До анаморфози Вадима Пасічника, автора саркастичних нотаток про літературну Полтаву

Микола Леонович

Автор розлогого треносу над полтавською літературою виглядає напрочуд підготовленим до власної оповідки: текст насичений деталями, що залишаються поза увагою широкого загалу, поміркованою (але не надмірною) інтелектуалістикою, яка дає йому змогу в перших рядках свого опусу назвати традиційного щодо поетики свого часу Величковського футуристом.

Очевидно, так і має бути: Величковський – не автор для натовпу, а подібні плачі вже стали традицією для всієї України. Немає, певно, регіону, міста, містечка, де б не лунали такі пронизливі крики. Шкода, що подібні екзальтації майже повністю замінили креацію, і молоді митці, як правило, опиняються попервах у неконкурентному середовищі.

І хоча багато позицій автора, безперечно, правдивими і актуальними, однак ця актуальність разом із правдивістю стосується лише поверхні, а не глибини.

Щоби точніше окреслити свою позицію, дозволю собі назватися.

Мене звуть Микола Леонович, я молодий письменник із Полтави – той самий, який, цитую В.Пасічника, «отримавши премію видавництва „Смолоскип”, видав свою першу і єдину збірку «Агон» (2004)». Я дійсно був активним учасником Мистецького Центру «Заспів» (принаймні так він називавсся тоді). Я навчався в одній групі з Інною Снарською. Ходив на «Полтавські джерела» до Наталки Фурси. Допомагав батькові ілюструвати збірки Віри Казидуб, його тодішньої співробітниці. Зрештою, Леонід Бразов – батько однокласниці мого батька. Полтава – маленьке місто (і від цього насичене, як супер-нова). Попри ці контексти (і всі інші, неназвані) я писав, починаючи з дитинства, і тексти від першого по четвертий курс увійшли до книги «Агон». Мені достеменно невідомо, чи буде ця збірка, відповідно до сподівань автора, єдиною. Як невідомо, навіщо полтавському загалові потрібне знаття про більшість актуальних діячів красного письменства наших днів, які так чи інакше пов’язані з Полтавою, яку я з особливим пієтетом завжди називаю центром Всесвіту (бо так воно для мене і є).

Проте мені досить добре знайомий розпач і «скепсис», що ним уміло оперує автор, допасовуючи ретельно дібрану часткову інформацію до заздалегідь передбаченого «результату».

Література Полтави протягом кількох останніх десятиліть справді набула достоту салонної, гурткової (у Прустівському, скажімо, значенні) форми побутування. Причина – невідворотна смерть літератури «трибунної», яка завжди була пов’язана з імперією (от якраз Євтушенко – поет свого часу не те що трибунний, а стадіонний), – і, водночас, прагнення митців знайти серед загалу таких, як і вони. За часів мого навчання у вищій школі це був Мистецький Центр «Заспів», що сьогодні існує у вигляді тої самої літературної студії, що й 40 років тому, був гурток «Полтавські джерела», очолюваний Наталкою Фурсою… були й інші, більші та менші об’єднання, часто наповнювані спільним контентом, але оточені різним контекстом. Як ведеться зараз авторам, яких прийнято називати «початківцями», сказати важко – скоріше за все, приблизно так само: ти пишеш, очікуючи на дружнє плече поруч, або не очікуючи на нього. Ти пишеш.

Або не пишеш – проте знаєш, хто чим живе і чия кухня чим повниться.

Мене важко звинуватити у великій любові до міських напіграфоманських збіговиськ – мені не подобається творчість ані Олени Пустовгар, ані Олени Гаран. На «Полтавських джерелах» мене, вразливого першокурсника, вважали гордовитим. Віра Казидуб і Наталка Фурса (яка справедливо мене критикувала) видаються мені більше жінками, ніж поетками. А що мені доводилося свого часу набирати цілу збірку Марини Свалової, я охоче погоджуся з її одноманітністю. І, чесно, дай Боже кожному авторові такої одноманітності!

Кожен гарний автор усе своє текстотворче життя виповідає одну-єдину історію, і можна позаздрити глибині, з якою Марина передає свою – з усією багатогранністю звучання.

І коли високодостойний автор (В.Пасічник) згадує імена й деталі, дозволю і я собі згадати, що Олена Пустовгар (як і Світлана Пиркало) є лауреатом премії «Смолоскип», що Олена Гаран переслухала більшість полтавських, українських, і загалом – екс-радянських бардів сьогоднення, що Наталка Фурса, попри всю претензійність, має добре уявлення про поетику (і недаремно критикує молодих – що не вбиває, те робить нас сильнішими), а покійний чоловік Віри Казидуб був поетом, відомим все-таки не тільки в межах області. Дивними видаються преференції автора, достоту дивними.

Кожен автор – одинак, і поетика Богдани Матіяш не має нічого спільного з творчістю Сергія Осоки (так прихильно описаного в тексті, що мимоволі… але про це згодом). А Олег Коцарев, згаданий у контексті «Двох тон», є моїм спільником хіба що в міру особистого знайомства і походження з артистичних родин – хоча це, можливо, і пояснює руйнацію «традиційної» поетики та спроби відмови від пафосу. Не буду, однак, вдаватися до автокритики: якщо захочеться, питайте, мене досить легко знайти в мережі.

Будемо правдивими: кількасотлітній розвиток української поезії – це і непрочитане бароко, і пізній Тичина, і Макс Лижов – поет наркотичних візій з чіткою соціальною позицією. Дивно було б, якби школярі розуміли всю глибину «Слова о полку Ігоревім», а все студенство захоплювалося б «Польовими дослідженнями…».

До слова, за свідченнями очевидців, на авторський вечір Кристофа Рансмайра, всесвітньо відомого прозаїка, в Берліні прийшло близько двадцяти осіб. І для Берліна – це нормально.

Автор статті, судячи з його слів, досить близький до філологічно-педагогічного кола – імена викладачів інших факультетів і вузів не зриваються з його вуст. Тож йому має бути достеменно відомо, наскільки сильною, принаймні, була класична школа свого часу. Не буду говорити про Ганну Іванівну Радько. А от імена медієвіста Віти Василівни Сарапин і філософа Світлани Вікторівни Куцепал слугували б окрасою будь-якого українського вузу. І Микола Іванович Степаненко, попри весь свій українофільський пафос, є взірцевим викладачем-предметником і носієм енциклопедичних знань із теорії мови та історії української літератури – хай би там як він особисто їх сприймав, – для вільного розуму завжди є простір, щоби зробити власні умовиводи.

Наймолодше (буквально на кілька років) «покоління» «після Осоки», разом із самим Осокою не є в жодному разі ще цілісним поколінням зі своєю об’єднавчою ідеєю. Це поодинокі особистості, кожна з яких сама робить вибір і визначає власний шлях. І жодна міська влада не має стосунку до того, що можна назвати тяглістю чи розривом, розвитком чи стагнацією.

Садиба І.Котляревського.Фото Катерини Туз

Насамкінець я хотів би сказати кілька слів про Полтаву. Чи були ви коли-небудь у Полтаві? У місті, яке так не любив Гоголь, у місті, яке приймало прийдешніх (таких, як Величковський) і виховувало піонерів-героїв (таких, як Ляля Убийвовк)? Чи ходили затишними вулицями старого міста? Чи бачили магазин, колишній готель, у якому зупинявся Рільке? Торкалися мідних яєць лева на пам’ятнику Келіна? Обабіч стертих полтавських хідників немає будинків понад півтораста років, а місто це – древніше за Львів. Воно горіло й згорало, воно нищилося дощенту, щоби явити себе у своїй глибинній красі. Щоби відчути його магію, треба просунутись углиб, кудись, куди не сягає геометрія Евкліда, треба прожити у цьому місті понад сто років, треба знати, що за сто метрів від будинку в готичному стилі (де віддавна проживають міліціянти) проходила межа міста – мовчання, яке породжує Полтава, більше за будь-який міт, містика, яка панує тут, більш прихована за будь-яку сучасну істерію.

Приїздіть до нас. Постійте біля могили Котляревського. Його справжня могила – під гамірною вулицею, що проходить поруч. А парк, яким ви пройшли сюди – колишній цвинтар. Моїх наймолодших пращурів виймали з землі, щоби перепоховати на новому кладовищі. Так мої тепер найстарші та мертві родичі дізналися, як росте волосся після смерті.

Полтава не родить текстами. Всі ми тут прийдешні – і всі ми тут були завжди.

І про сучасну літературу (не тільки полтавську) годитиметься говорити тоді, коли вона дорівняється віком до творчості авторів Бароко. Тепер же ми всі займаємося автокритикою, намагаючись означити себе – і всі внутрішні дискусії стосуються цієї уявлюваної спільності, яка, однак, не має нічого спільного з місцем – у просторі, в історії, навіть у часі.

Насамкінець зазначу, що про перекладацьку діяльність Сергія Осоки знають буквально одиниці. Про те, хто готував підрядник, і хто з полтавських іспаністів виступав першим критиком, знають одиниці з одиниць. А одного з провідних мислителів українського сьогодення я називаю філософом виключно у приватних розмовах (так, до слова – певно, тексти Бодріяра, Дельоза і Фуко є напрочуд легкостравними – дивно, що їх не друкують у «Бульварі Гордона»).

Тож якби автором статті був не Вадим Пасічник, а, скажімо, Ігор Дудка, я б охоче зустрівся із ним особисто – автора промов Анатолія Тихоновича Кукоби, попереднього полтавського міського голови, я не бачив досить давно. Скучив. І зла ані до нього, ані до автора нотаток про «полтавську літературу» я не маю – я люблю своє місто, і сподіваюсь, обидва наші тексти народжені з любові до Полтави. А вже кому якою вона ввижається – залежить від точки зору.

Від редакції
Не беремося судити, наскільки цікавими для «не-полтавців» є стаття Вадима Пасічника та відгук на неї Миколи Леоновича. Як на наш погляд, обоє авторів – хотіли вони того, чи не хотіли, – адресували свої нотатки передусім землякам. Через те «занадто людський» полтавський «код» обох матеріалів навряд чи буде вгаданий, прочитаний за межами Полтави адекватно. Жаль, що полтавська «кухня» певною мірою затінила головне – творчість. Про неї все-таки йшлося поміж іншим… Що ж, доведеться «ЛітАкценту» самостійно придивитися до того, що М.Леонович називає «літературною Полтавою».