Чому німує Херем?

Однією з головних ознак сучасного літературного процесу є його багатогранність. Хтось із молодих авторів пише від свого «я», спираючись на власний досвід; інші віддають перевагу знеособленій грі з уже відомими сюжетами. Марина Соколян намагається поєднати обидві стратегії. І її повість «Херем», що вийшла в серії «Поза фокусом» видавництва «Факт» та здобула премію «За відкриття себе» від Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», – приклад того.

Письмо від першої особи – завжди мимоволі підштовхує читача до пошуків аналогій із життям автора. Головний герой повісті «Херем» Маззакін – доволі іронічна постать. Його іронія є самодостатньою, з претензією на всезнання та по-постмодерністськи транквільною. Він – «порушник закону», «руйнівник порядку», «кривдник чесноти» – саме такими означеннями «нагороджують» його три ангели, які не можуть потрапити на гору Херем. Тому вони прийшли до «цього останнього грішника» просити ради, оскільки брама Херему зачинена і їх молитви не доходять до Вищих сил. Це і є зав’язкою повісті. А далі перед нами розгортається динамічна сюжетна оповідь про те, «з чого все почалося». Інтрига конфлікту зберігається до кінця, з кожною сторінкою стаючи все заплутанішою. Зрештою, виявляється, що Маззакін (він же Гур, він же Асата, ) – благородна людина, яка жертвує собою задля інших.

«Херем» розкриває перед нами казковий чарівний світ Сходу. Авторка лагідно запрошує туди, де Ата-Творець створив першу жінку, взявши «…слонову кістку, золото та смарагди, з’єднавши їх з ласкою кицьки, поставою пави на легкістю лані». Читаємо далі: «Лише ніхто чомусь не береться пояснити, як із того скарбу постав лютий упир, чия краса аж ніяк не врівноважує лихої вдачі». Отакі вони, роздуми про жінку на сході.

Оскільки жодна східна оповідка не обходиться без мудрих повчань, то і проза М. Соколян пересипана сентенціями та афоризмами («Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга», «Купити можна тіло, але не душу», «Над бідними не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя» тощо).

Граючись із відомими сюжетами, авторка обрамлює їх витворами своєї уяви. Мимоволі пригадується «подвійне дно» Умберто Еко: пересічна людина читає цей текст як захопливий детектив, тоді як інтектуал отримує насолоду від впізнавання алюзій, аналогій, ремінісценцій. І все це називається інтертекстуальністю. Власне, текст Марини Соколян також має «подвійне дно». М. Соколян «грається» з назвою, адже Херем має подвійне полярне значення. Це річ або людина, які ненависні Богу (негативне значення), або ж священна річ, присвячена Богу, тому не може бути використана людьми (позитивне значення). Тут своєрідне загравання. Але навряд чи пересічний український читач взагалі знає, що таке «херем»! Отож, щоб збагнути друге «дно» повісті треба бути, релігієзнавцем, або принаймні цікавитися історією іудаїзму.

У «Херемі» маємо безліч загальних назв, екзотичних власних назв, у яких досить легко заплутатися. Проте головний акцент тут зроблено на подієвій інтризі. Історичне тло відходить на другий план, але те, що може здаватися екзотикою, насправді є реаліями іудаїзму (хвороба цараат, Шеол, Херем, кдеши тощо). Уважний читач зможе віднайти й біблійні алюзії, адже Маззакін – це втілення Ісуса Христа. І в повісті він наділений рисами шляхетного розбійника. Епіграф, узятий з Х.Л. Борхеса («Єресіологи, ймовірно, будуть його згадувати; образ Сина, уже, здавалося би, вичерпаний, він збагатився новими рисами – зла і злощастя»), є одним із ключів до повісті. Марина Соколян переосмислює світовий образ, інтерпретуючи його, дещо екстравагантно. Асату-Маззакіна продала в рабство власна родина, адже він украв Корону Творця (вінець світу). Насправді Маззакін узяв її до рук лиш для того, щоб помилуватися. Далі, у вигнанні, він став віщуном, до якого почали приходити люди, щоб просити поради. Зрештою, Маззакін кидається в полум’я Шеолу, рятуючи від смерті дворічну дитину Лавані. Отже, ідею жертовності втілено.

Дія в повісті відбувається протягом тривалого періоду часу. Оповідь претендує на монументальність та величність. Але чи можна ці всі події втиснути в невеличку книжечку? Описані події щонайменше вартують епопеї. За великим рахунком, втиснути в повість історію Месії – справа аж занадто претензійна. І все ж, читач отримав динамічну повість, з елементами детективного жанру.

Полюхович Ольга Павлівна (11.05.1987 р. н.) - студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістерська програма «Філологія: теорія, історія літератури та компаративістика», 1-й курс).