Інакшість Тетяни Дзюби

Тетяна Дзюба. Талант як міра ваги:
Діалоги, літературно-критичні
та літературознавчі тексти. –
Ніжин: Видавництво
«Аспект-Поліграф», 2008

Чернігівська поетеса й журналістка Тетяна Дзюба ніколи не дбала про популяризацію власного творчого іміджу. Вона написала кандидатську дисертацію про літературно-критичну діяльність Пантелеймона Куліша (1999); видала поетичну збірку «Акомодація до часу» (2000); активно працює як журналіст. Здавалося би, її зовсім не хвилює ота «боротьба з вітряками», у якій грузне сучасний літературний процес. Взагалі, якби не Сергій Дзюба, відомий літератор і журналіст, а ще її чоловік, то про Тетяну Дзюбу знало б кілька людей, які років через п’ятдесят витворювали б міф про буковинку, яка прикипіла серцем до Чернігова, віддавши цьому містові свою любов і свій талант.

Нова книга Тетяни Дзюби, в оформленні обкладинки якої використано роботи Миколи Кумановського, є своєрідним підсумком її журналістської та науково-критичної практики. Перший розділ книги становлять Діалоги з різними літераторами, відомими (Михайлина Коцюбинська, Юрій Андрухович, Віра Вовк, Костянтин Москалець, Володимир Дрозд, Василь Слапчук) й не дуже (Юлій Коцюбинський, Ася Гумецька, Володимир Заславський), або й зовсім невідомими (Петро Пиниця). Тут теж спрацював принцип Тетяни Дзюби: не гнатися за постатями, а шукати діалогу з творчими людьми. І хоча жанр діалогів сьогодні апробується якнайширше – тут можна згадати книги Людмили Таран «Гороскоп на вчора і на завтра» (1995), Людмили Тарнашинської «Закон піраміди» (2001), Олени Логвиненко «Дзвін тиші» (2003), – книга Тетяни Дзюби додає ледь помітних, але необхідних штрихів до пізнання творчого світу тієї чи іншої особистості.

Діалоги Тетяни Дзюби дуже лаконічні. Це зумовлено тим, що вони друкувалися на газетних шпальтах, за винятком окремих розмов із Василем Слапчуком і Володимиром Дроздом. Сам плин запитань зорієнтований Тетяною Дзюбою не на епатажність чи викличність з привертанням уваги, а на спокійний, врівноважений діалог. Власне, діалоги Тетяни Дзюби скеровані на те, чим нині здебільшого нехтує література й журналістика, при всьому зовнішньому дотриманні законів жанру діалогу. Цінність їх зростає ще й тому, що деякі літератори, з якими розмовляла Тетяна Дзюби, відійшли в інший світ (Володимир Дрозд, Юлій Коцюбинський, Петро Пиниця).

Те саме стосується і Другого розділу – «Літературно-критичні та літературознавчі тексти». Тетяна Дзюба пише не про тих, про кого говорять, а про тих, кого вона читає і висловлює свої міркування з прочитаного. Маємо тут фахові інтепретації творчости Тодося Осьмачки («”Поет із пекла” (Тодось Осьмачка)» як спроба концепції особистості»; «Художня трансформація фольклорного матеріалу у повісті “Старший боярин” Тодося Осьмачки»), Михайла Коцюбинського (Жанрова специфіка літературної казки: на матеріалі казки для дорослих М. М. Коцюбинського «Хо»), – це з української класики. Із сучасних авторів Тетяна Дзюба зупиняється на розгляду окремих книг чи творів Марії Матіос («Солодка Даруся»), Бориса Щавурського («Мідяки»), Олени Степаненко («Передчуття Авалона»), Юрія Бедрика («Метафізика восени»), Валентини Мастєрової («Суча дочка»), а ще піднімає завісу над творчістю Павла Вольвача, Олександра Чекмишева, Анатолія Дністрового, Оксани Куценко. Один матеріал присвячено чи не першому виданню українською мовою творів класика австрійської літератури Йозефа Рота «Білі міста: Вибране» («Йозефа Рота вигадав Йозеф Рот»).

Знову зауважимо, що серед аналізованих і рецензованих творів сучасних письменників є маловідомі. Дехто з них видав одну-дві книги і зник з літературних обріїв (той же Олександр Чекмишев, більше сьогодні відомий своїми журналістськими проектами), інші ведуть замкнуте, малопублічне життя (Юрій Бедрик, Оксана Куценко, Олена Степаненко). Але це нічого не змінює в підходах Тетяни Дзюби. Адже вона не ганяється за кон’юнктурою, про що наприкінці книги говорить сама: «Не з внутрішнього примусу, не з дружніх зобов’язань, не на догоду кон’юнктурі писалися сторінки цієї книги. Вона постала як спроба причетності, розуміння, відчитування текстів. Вибір матеріалу пов’язувався з самоусвідомленням власного духовного існування, коли значною мірою відбувається збіг авторської інтенції в письменника й інтерпретатора».

Як добре, що такі книги все-таки з’являються. Чи це діалоги, чи дослідницькі етюди – про деякі з них я бодай згадаю тут: Ростислав Чопик – «Переступний вік» (1998); Микола Сулима – «Гріхи розмаїтії» (2005); Ярослава Мельник – «…І остатня часть дороги. Іван Франко: 1908–1916» (2006); Володимир Панченко – «Неубієнна література» (2007); Леонід Ушкалов – «Сковорода та інші» (2007) та ін. Бо об’єднують їх, попри різні підходи й авторську мету, – любов до літератури і талант.

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.