рядки:
Хай потужна хвиля ллється,
Не вертаючись назад,
Хай уся земля назветься:
Молода Країна Рад.

Навкруг вождя – тісніше лави!
Зміцняймо міць більшовика!

За «Пісню» не в міру цнотливі борці М.Рильському дорікали, мовляв, таки лизнув пантофлю папи! Про те, що за її створенням стоїть якась прикра й не надто афішована історія, свідчить і поведінка самого поета. Після чийогось чергового закиду, як правило, стриманий Максим Тадейович зіскочив на рівні й вигукнув: «Молодий чоловіче, в домі повішаника про мотузку не говорять!»

Будь-які історії, що мають тіньовий бік, породжують шлейф домислів і вимислів. Одну з версій створення «Пісні про Сталіна» дав у своїй іронічній п’єсі «Постріл у вухо» Богдан Жолдак. П’єса являє собою діалог М.Рильського й А.Малишка – персонажів, як і має бути в іронічному тексті, значною мірою абсурдизованих і зображених тенденційно. Квінтесенцією твору є слова нібито самого Рильського: «Дуже просто, отак сидиш в своєму Голосієві, коли до тебе приходять троє з наганами, піднімають тобі руки догори й конвоюють пішки отак до самої Лук’янівки. […] Аякже, ніжками, ніжками, і не прямо, обов’язково треба ще й через Хрещатик, і всі шепочуть: «Оно Рильського повели». Ти ще до камери не дійшов, а весь Київ уже знає, що тебе заарештовано. Отак. […] От приводять, і ведуть одразу в підвал, там ставлять носом до стіни, знаєте, такої, побитої кулями, потім виймають папери, довго шарудять, потім зачитують тобі смертний вирок, тоді беруть отак ззаду і стріляють. […] Так, поруч з головою. Потім дають перо, папір і ти пишеш вірш «Ой, з-за гір та з-за високих, не орел то, рідний Сталін, рідний батько наш летить».

Версія про фіктивний розстріл цілком вірогідна, бо ж саме такий метод пресингу в той час застосували й до Б.Антоненка-Давидовича. Однак вельми сумнівно, що в таких умовах, у шоковому стані та ще й під дулом пістолета Рильський міг дати твір високого рівня.

Більш правдоподібною видається версія, що випливає з документів розсекреченої справи №272 на підслідного Рильського М.Т., які 1989 року на прохання поетового сина КДБ УРСР передав до меморіального музею Рильського. Максима Тадейовича заарештували в день його народження – 19 березня 1931 року. Розрахунок був логічний: різка зміна обставин – від святкового столу й родинного кола до камери Лук’янівської в’язниці – та ще й належний тиск слідчого – і вразливий лірик, шокований, введений у стан зміненої свідомості, підпише все, що вимагають. Під слідством Рильський був рівно п’ять місяців: 19 серпня того ж року за браком необхідних даних його справу закривають. Усе, що поет власноруч написав «у казематах», від початку й до кінця було самообмовою.

А «Пісня про Сталіна» з’являється п’ятьма роками пізніше – 12 березня 1936 р. в «Літературній газеті» (тепер «Літературна Україна»). Перед тим, 18 листопада 1935 року Рильський у газеті «Більшовик» публікує статтю «Пісня буде написана», де обіцяє створити пісню про «мудрого вождя і вчителя», яку йому нібито замовили колгоспники. Справжнім замовником панегірика Сталіну був Комітет у справах мистецтв УРСР, очолюваний А.Хвилею. Це було замовлення, відмовитись від якого означало підписати сбі смертний вирок, і Рильський розумів це як ніхто.

Саме «Пісня про Сталіна» врятувала Максима Тадейовича 1938 року, коли першому секретареві ЦК КП(б)У (М.Хрущову лягла на стіл «справа Рильського»: поета обвинувачували в націоналізмі. Нарком внутрішніх справ Успенський домагався негайного арешту видатного поета, й тільки дзвінок Хрущова Сталіну – «як можна арештовувати поета, котрий написав «Пісню про Сталіна», що її співає вся Україна?» – відвів од голови Рильського дамоклів меч.

Однак навіть пісня про «батька народів» не стала М.Рильському довічною індульгенцією. Зокрема, вона не убезпечила його від організованого україножером Л.Кагановичем погрому українських літераторів у 1946-47 роках. Що й казати, в ті часи людей не рятували навіть Сталінська премія І ступеня й найвища натоді державна відзнака – Орден Леніна.

Весь час перебуваючи під наглядом реалістів у цивільному й колег-доброзичливців, змушений видавати на-гора римований силос «за день, як золото, яскравий, за цвіт, за сонце, за ЦК», М.Рильський входив у запої, що й понині намагаються не афішувати. Однак самі за себе говорять його пізні приватні фотографії, де незачесаний поет із цигаркою та промовистими мішками під очима оскліло дивиться в якісь папери (за радянських часів цигарку на знімках старанно заретушовували – берегли імідж радянського класика!). І ще чекають свого задокументування спогади очевидців про те, як старий поет, будучи під добрячою мухою, читав із пам’яті такі політично потужні вірші, що в принагідних слухачів мороз гуляв поза спиною. Про стиль і характер тих, швидше за все, втрачених віршів можна судити вже з цих рядків, датованих 1961 роком:
Братопродавці з білими руками
І з чорними серцями – ось вони,
Що вслали анонімними листами
Дорогу у кар’єру і чини! […]
Та стать людьми – нема, нема надії
Тим, хто життя проповз, немов змія!
Нехай їх вітер вічності розвіє,
Нехай в огні останнім спопеліє
Наклепника останнього ім’я!

P.S. Комусь ця замітка може видатись іронічною. Що вдієш, у царстві культури бродить привид іронізму, і його часом бачать навіть там, де не ступала нога жодної подібної примари… Однак хочеться вкотре й без зайвого пієтету глянути на не такий уже далекий період нашої історії, літератури та історії літератури. Ще раз глянути на наших класиків. І – зрозуміти їх. Адже комусь треба було жити й творити в умовах тоталітарного тиску; якби всі з гордо піднятою головою пішли на розстріл чи в Сибір, ми нині мали б тільки балалайку, брагу й лайку (зрозуміло ж, не українську). І навряд чи звалися б українцями…

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.