Brevi manu, або Класик нашвидкуруч

378
В Україні доба повернення призабутих імен якось дивно затягнулася й розчинилася в непевності, не поставивши остаточної крапки. Властиво, вона вичерпала свій евристичний потенціал ще в 90-х роках минулого століття — на сторінках товстих українських журналів, котрі тоді сягнули піку своєї популярності. Окремі імена й твори, щоправда, пробивалися до читача й пізніше, але вже поодиноко. Можна було б сказати, що процес цей успішно завершено, і надалі історикам літератури належить лише – мірою необхідності – верифікувати окремі його акценти, вбудовуючи їх у риштовання нового літературного канону. Та ба! Часами й тепер подибуємо спроби вписати в пафос «повернення» певні літературні постаті, а ті, хто це чинить, авансують гіперболізовано високі оцінки та компліменти своїм обранцям. Випадок, описаний нижче, саме з цього ряду.

Річ, що й казати, шляхетна. Остільки, оскільки, звісно, вартує на це творча спадщина самого письменника, який пошановується. Але неприхованим оком видно тут ідеологічну кон’юнктуру. Для російської громади постать Олександра Кондратьєва виявилася дуже зручною в тому сенсі, що дає підстави акцентувати на недооцінці російської культури в історії Волинського краю, і на цьому ґрунті виникають різні спекулятивні твердження. Так, редактор-упорядник однотомника письменника Олег Качмарський підкреслює, що постать Кондратьєва досі не зацікавила жодного краєзнавця, і бачить у цьому, очевидна річ, якісь злі інтенції. Лише завдяки активності російської громади, твердить О. Качмарський, стало можливим повернення письменника – від моменту, коли його твори «попали в руки литературных энтузиастов из «Баюна» и произвели на них неизгладимое впечатление. Как высоким литературным уровнем, так и тем фактом, что писатель жил и создавал свои шедевры на Ровенщине. И более 60 лет об этом – полный молчок. Напрашивается параллель: что, если бы в Ровно в свое время поселился и прожил длительный срок Гоголь или, скажем, Булгаков, – обратили бы на это внимание ровенские краеведы?».

Докір на адресу краєзнавців видається, однак, пересадним і не зовсім коректним. По-перше, не їх вина в тому, що постать О. Кондратьєва в історії російської літератури ХХ століття є, м’яко кажучи, не першорядною й не привернула більшої уваги дослідників. Якщо звернемося до відповідних російських енциклопедичних видань, то в них нічого ревеляційного про письменника не вичитаємо: його зазвичай оцінюють як одного з помітних літературних діячів свого часу, та й тільки. Справді, тривалий час про цього автора рідко згадувалося. Характерно, між іншим, що ніхто з великих сучасників Кондратьєва (а доба російського Срібного Віку була неймовірно багата на таких!) не присвятив його творам окремого нарису та не виділяв його серед загалу подібних – ані в дореволюційний, ані в еміграційний період. Проте в 90-х роках ХХ століття в Росії було перевидано майже все цінне з набутку еміграції, зокрема й вибрані твори цього автора. Чому це видання не викликало ширшого розголосу серед читачів та критиків – питання риторичне й тема окремої розмови. У кожному разі, не з вини рівненських краєзнавців. Схоже, ми іноді надто захоплюємося «поверненням несправедливо забутих імен», забуваючи, що в минулому лишилося також чимало справедливо забутих, бо культура – це не лише великі й безсмертні, геніальні таланти, а й рядові творці, котрі вичерпують властиву функцію в межах свого часу, свого покоління, – і немає в цьому трагедії, а є стійка закономірність розвитку.

По-друге, порівняння з Гоголем чи Булгаковим тут явно накульгує. Не бачу підстав звинувачувати краєзнавців в упередженні саме до російської літератури, адже про Володимира Короленка чи Олександра Купріна, пов’язаних із Рівненщиною, написано чимало. Очевидно, у цьому випадку маємо скромніший талант і скромніший літературний доробок. Можна, ясна річ, сперечатися щодо цього, бо смаки в людей різні. Проте оцінювати твори Кондратьєва як «шедеври», – коли такої оцінки не підтверджує навіть жоден авторитетний російський літературознавець, – певно, не випадає. Для краєзнавців усе одно знайдеться робота, і про зв’язки О. Кондратьєва з Рівненщиною треба писати, це безумовно. Але при цьому варто, може, виявляти трохи менше патетичного запалу й більше розважливості.

Істотним, а навіть знаковим чинником у процесі «повернення Кондратьєва» слід вважати статтю професора Олександра Галича «Олександр Кондратьєв і Україна», котра недавно побачила світ у журналі «Слово і час» (Галич О. Олександр Кондратьєв і Україна // Слово і Час. – 2008. – № 4). Фактів, що свідчать про знаковість цієї публікації, є кілька. Звернемо увагу, що слово врешті взяв авторитетний літературознавець, доктор філології, який, між іншим, тривалий час жив і працював у Рівному, тож знає особливості цього реґіону. Поза тим, статтю опубліковано в академічному часописі, що підносить її ранг і значення. Сама назва також симптоматична й амбітна, – вона інтригує читача перспективою з’ясувати зв’язки російського письменника з Україною, котрі досі не були предметом спеціального вивчення, проте дуже важливі в контексті сучасного «повернення Кондратьєва».

Однак текст згаданої статті дуже розчаровує. Окремі тези, головно, біографічного характеру (справді, письменник жив і працював на Волині, але це вже загальновідомо й не потребує доказів) О. Галича лише повторюють сказане іншими авторами, інші ж твердження про зв’язки з українською культурою залишаються голослівними й надалі потребують доведення. Одне слово, розважаючи порушену проблему майже на шести сторінках друкового тексту, автор приходить до такого висновку: «Докладніше хотілося б знати і про спілкування О. Кондратьєва з українськими письменниками, рівненськими й волинськими краєзнавцями, мешканцями Дорогобужа, від яких він засвоював невичерпні фольклорні скарби». Отакої! І читачеві хотілося б про це знати. Поготів, він і сподівався (наївно, мабуть!) довідатися про такі речі зі статті з інтригуючим заголовком «Олександр Кондратьєв і Україна». А тут – автор сам розводить руками… Якщо ж про зв’язки з Україною надалі говорити проблематично, то чи правомірно тоді називати міжвоєнне двадцятиліття «українським періодом життя призабутого російського письменника-емігранта», як це робить автор в анотації до журнальної статті? Ішлося ж таки не про Україну, а про місце вигнання (родинний маєток на Волині, яка в той час належала до Польщі), де письменник міг перебути час еміграції, мріючи, як кожен подібний вигнанець, про швидке повернення на батьківщину.

Питання ідентичності – досить дражливе в оцінці літературного доробку Олександра Кондратьєва. Річ у тому, що сам письменник мав монархічні переконання й не сприйняв новітньої – більшовицької – Росії. Із цим він не крився, через що свідомо подався в еміграцію, як і вся його родина. Кращу частину свого життя (42 роки) О. Кондратьєв провів у столичному Петербурзі, в якому цілком сформувався та реалізував себе як творча особистість. Він був одним із літературних діячів Срібного Віку, хоча ніколи не претендував на провідні позиції, усвідомлюючи скромність свого таланту. Вигнання супроводжувалося депресивними настроями, що цілком зрозуміло в такій ситуації. У 20-х роках Кондратьєв навіть покинув писати взагалі, й лише дружня підтримка рівненських знайомих, передусім учителя й поета-аматора Івана Куліша, спонукала його повернення в літературу. Крізь призму своїх переконань і травматичного минулого досвіду О. Кондратьєв сприймав Україну та українців, точніше, не сприймав – як усе, що руйнувало культ імперії Романових (згадується при цій нагоді подібного походження антиукраїнський пафос М. Булгакова в «Білій гвардії»). Той факт, що йому довелося тривалий час жити на Волині, у панській садибі в старовинному Дорогобужі, а також часом спілкуватися з місцевим українським населенням (тобто селянами), ще не дає підстав говорити про органічність зв’язків із Україною. Зрештою, О. Галич сам свідомий цієї суперечності, коли аналізує роман «На берегах Ярыни». Він зокрема пише: «Якщо петербурзькі міфологічні твори О. Кондратьєва базувалися на античній міфології, то «На берегах Ярині» – це вже добре вивчений слов’янський фольклор, майстерно інтерпретований в романі. Можна навіть стверджувати – український фольклор, хоча сам автор національну приналежність міфів, легенд і переказів, що лягли в основу його твору, оминає, очевидно, вважаючи їх частиною російської культури».

obkl211Лектура творів О. Кондратьєва засвідчує, що українська культура присутня в них лише на марґінесі – як елемент екзотики, не більше. Це або згадки про самобутність «хохлацких» звичаїв, або наслідування раннього Гоголя. Не більше. Можна лише здогадуватися, наскільки «письменник чудово розумів, яке місце у психології мешканців Рівненщини, що жили серед річок, лісів і боліт, посідали герої їхніх вірувань». Адже жодних документів, які би про це свідчили, не виявлено. Натомість якщо говорити про більш очевидні речі, ніж наші довільні припущення, варто взяти до уваги три аргументи. По-перше, Кондратьєв рідко залишав родинний маєток у Дорогобужі, та й бував головно у Рівному, де мав відповідне товариство. Про його мандрівки теренами краю нам нічого не відомо, тим паче – про фольклорні записи чи щось подібне. По-друге, вихований у колі петербурзької культури, він лишався кабінетним літератором і пріоритет надавав опрацюванню книжкових джерел, а не спілкуванню з носіями традиційної культури. Варто зауважити хоча б покликання на джерела в його збірці поезій «Славянские боги» (1936): там не зустрінемо жодного прізвища українського дослідника, включно з М. Костомаровим, якого цитує О. Галич. По-третє, українська культура не існувала для письменника як самодостатня вартість, вона мислилася лише як регіональний різновид російської культури, згідно з поглядами тогочасної (чи тільки тогочасної?) російської еліти. Це вельми помітно в романі «На берегах Ярыни», аналізу якого О. Галич присвячує більшу частину своєї статті. І мова персонажів, і їхні характери непомильно вказують на зв’язок із російською літературною традицією. Якщо ж письменник залучає якийсь український елемент, то трактує його лише на рівні культурної екзотики. Характерно, що село Заріцьке (Зарецкое), яке є місцем дії, поділяється на два кутки, що втілюють авторське уявлення про підпорядкованість українства. «На хохлацком конце села земляные полы посыпаны были желтым песочком, поверх которого набросан был очерет. Тщательно вымыты были вместе со столами и скамейками деревянные полы кацапского конца». На жаль, далі нічого немає про відмінність цих двох кінців села, вони в усьому подібні. Хіба що дощані підлоги в російських хатах, як зауважить уникливий читач, свідчать про вищий цивілізаційний рівень, ніж простацькі мазані долівки на «хохлацькому кінці».

У романі «На берегах Ярыни» українська стихія присутня хіба що на номінальному рівні. Так, вона відлунює в окремих українізмах, що трапляються в мові автора: хата, особливо, небылица, зареготал, загукал, хлопец, бабуся, утомилась, склянка. Часом – у номінуванні, як-ось назва сусіднього села Бабин (справді, це сусіднє з Дорогобужем село на Рівненщині) або прізвища та імена – Гордейчуки, Горпина, Оксана тощо. Правда, цих назв значно менше, ніж властиво російських, що підтверджує нашу думку про марґінальну роль українського матеріалу.

Цим, здається, й вичерпується тема зв’язків з Україною у творчості письменника. Якщо в романі вони присутні хоча б як екзотичний матеріал, то в інших творах узагалі не простежуються. О. Галич вважає творчою вершиною саме роман «На берегах Ярыни», через що й присвятив йому більшу частину свого тексту. Інтерпретація роману у виконанні професора, одначе, не найвищої проби. Критик застосовує формулу так званого пообразного аналізу. І чим же дивує читача? У кращому разі, переказуванням сюжетних перипетій героїв. І банальними спостереженнями, які ще можна було би допустити в опусі студента-першокурсника. Утім, не будемо голослівними й наведемо кілька прикладів такого «аналізу». «У творі російського письменника Водяник постає в еволюційному розвитку. Спершу це досить старий, але впевнений у собі господар річки, якому належали русалки, що колись були звичайними дівчатами, але, утопившись, перетворилися на мешканців підводного царства Водяника. Кожна утоплениця обов’язково ставала тимчасовою дружиною свого повелителя».

Утримуємося від коментарів щодо «еволюції» образу Водяника, яка, мабуть, вимірюється кількістю наложниць-русалок. А ось ще приклади аналізу роману у виконанні О. Галича. «…Автор відтворює взаємини Домовика та відьми, їхню постійну боротьбу за територію, марні намагання старого оволодіти молодою відьмою. Аніска зневажливо ставилася до ластощів (це авторський неологізм? чи, можливо, малися на увазі – лестощі? – Я. П.) Домовика, їй набагато більше подобався Вогняний Змій, нечисть, могутніша за доброго демона». Або ще таке: «О. Кондратьєв, виписуючи цю сюжетну лінію, прагне показати, що Максиму не до вподоби відвідування русалки. Він шукає захисту у знахарки Праскухи, однак та не поспішає йому допомагати, і тоді парубок знаходить підтримку у відьми Аніски». Враження недорікуватості підтверджують цитати у статті О. Галича, які дуже незґрабно перекладені з російської. Тут натрапляємо на такі перли: «скамейки» замість «лави», «тонкіші» замість «тонші», «на кінець» замість «урешті», «царька» замість «царка», «на дубовому стволі» замість «на кроні дуба», «гривню» замість «гривну» (грошова одиниця і прикраса – то таки різні речі!), «Успеньєвого дня» замість «Успенського дня» або «на Успіння» тощо тощо. Чи то автор так похапцем тлумачив текст, чи то редактор, читаючи рукопис статті, надто замріялася, але результат таки невтішний. Ліпше було би вже подавати цитати в оригінальному звучанні, російською, ніж так калічити нашу мову.

Утім, досить критичних стріл на адресу автора статті. Либонь, і справді роман, котрий він узявся аналізувати, далеко не шедевр. Тому-то й доводиться збиватися на загальники та банальності. На мене роман також справив неоднозначне враження. Згода, віддамо належне авторові «демонологічного роману» за оригінальність жанрової креації. Але ж не досить вигадати оригінальну форму, треба її наповнити цікавим, свіжим змістом. Узявшись писати про «нечисть і нежить», автор, проте, не вельми чітко собі уявляв, як вибудує ієрархію цього уявного антисвіту та чим наповнить життя демонічних сил. Може, тому воно таке одноманітне, сіре, брудне, нерідко вульгарне. Надприродні сили поводять себе як звичайні люди: вони аномально похітливі, жадібні, примітивні, придуркуваті (Водяний, Лісовик, Домовик та ін.). А найвищим дарунком для кожного з них (у тому й для Диявола (Самого), що є розпорядником балу нечисті!) стає пляшка самогону (?!). Така ж атмосфера інтриг, наговорів, заздрощів панує на селі. Усупереч очікуванням читача, світ роману виглядає безпросвітним та грубим, позбавленим тієї високої поезії, якою він наділений у демонологічних віруваннях народу. І це попри те, що окремі демонологічні легенди та повір’я автор охоче запозичує та наводить у тексті роману.

Хай дарує нам читач зловживання цитатами, але хочеться, аби він сповна відчув цю атмосферу роману, що аж ніяк не спонукає до патетики та натхнення. Стосунки міфічних істот, за О. Кондратьєвим, виглядають приблизно так:

«- Что тут за шум? Ты с кем тут лясы точила? – вынырнула около Горпины, пыхтя и отдуваясь, мокрая и толстая, лысеющая голова Водяного.
– Рыбак тут был пьяный. Увидел меня и ругаться начал, – пробовала, было, объяснить свою встречу утопленница.
– То-то я слышу, что водкой пахнет, – пробурчал недовольно старик и продолжал: – А ежели пьяный, то зачем его в воду не затянула?
– Да он мне грозился веслом руки поломать.
– А это что?! – грозно спросил вдруг Водяной, указывая на недопитую Максимову бутылку в руках Горпины.
– Это он дал мне, чтобы я от лодки отстала…
А ты взяла!.. Вместо того, чтобы его челнок опрокинуть, ты от него водку взяла!.. Пожалела!.. Так вот же тебе за эту жалость!
Вырвав из рук Горпины бутылку, Водяной громко и хлестко ударил девушку по лицу своею растопыренной мокрой лапой.
Горпина заплакала и скрылась в тростнике. Водяник же, не торопясь, посмотрел сквозь видневшуюся в прозрачной бутылке водку на свет выглянувшего из-за туч узкого месяца, запрокинул этот сосуд в свой блаженно осклабленный рот и стал переливать туда драгоценную влагу, которую лесная, водяная и болотная нечисть любит и ценит не меньше, чем человек…».

Навіть найбільше свято демонічних істот, яким є відьомський шабаш, не позбавлене нудоти та анемічності в описі автора. Ось як вибирається на нього сільська чарівниця Аніска: «Вряд ли кто, кроме Самого, на нее польстится. А если он и позарится, туда ей и дорога!.. Брать ли чего съестного на шабаш, для ужина? Сало у меня есть, да оно соленое […]. Захвачу с собой колбасы колечко и бутылку сегодняшнюю… А как их взять-то? Карманов-то ведь на теле нетути… Колбасу можно, конечно, на ухват продеть, а бутылку тогда все-таки в руках или под мышкой держать придется… Нет, еще разобъется, пожалуй. Воткну ее в помело и завяжу… Не забыть бы только смазать то и другое», – думала ведьма».

Отака ось важка житейська проза, вовтузіння з прикріпленою пляшкою самогонки та ковбасою – замість романтично-захопливого польоту на мітлі. Аж незручно говорити після цього про вплив українського фольклору, цілком відмінного від подібного тону зображення потойбічних істот. Урешті, й у Гоголя, якого високо цінував письменник, народна демонологія зображена із заворожуючою силою, романтично-піднесено, а не брутально-натуралістично, як у романі «На берегах Ярыни». Бо чим вона тоді цікава для людей, якщо є відображенням тих самих примітивних звичаїв та порядків, котрі панують у людському світі?

Не поділяючи думки про високу художню вартість роману О. Кондратьєва, зауважимо, проте окремі вдалі місця його роману. Таким видається вставне оповідання про полювання селян у весняному лісі з логічними в цьому місці мисливськими оповідями, або окремі описи природи з умонтованими в них повір’ями та забобонами. Однак те, що дехто вважає головною заслугою Кондратьєва, – «реконструкція міфу», авторові явно не вдалося. Міфологічний матеріал виявився штучно прив’язаним до сюжету, він довільно трактується автором, а світ демонологічних істот виглядає під пером письменника нудним, приземленим і натуралістичним, нічим, у суті, не відмінним від життя деморалізованих, зледащілих людей. Дія роману відбувається в якійсь часовій порожнечі, так що важко дійти однозначного висновку: з одного боку, можна думати про давньоруський період (згадки про недавно затопленого поганського боввана чи варязьку дружину на це наштовхують); з іншого, реалії села схиляють до думки про ХІХ століття або початок ХХ-го (згадуються податки, панський двір, становий пристав, сотський тощо). Місце дії – також не окреслене. Читач може здогадуватися про Волинь (за аналогією назви ріки Горинь, винесеної в заголовок та дещо переінакшеної – Яринь). Але в тексті не зустрінемо ані топоніма Волинь, ані Полісся, ані – Україна. Згадуються натомість переселенці з Курської губернії, а імена та прізвища персонажів переважно мають присмак російської глибинки (Іпат Савельєв, Фьокла, Федька Рижий, Сєня Волошкевич, Стьопка, Аніска, Аксютка). Це враження підсилюють простомовні та діалектні вислови, лайка, прокльони, характерні для персонажів. Заклинання, яке (лише раз) наводить автор, походить зі збірок російського фольклору. Не вдалося О. Кондратьєву якось переконливо пов’язати у творі потойбічний світ та життя села: ці сюжети слабко між собою співдіють, прозраджуючи второвані літературні схеми на зразок раннього Гоголя.

Якщо й варто було б відзначити оригінальність О. Кондратьєва, то, на нашу думку, більшої уваги заслуговує в цьому контексті його поетична збірка «Славянские боги» (1936), видана власним коштом у Рівному. Окремі вірші цієї книги раніше друкувалися в еміграційній періодиці. Те, що в романі набуло розволіклого та анемічного вираження, у віршах висловлено значно вправніше. Саме тут і варто добачати своєрідність О. Кондратьєва, його авторську «реконструкцію міфу». Майстерна форма поезій, – а збірка вміщує 69 сонетів, – відповідна до прагнення втілити в образах пантеон праслов’янських вірувань. Прикметно, що автор свідомий непевності цього завдання, – у вступі він розмірковує про недослідженість та множинність міфологічних постатей слов’ян. Кожен вірш присвячений певному божеству та є цільною спробою окреслити його сакральну функцію, пов’язаність із обрядами й віруваннями давніх слов’ян («Сварог», «Перун», «Стрибог», «Літо», «Лада» та ін.). При цьому автор подає примітки, в яких охоче покликається на дослідників традиційної міфології – головним чином, російських (О. Афанасьєва, Ф. Буслаєва, О. Пипіна та ін.), а також польських та чеських авторів (Я. Длуґоша, А. Брюкнера тощо). Поезія у сконденсованій формі передає ґрунтовну обізнаність автора з інтерпретаціями слов’янської міфології, що й робить її цікавою в контексті поетики неоміфологізму, що час від часу апробувалася протягом ХХ століття.

Російське товариство зібрало й видало твори Олександра Кондратьєва (2006). Тепер вони вільно доступні – і роман «На берегах Ярыни», і збірка «Славянские боги», й окремі рецензії та відгуки на твори письменника, біографічні матеріали. Кожен охочий може взяти збірку до рук і пересвідчитися, наскільки адекватні оцінки сучасних дослідників доробку письменника. Чи вартий він таких високих слів? Чи заслуговує Кондратьєв на визнання його «большим писателем» (І. Корсунська), одним із пророків російського Срібного Віку, та на тріумфальне «повернення» в сучасний літературний дискурс? Що нового внесе нам пізнання проблеми «Олександр Кондратьєв і Україна», якщо сам письменник себе з Україною аж ніяк не ідентифікував? Ці та подібні питання лишаються, либонь, риторичними й потребують ширшої дискусії.

А може, це така вже містечково-колоніальна хвороба – хвалити до небес чуже, бо власне видається надто малим та недостойним? Коли так, то й авторитет професора О. Галича, і завищені оцінки та гучні компліменти, і заклики колективно досліджувати творчість письменника мало на що здадуться. Шкода заходу. Можна, звісно, нашвидкоруч, доступними повсякчас підручними засобами чи, як казали давні римляни, brevi manu, «зліпити» класика, але важко утримати такий статус без підтвердження високих якостей його художніх текстів.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.