Одкровення Оксани Луцишиної

Вихід торішньої збірки новел Оксани Луцишиної «Не червоніючи» став подією в українському літературному житті. Обговорювалися й нехарактерність, ні-до-кого-не-подібність письма Луцишиної у нинішньому україномовному літпроцесі, і те, наскільки є оцінковим і визначає долю тексту поняття «мала жіноча проза»… 10 новел різних років, що увійшли до збірки із символічною обкладинкою, заторкують різні аспекти становлення жінки на цілком упізнаваному «історично-соціальному тлі» пізньо-радянської і пост-радянської доби. Теми й мотиви, що їх, «не червоніючи», розвиває авторка, насправді виглядають як на сьогодні досить незвичними, якщо не радикальними.

Одним із лейтмотивів, що пронизують збірку новел, імовірно, чи не центральним, є одвічна самотність героїнь. Із таким відчуттям дорослішають дівчатка, дівчата, жінки Луцишиної… Єдиний шлях від цієї самотності – не відрефлектовуючи, прийняти своє місце, раз і на завжди відведену у патріархальному світі роль доньки, дружини й матері, розчинитися у тих, кому має бути присвячене життя порядної «„нормальної жінки”, здорової душею і тілом, без невротичних коників». Інакше – «сама винна», що ти жінка, інша, не така, якою тебе воліли б бачити.

Долати цю прірву між кимось визначеним місцем і власною незадоволеністю долею, що склалася, ці жінки, в яких напозір усе пречудово, мають лише самотужки. Не натрапимо ми тут ані на жіноче “сестринство”, ані на розуміння з боку закоханого і подекуди, безперечно, коханого. «Тепер нема нікого, лише я і мої порізані руки», — розуміє героїня «Анемонів». Старші родички ефективно працюють агентами тієї самої системи, натхненно умовляючи й собі змиритися ту, яка «забагато собі дозволяє», не перша й не остання зіштовхується з особливостями жіночого існування і високої місії продовжувачки роду. І навіть зміна одного партнера на іншого до «розділеної на двох самотності» (як у Маркеса) героїню не приведе, хіба розпочне нове коло реалізації тієї самої закладеної від дитинства хлопчикам і дівчаткам моделі. Уникнути стереотипів у стосунках не вдається навіть гіпотетично вічній і вічно молодій Дарі з містичної новели «Цвіркун», хоча цілком імовірно, що вічність і незмінність її є лише метафорою вічності та незмінності тієї ролі, яку вона мусить виконувати.

Не маючи прикладів ефективного виходу з глухого кута (причина, очевидно, коріниться у дитинстві, у формуванні уявлень від таких рольових моделей, як двоє самотніх батьків у новелах «Любий таточко» й «Довгий-довгий біг», безсилий батько і деспотична мати), героїні відважуються на бунт хіба що такий, як в «Менаді Магдалині», або «Анатомії огиди», не в змозі запропонувати чогось конструктивного, лише вихлюпнути накопичену агресію, вбити когось чи себе. Що зайвий раз нагадує нам про страшенну відсталість гендерних змін в українському суспільстві: ібсенівська Гедда Габлер, яка вже відчуває нагальну потребу щось змінювати, але ще не може зробити це так, щоб справді досягти кращої долі, з’явилася століттям раніше.

Утім, у жодному разі не йдеться про неактуальність чи якусь анахронічність новел Луцишиної у світлі вище сказаного. Йдеться про такий актуальний стан пострадянського суспільства, у якому й досі дівчині пропонується стати «підпорою» для чоловіка, дитини, чоловіка-як-дитини, кого завгодно і яких завгодно надзвичайно важливих цілей.

Не такі вже новели збірки й радикально-феміністичні (як це часто уявляється). Досі, на жаль, маргінальним виглядає й сам фемінізм. Не дивно, що за такого стану жодна з бунтарок Луцишиної не може вийти переможницею — лише сенсаційною героїнею кримінальної хроніки, про чиє небачене самогубство на дозвіллі подейкуватимуть міщанські пани й панії.

Маргінальність феміністичних ідей спричинює, очевидно, не лише специфічну рецепцію, а й можливість таких трагічних фіналів у цілком впізнаваному середовищі сучасної української провінції. На відміну від авторки, героїні її не є професійними феміністками, а лише стихійно починають усвідомлювати свою відмінність від нав’язуваних ролей («їх більше турбує не вона, а плід лона її») і стихійною ж агресією реагувати на дискомфорт. З тих трьох чи чотирьох трагічних розв’язок, певно, жодної б не було, якби можна було уявити тих самих героїнь обізнаними з досягненнями теорії ґендеру, що зробили б їх уже не самотніми і здатними конструктивно шукати виходу з ситуації, що не влаштовує…

Фемінізуймося — і буде нам щастя?!