Роман Іваничук із країни irredenta

Роман Іваничук.
Фото з сайту www.zaxid.net

4 вересня о 17:00 в актовій залі будинку Національної Спілки Письменників України відбувся творчий вечір Романа Іваничука – видатного прозаїка, автора 16 історичних романів (серед них «Орда», Мальви», «Манускрипт із вулиці Руської»), лауреата Шевченківської премії. У будинку НСПУ на Банковій, 2 зібралися його друзі, колеги і просто читачі й поціновувачі творчого доробку автора. Зустріч відбувалася з нагоди видання нового історичного роману Романа Іваничука – «Країна irredenta». Модераторами зустрічі були голова Національної Спілки письменників України Володимир Яворівський та літературний критик Михайло Слабошпицький.

Роман Іваничук – представник покоління найстарших, найбільш іменитих письменників України. У жанрі історичного роману він довго й наполегливо працював, незважаючи на масу перешкод і негараздів. Його дивом оминули репресії 60-х років. Коли багато хто з дисидентів відбував ув’язнення, Роман Іваничук писав. Так з-під його пера з’явилися «Мальви», один із найвідоміших романів раннього періоду творчості. Володимир Яворівський зауважив, що тоді писати такі твори було справою небезпечною, а Михайло Косів, назвавши автора своїм «хрещеним батьком», додав: «Написати «Мальви» в той час було все одно, що причепити тризуб на лацкан піджака». Михайло Слабошпицький на сторінках «Країни irredenta» називає її автора «однією з констант української прози».

Львів’янин за походженням, Роман Іваничук гостро пережив добу брєжнєвського «застою» і став на захист української мови, культури й історії. Як депутат І скликання Верховної Ради, він брав найактивнішу участь у відбудові незалежності України, зарекомендувавши себе непримиренним ворогом червоного терору і «сатанинської» – за його власним визначенням – більшовицької влади.

Представляючи аудиторії пана Романа, голова Спілки промовив: «Коли з рук нації вибито шаблю чи булаву, вона – нація – інстинктивно знаходить себе в іншій зброї, а саме у слові». Ця формула знайшла своє підтвердження у подальшому виступі автора. Роман Іваничук зізнався, що вперше має таку зустріч у Спілці письменників, хоч і об’їхав усю Україну. Письменник оповів про своїх колег, друзів і вчителів, зокрема – про одного з найвідоміших українських етнологів і фольклористів Григорія Нудьгу. Присутні також мали змогу пересвідчитися у глибині історичних знань автора, який із дитинства цікавився минувшиною і віддавна мав величезну бібліотеку. В своєму виступі Роман Іваничук згадав добрим словом про Києво-Могилянську академію та її попередницю – Львівську братську школу, чия діяльність певною мірою зумовила успіхи та славу першої.

Повернувшись до своєї концепції «інтелектуальної зброї» та «матеріальної зброї», Роман Іваничук пройшовся сторінками українського минулого. Сам автор і його родина дуже постраждали від лих двадцятого століття: його дядька, бійця УПА, розстріляли, а брат відбував строк на Воркуті. Тут криється не лише особиста драма письменника, а й послідовність історичних сюжетів, які він розкриває на сторінках своїх романів. Головні герої з’являються на арені саме тоді, коли в нації метафорично випадає з рук один вид зброї – і час братися за інший. Так прийшов Шевченко, так прийшов Франко, усі великі мислителі й майстри пера ХІХ століття. Коли ж воювати словесною, інтелектуальною зброєю знову стало неможливо, з’явилися Українські січові стрільці Євгена Коновальця, а вже напередодні другої Світової війни на захист ідеї самостійної України стали вояки УПА. Так Роман Іваничук пояснює основний концепт своїх творів. За його ж словами, «незалежність України випливла з того, що народ вчасно змінював зброю – з меча на перо». І так було, коли люди вийшли на Майдан: «ми ніколи з нього не сходили – ще з тих часів, коли на Дніпрі стояли козацькі курені», – резюмував автор. А коли вже наприкінці зустрічі мова зайшла про Переяславську раду та радянську владу, Іваничук зреагував негайно: прощаючись із аудиторією, він підвівся з місця, взяв до рук букет квітів і чітко, голосно промовив: «У другу московську неволю не піду!».

Розповідаючи про свій завершальний – 16-й – том видань, Роман Іваничук поділився радістю: «Я радий, що ще за життя бачу, як мої твори житимуть і після мене». Його підтримали друзі – насамперед Володимир Яворівський і Михайло Косів. Останній назвав творчість Іваничука «художніми візіями, заквашеними на життєвій правді». А Михайло Слабошпицький охрестив прозу Іваничука «відкриттям форми й змісту» і додав, що подібні до його творів речі можна писати, тільки будучи за ґратами. «Якби Сервантеса не посадили, він би не написав «Дон-Кіхота». Іваничук, хоч і не сидів у в’язниці, видав «Мальви» саме в часи першого піку політичних переслідувань (роман побачив світ того ж року, що й «Собор» Гончара – 1968-го).

Академік Віталій Дончик у своєму виступі порушив питання про місце Романа Іваничука в літературному процесі – і сам же на нього й відповів, зробивши докладний аналіз жанрового розмаїття творів Романа Іваничука. За нехитрими підрахунками, в арсеналі автора протягом кількох десятиліть – понад 20 різних жанрів історичного роману. «Таким чином, – підсумував Віталій Дончик, – Роман Іваничук є рухом, впливом, поштовхом до літературного прогресу, надто ж у своєму жанрі». Чи то пак, жанрах.

Загалом, зустріч проходила у вельми доброзичливій, затишній атмосфері. На адресу автора неодноразово лунали і компліменти, і критика. Так уже воно на літературній ниві – і того, й іншого треба заслужити. Те, що іменитий львівський прозаїк Роман Іваничук прибув сюди, вперше зустрівся з аудиторією Спілки письменників і презентував тут свій новий роман, – неординарна подія для літераторів, критиків і, безперечно, шанувальників автора.

Іван Жежера — студент НаУКМА. Цікавиться літературою, історією музикою. Любить мандрувати, а також годинами сидіти в нетрях всесвітньої павутини.