Квіти всеприсутності

зроби так
щоб поети писали вірші простіші
від блискучої поезії

Ян Твардовський «Ти що створюєш чорниці»

Багато з того, до чого ми призвичаїлися, аніскільки не змінилося з певних часів: повітря так само наповнює легені, утримує між хмарами трикутники паперових зміїв і жбурляє на землю літаки; вода – втамовує спрагу, переміщує жовті мультиплікаційні субмарини, огортає життям ембріони і заколисує в своєму космічному череві утоплеників; вогонь – зігріває оселі, забезпечує працею пожежників і преображає в пеклі інквізиторів; квіти та трави – лікують печінку, нирки, серце etc., зеленіють протягом місяців і щезають в засніженому ніщо, постаючи олійними згустками на полотнах пам’ятливих імпресіоністів і знебарвленими скелетиками левітуючи в колекційних альбомах: завдяки квітам і травам в словнику з’явилися слова «фітотерапія» та «гербарій».

Натомість наші предметні знання, метафізичні передчуття укупі з нашим сприйняттям, безперервно поглиблюючись, ускладнюються: розвиток відбувається настільки інтенсивно і подекуди егоцентрично, що ми перестаємо помічати квіти з травами – аж здається наче те, до чого звикли, за тривалий період не зазнало виразних змін і зберігає сталість ледь не від початку днів. Але це не так: так нам тільки здається. Аби запобігти зсуванню в ілюзію і зберегти відчуття неподільної єдності зі світом, який еволюціонує, складність має бути в добре темперованому, збалансованому стані із зрозумілістю предметів і подій…

Універсальних письмен – таких, які б однаково сприймалися всіма людьми, не існує (чи то, може, ми ще не навчилися впізнавати універсальність там, де вона є або, принаймні, може бути) і поетична збірка отця Яна Твардовського «Гербарій» не є винятком. Але те, що книга знайде в Україні своїх читачів, не викликає сумніву, як не викликає сумніву й те, що «віднайдені» читачі зуміють оцінити поліграфічну якість «Гербарію».

Видавати книги треба гарно. Особливо, якщо йдеться про книги, що заслуговують на те, аби їх було надруковано якнайкраще, з максимальною вправністю. Саме такий професійний підхід продемонструвало київське видавництво «Грані-Т», а тому вітчизняний читач отримав ошатне видання «Гербарію» (як зазначено в післямові до книги, «одне з перших видань поезій Твардовського в Україні»), – в перекладах Дзвінки Матіяш і з комбінованим художнім оформленням (дизайн Антона Клочка, малюнки надано дітьми з України та Польщі, а оригінальні зображення гербаріїв узято з книг Отто Вільгельма Томе та Філіпа Франца фон Зібольда, виданих у XIX столітті).

Двадцять п’ять поезій «Гербарію» написано католицьким священиком, який протягом життя провадив служби в костьолі й складав глибокі, але по-дитячому зрозумілі вірші. Дитячі роки – це та дійсність, кращий-гірший варіант якої був у кожного з нас, а мова дитинства є не тільки своєрідним есперанто, але й універсальним ключем, що ним може відкриватися найбезнадійніший заіржавілий замок: така ймовірність – як найвища милість – існує завжди, як існує можливість вичитування зі знаних словесних комбінацій сокровенної інформації. Однією з цілей костьольної проповіді й поетичної бесіди є встановлення активної співучасті між особами, які контактують. Задля цього ретельно підбираються найоптимальніші слова, котрі б унеможливлювали різночитання у процесі спілкування і тим сприяли порозумінню. «Зневагомлені», стилістично виважені вербальні засоби Я. Твардовського такій вимозі відповідають сповна.

Силабо-тонічний і верлібровий досвід у віршах Яна Твардовського – аскетичний, огорнутий делікатним теїстичним світосприйняттям. Більшість віршів «Гербарію» з однослівними назвами («Звіробій», «Кмин», «Кропива», «Малина», «Нагідка», «Чорниця») написано в лаконічному форматі (4–6 рядків). Проте дві поезії на початку («Ти що створюєш чорниці», «Листок») і дев’ять наприкінці книги («Ляснути по лобі», «Мати», «До святої Терези», «Ще одна молитва» та інші) відрізняються від невеликих віршиків-замальовок посиленою «складністю» назв, збільшеним обсягом (від третини сторінки – й аж до цілої) і увиразненням християнських мотивів, зазначених у коротких віршах.

Так поволі формується образний контекст поетичної збірки, і читач, ознайомлюючись на сторінках «Гербарію» з властивостями розмаїтих трав, дізнається про те, що в своїх поезіях священик-поет дійсно розповідає: а) про рослини; б) не тільки про рослини; в) не стільки про рослини, бо у віршах насамперед ідеться про людей – живих і справжніх, здатних радіти нетривалій земній красі в очікуванні краси небесної, вічної. Ті органічні, акуратно прорисовані люди з дозованою, але достатньою виразністю проглядають крізь листя чистотілу-бородавочника, сечогінної петрушки й «іржавого готичного щавлю», своєю завуальованою присутністю не відволікаючи читача від «споглядання» завіршованого світу. Але завіршований світ «добровільно» завмирає, перетворюючись на уважне тло, коли в поезіях заходить мова про матір: про матір Ян Твардовський пише з «дуже людською любов’ю» («а тут звичайна мати / її ніс окуляри на столику чотки»), яка протиставляється «нелюдській красі зірок над супутниками» та «нелюдській красі митців»; пише, добираючи світлі слова й найнеочікуваніші порівняння. (Так, приміром, в поезії «Руки» є рядки: «Твої руки матусю / добрі як гадюча цибулька після дощу». На відміну від людей рослини та комахи аж світяться своєю індиферентністю, тому доволі неідіоматичне порівняння маминих рук із цибулькою, яка є гадючою, – хоча з гадами щось занадто миле і не асоціюється – викликає почуття стійкої естетичної ейфорії від умотивованого, а через те вдалого поєднання, здавалося б, геть несумісних образів.)

У «Гербарії» усе назване поетом наділяється однаковою – як для людей, так і для рослин – здатністю до осмисленої дії. Так м’ята у віршах о. Яна Твардовського вміє любити, поважати і цінувати, нагідка – лікувати й думати про недужих (при цьому «про себе їй байдуже»), кропива – рятувати, шавлія – хоча й «не цілує нас в губи», зате «лікує ясна і зуби». Трави в поезіях «Гербарію» дарує людям Бог, який унаочнює свою всеприсутність у простий і читабельний спосіб, що привертає нашу увагу окрім названих рослин ще й лісовими анемонами, манірними трояндами, зозулиним цвітом, пахучою пижмою, протизастудним майораном, небесною омелою etcetera. Тому звертання до кропиви («поможи дихати кволим / кашляти й чхати хворим»), подяка кмину (за те, що «хліб їсти з тобою смачно»), вихваляння меліси («мелісо чудова травице»), товариське звернення до звіробою («добре нам із тобою / друже наш звіробою»), з передніх поезій переміщуючись у заключні, зростають до висловлення вдячності Невидимому, але й водночас Всеприсутньому. Він створює «кролика з морквою / літо з хрущами / малого листя великі тіні». А прохання адресуються Богородиці та святій Терезі. Проте, звертаючись із проханням до Богородиці, поет шукає посередництва у горобини, акації, граба і берези («Попросіть Богородицю аби ми по смерті / у кожну вільну суботу ходили до лісу / бо хочеться вийти навіть із неба») – подібно до того, як у молитовних зверненнях випрошують сприяння та допомоги у християнських святих, чиї імена недаремно вчуваються в предовгому списку трав (з вірша «Ще одна молитва»). Поет благає: «не залишайте нас тоді / коли під парасолею дощ холодно й темно»…

Автор «Гербарію» вміє розповідати зрозумілою мовою про складне. А таке вміння завжди засвідчує мудрість оповідача. Поет ненав’язливо повертає нас у дитячі роки, в яких час упевнено стоїть на місці: батьки не молодшають, а ми не старіємо. Проте світ у тому дитинстві змінюється щохвилини, і ми радіємо змінам і не відаємо про те, що життя «з романтичним початком», розпочате в кожному з нас, згодом перетвориться на життя «з хрестом наприкінці / без середини», аби в кожному з нас добігти кінця.

Ян Твардовський не інфантилізує дорослих, повертаючи їх у дитинство, він лише пропонує нам зупинитися, щоб пригадати, роззирнутися довкола і подивитися уважно на себе, сьогоденних, – розумних і не дуже, щасливих і нещасних, заглиблених у клопоти і занурених у проблеми. Зупинитися… аби йти далі. Спокійним кроком. Оскільки можливість зупинитися, а потім йти далі для нас зберігатиметься завжди. Враховуючи те, Ким ту можливість передбачено, стає зрозумілим як у словнику виникли слова «милість» і «дар».

Інформація про автора: Олександр Клименко народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка (клас баяна, 1989), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас баяна та диригування, 1995), Волинський державний університет ім. Лесі Українки (факультет інформатики, 2002). Друкувався у часописах "Четвер", "Ї", "Волинь", "Кур'єр Кривбасу", "Березіль", "Сучасність". Автор книг "Supraphon" (видавництво "Твердиня", Луцьк, 2006 р.) та "Коростишівський Платонов" (видавництво "Ярославів Вал", Київ, 2010 р.). Учасник (у складі тріо сучасної музики САТ) міжнародних та всеукраїнських фестивалів авангардної, джазової, сучасної академічної та імпровізаційної музики, серед яких: Нова територія (Київ), Прем'єри сезону (Київ), Форум музики молодих (Київ), Київ-музік-фест (Київ), Джазовий фестиваль (Черкаси), Фестиваль вільного мистецтва Шури Шварцдигулова (Біла Церква), Оберіг (Луцьк), Радіо-Рокс Україна (Київ), Мета-Арт (Київ). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя ("Тріумф") (за книгу "Supraphon", 2009). Проживає та працює у м. Луцьк.