Ювілейний Форум видавців у Львові: поезія, секс і «Самогон»

П’ятнадцятий Форум видавців у Львові обіцяв бути більш ніж масштабним (понад 150 авторів із п’ятнадцяти країн світу!). Зайве говорити, що наразі жодна інша літературна подія в Україні не збере разом стільки письменників, тож навряд чи найближчим часом буде нагода побачити когось такого рівня, як Ліна Екдаль і Кеннет Клементс (Швеція), Владімір Сорокін і Татьяна Толстая (Росія), Юдит Герман (Німеччина) й інші, не кажучи вже про найкращих українських літераторів.

Тема цьогорічного літфесту звучала як «Література в епоху мас-медіа». На дискусії з аналогічною назвою модератор Остап Сливинський запропонував поговорити про важливі наразі питання: Як ЗМІ формують класичну й сучасну літератури, літературний канон, сприйняття літератури читачами? Яким є образ автора в сучасному літературному світі? Чи можлива об’єктивна критика в епоху мас-медіа? Чи допомагають мас-медіа зорієнтуватися в масиві літератури рядовому читачеві, або ж навпаки – читач стає об’єктом інформаційних маніпуляцій? І, зрештою, чи справді можна говорити про «епоху мас-медіа» щодо України?

Остап Сливинський

Впливовий літературний критик із Хорватії Круно Локотар наголосив на компоненті «масовості»: мовляв, література сама по собі не є масовим явищем, ба навіть більше: все, що цікавить мас-медіа, суперечить літературі. «Картина в ЗМІ оформлюється словом, однак завершення цієї картини відбувається у свідомості кожного реципієнта. Це і є момент свободи, що відрізняє мас-медіа від літератури», – переконаний Фердинанд Шматц, австрійський письменник і поет, майстер літературної містифікації. Натомість редактор часопису «Критика» Андрій Мокроусов піддав сумніву глобальний вплив ЗМІ на сучасну українську літературу: «Чи можемо в нашій ситуації говорити про будь-які точки перетину? Найперша точка – персональна. Майже всі інтелектуали – письменники, а майже всі письменники – журналісти. Крім того, в Україні мас-медіа не є «масовими», і в строгому сенсі не є «медіями».

Не обійшлося й без політики. Грузинський поет Давид-Дефі Ґоґібедашвілі не міг обійти увагою серпневих подій і їх висвітлення в медіапросторі. А за кілька годин по цій розмові скандально відомого російського письменника Владіміра Сорокіна запитали, як він ставився до війни в Грузії. Сорокін саме презентував свою нову книжку – смаковиту антиутопію із промовистою назвою «Цукровий Кремль» («Сахарный Кремль»), тож слухачі були готові до найбільш епатажної відповіді. Втім, Владімір Сорокін тактовно уникнув відповіді, сказавши, що колишні республіки СРСР для Росії – те саме, що ампутовані кінцівки: вони ниють і просять почухати.

Попри книжково-літературну спрямованість Форуму, назвати його винятково «словесно-текстуальним» аж ніяк не випадає. Мистці давно зрозуміли, що найкращий спосіб подачі «вічного й прекрасного» – синтез і перфоманс.

Саме синтезом, видовищним симбіозом різних видів мистецтва позначений Третій Міжнародний літературний фестиваль. Замість традиційних читань тепер маємо відео-текстові перфоманси «Videopoezija», парні читання поетів із різних країн або зустрічі «поет VS перекладач», шостий проект читань у темряві й під музику «Radio-Live» під керівництвом Артема Захарченка, ба навіть спроби літературознавчого аналізу поезії молодих авторів у синхронному зрізі, що виростає у спробу виділити стрижневі метафори або й сюжети. Скажімо так: поезію загортають у дуже й дуже привабливу упаковку, яку гріх не скуштувати. Спитаєте про результат? Здається, очевидно: поезія знову стала модною, цікавою для людей, брендовою.

Лише в рамках Третього Міжнародного літературного фестивалю провели понад 125 літературних перфомансів – зустрічей, творчих вечорів, читань, дискусій і круглих столів. Важко сказати, на кого більше чекали «фестивальники»: на Владіміра Сорокіна, який останні роки відмовляється від інтерв’ю й зустрічей із читачами, на Кеннета Клементса,

Владімір Сорокін

заради якого можна було пожертвувати сном на «Ночі поезії», чи все-таки на старого-доброго Андруховича із «Самогоном» (зверніть увагу, як кумедно все може повернутися, якщо зняти лапки й написати назву альбому з маленької літери) й довгоочікувані новинки від улюблених українських авторів. Юрій Андрухович і польський гурт «Karbido» буквально розірвали палац культури ім. Г. Хоткевича. До «Karbido» тексти Андруховича клали на музику всім відомі «Мертві Півні», «Плач Єремії», «Andruxoїd» – в їхньому звучанні їх традиційно й пам’ятають. Однак польські музики підійшли до справи абсолютно інакше: «Ніхто з наших поетів не робив цього з настільки добрими музикантами, – зазначає Юрко Андрухович. – Мені надзвичайно пощастило, що я їх зустрів, що вони так серйозно ставляться до того, що вони роблять. Хотілося б, аби це стало тенденцією, й цю традицію підхопили інші». Погодьтеся, була би ефективна реклама: «“Самогон” відроджує поезію!»

У той самий час головний редактор київського видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн від імені тієї самої поезії оголосив «алкоголю» виклик, зібравши найкращих своїх авторів на вечір «Висока полиця української поезії». Втім, ніхто не залишився ображеним: обидві зали стояли забиті по зав’язку: той, хто пропустив «Самогон», має змогу потрапити на концерт в інших містах України, а той, хто не втрапив на «Високу полицю», прийшов на «Ніч поезії».

А поки журналісти й відомі літератори вирішували, «чому жовта преса не пише про нових бойфрендів українських письменниць», газета «Друг читача» змусила задуматися: а може, писати таки варто? А може, сучасні українські літератори самі у власних текстах все відкрили й розказали?..

І тоді є сенс зняти з української літератури тавро «непорочності». Протягом усіх днів Форуму відвідувачам пропонували віддати свій голос за «Секс-символ сучасної української літератури» серед чоловіків та жінок. Б’юся об заклад, десятки читачів гортають зараз твори кандидатів і кандидаток, аби все-таки дошукатися отого «сексуального». Більше того, припускаю, самі письменники не один раз переглядали свої тексти з тією ж метою.

Найбільш прикро усвідомлювати, що, поза тим обмеженим медіапростором, де згадуються одні й ті ж добре розкручені імена, український читач уже нічого не бачить. Очевидно, знову ж таки йдеться про взаємини літератури й медіапростору. А значить, існує нагальна потреба хоча б оглядово висвітлювати літературні процеси в інших країнах. Почати, приміром, з найближчої – Росії, якісна література з якої взагалі, здається, не перетинає кордон. Ось і виходить, що сучасна російська література у свідомості українського читача асоціюється не з творчістю В. Сорокіна, Т. Толстой, Л. Горалік, Є. Фанайлової, а з брендами «Марініна» й «Донцова». І, зрештою, не слід забувати про переклади. Адже зі ста лауреатів премії Букера українцям відомий хіба що Рушді, та й той, на жаль, далеко не всім. Проте тішить те, що хоча б цього року нам став доступний Чарльз Буковскі (у перекладі стронґовського) й новий варіант шекспірівського «Гамлета» (пер. Ю. Андруховича), який, до речі, і отримав гран-прі книжкового конкурсу.

Зрештою, цього року львівський Форум видався справді «медійним»: дорогим, пам’ятним на заголовки, «жовтим» від «секс-символів» і яскравим на «особистості». Видавці й автори зробили свою справу, тепер слово за критиками й читачами.

P.S. У наступних матеріалах «ЛітАкцент» продовжить висвітлювати події, що відбулися на 15 Форумі видавців у Львові.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»