Одкровення Галини Пагутяк

Г. Пагутяк належить до категорії творців, а не виконавців. Саме тому їй вдалося створити власний літературний світ, обмежений селом під назвою Уріж. Я б усе-таки не порівнювала Уріж із Йокнапатофою з однієї причини — на відміну від Йокнапатофи Уріж утратив будь-які зв’язки із реальністю, у ньому всі закони фізики недійсні. Уріж — це сон, примарний, чуттєвий світ, часто незрозумілий, інтуїтивний, зітканий з есхатологічних видінь і чарівних казок, зокрема, про давно померлу панну-молоду сумної вроди чи панну з жовтим волоссям, яка опівночі виходить із могили, щоб зустрітися зі своїм милим — паном у чорному костюмі із блискучими ґудзиками. Бачимо, як слід весільного поїзду із панною-молодою, зодягненою у старовинні строї, губиться десь крайнеба чи, може, на місяці. Письменниця зізнається — неспокійна душа цієї панни живе в її тілі.

Чому книжка Г. Пагутяк називається «Захід сонця в Урожі»? Йдеться не тільки про містерію, що відбивається на небі щоразу, коли сонце в Урожі падає за ліс. Уважний читач знайде відповідь на це питання в одному із оповідань: «Встигнути зайти у двері потойбічного світу, які зачиняться, коли заходить сонце». Г. Пагутяк пише урізьку хроніку, хроніку душі, яка постійно пам’ятає про смерть, тому від неї віє холодом потойбічного світу. Це розповідь про Пекло, Чистилище, Рай. Читаючи твори Г. Пагутяк, шкірою відчуваєш крижаний холод потойбіччя, що світиться фосфоричним сяйвом таємниці, фатуму, надприроднього. Найжахливіше, проте, інше: «На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно?» Темнота, за Г. Пагутяк, або страх світла опанував людей після осяйної епохи Відродження. Темнота є і її улюбленою стихією. У прозі Г. Пагутяк мертві навідуються до живих. Відчиняються двері — і атеїстичне питання про те, чи існує потойбічне життя, — стає безглуздим. Живі бояться мертвих, але колись — пророкує письменниця — і нас, мертвих, теж виштовхають за двері, бо ми приноситимемо у дім страх. Ось яке воно, обіцяне авторкою вино готичної прози, а не свячена вода якогось там фентезі.

У творах Г. Пагутяк людина — найнеприродніша істота. Її дії зведені до автоматизму; це істота, яка не вміє знайти в собі злагоду, яка намагається підкорятися суспільним законам, а не законам космосу. Висновок письменниці про те, що внутрішня рівновага досягається людиною шляхом злагоди із довколишнім, хоча б із маленьким і незліченним комашиним народом, як і переконання, що людиною краще не бути, не є в літературі чимось новим, зокрема – такі думки нині в українській літературі ретранслює також Т. Прохасько. Проте у випадку Г. Пагутяк цей висновок доповнюється зовсім несподіваним припущенням про те, що спражнім життям, без звичних зовнішніх умовностей і масок, людина живе лише у снах. Саме у снах, а не в книжках відкривається й приховане знання. У випадку Г. Пагутяк на згадку приходить, проте, не Шекспір і не Кальдерон і навіть не Фройд, а Едгар По і, звичайно, Одкровення Йоана або Апокаліпсис.

Г. Пагутяк — не тільки письменниця, вона мислителька, яка постійно звертається до християнства як джерела не так літературності, як сенсу. Вона не прагне розважати читача. Вона хоче застерегти його від нього ж самого. Ще 1990-го письменниця вклала в уста одного зі своїх юродивих героїв пророцтво: «у січні зацвітуть яблуні, а в липні випаде сніг». Поряд із традиційними засторогами про час Великого Божевілля, про фальшивого Месію, який насправді виявиться Антихристом, про землю, яка, начинена трупами, породить монстрів, поряд із постулатом про те, що не грішить лише той, кого не спокушають, у Г. Пагутяк трапляються й неапокаліпничні мотиви: дверей — «я ще можу бути дверима для своєї дитини»; вікна — у вигаданий світ або в Сад, де кожна квітка й травинка вічні, свободи як сестри самотності. Або: «Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми». З огляду на афористичність й релігійність мислення Галину Пагутяк можна також порівнювати з відомою письменницею і мислителькою ХХ ст. Сімоною Вейль, проте остання все-таки набагато більше довіряла розуму.

Г. Пагутяк зізнається: усі її книги народжені снами, отже, є підстави вважати її стиль сюрреалістичним. В останньому номері «Кур’єру Кривбасу» про ірраціональний світ письменниці писав Я. Голобородько. Сновидіння, сни є основним сюжетотвірним елементом у творчості Г. Пагутяк. Зокрема, до її книжки «Захід сонця в Урожі» включено такі сновидні повісті, як «Кіт з потонулого будинку» і, звичайно, «Книга снів і пробуджень». Остання руйнує відому тезу про те, що кожний сон — то маленька смерть, а кожне пробудження — маленьке народження. Сон виявляється новою тотальністю. Водночас автобіографічна оповідачка відчуває, що навіть у снах їй не вдається позбутися дійсності — «це було все одно, що виколоти собі одне око».
Часто в її сновидіннях панують жорстокі закони реального життя, до її снів пробираються люди, що жеруть, і навіть всесвітній потоп їх не змінить. У повісті-катастрофі «Кіт з потонулого будинку», побудованій на апокаліптичній візії нового всесвітнього потопу як кари за переступи людини й за її зневір’я, читач стає свідком того, що рятуються завжди не кращі, рятуються сильніші, кращих завжди приносять у жертву.

Композиційно повість ділиться на три частини: «Не сам», «Сам» і «Удвох». Якщо в перших двох наратором є кіт (лише йому вдається вижити в час потопу), то в останньому оповідь підхоплює сам Господь Бог, який живе у звичайній українській хаті із піччю на півкімнати. Господь перебуває в очікуванні. Він надто любить людей, аби карати їх потопом. Люди самі карають себе за безпутнє життя. У цій повісті людина приречена не тільки на першу смерть — смерть тіла, а й на другу — смерть душі й вічне прокляття в огненнім озері. Господь же залишається із котом наодинці, у безмежній самотності. У творах Г. Пагутяк Бог, «ковтаючи сльози», співчуває нам, але нічим не може допомогти.

Зізнаюся, мені не траплялося, аби хтось із письменників, окрім Г. Пагутяк, співчував Господу. Мало хто також наважується так наблизитися до Господа. Найбільша суперечність, за авторкою, полягає в тому, що людина не може бути доброзичливою й уважною одночасно до всіх істот і речей. Одначе навіщо прагнути того, що під силу лише Богу? Такі суперечності у Г. Пагутяк не поодинокі. Я також не вірю, що лише сильний може бути милосердним – думаю, що якраз сильному складніше, аніж слабкому, виявляти милосердя.

Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами. Саме так виник найцікавіший, на мій погляд, твір Г. Пагутяк «Книга снів і пробуджень», який можна назвати Одкровенням Пагутяк. Ця книга ідеально ділиться на дві частини — сни і пробудження. Така композиція, до речі, застосована також у «Воццеку» Іздрика — день і ніч. У творі чимало персонажів — міфічних (наприклад, Перевізник) і реальних: українська дівчина Оксана, яка замість іти в телятниці, конспектує «Капітал». Вона не має власного дому й сім’ї, курить «Ватру» й помре на казенному ліжку.

А 80-річна Марія Титівна годує пташок. Стара пережила чоловіка, сина і навіть самий світ. Далі мала калічка Ксеня, яку мама помістила у спецзаклад, щоб та не лякала своїм каліцтвом світ, який уже давно нічим не злякаєш. Сходами вічно спускається дід. Він втік із перенаселеної квартири, в якій доки він живе, не народиться його правнук. Нарешті сама авторка, яка пише безкінечну «Книгу ночі». Основна ознака цього письма — недовіра до розуму, намагання послуговуватися знаками, зрозумілими людям різних культур і релігій. Адже розум здатний заблукати, тоді як серце — ніколи.

Наскрізне питання тексту: що таке безсмертя? Одного разу оповідачка згадує відчуття безсмертя, притаманне дітям: ніхто ніколи не помре. І іншого разу вона зазначає: безсмертя взагалі не має нічого спільного із особистістю. «Книга снів і пробуджень» — це опис подорожі, кінцевим пунктом якої є Рай. Якщо вірити Г. Пагутяк, Рай теж є сном: діти, каліки, знищені баби й діди засинають тут із почуттям виконаного обов’язку. Саме спокійних снів і чистого сумління, здається, й бажає авторка людям.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).