Рай-я, або Приборкання авангардної

Раїса Троянкер. Фото з сімейного
архіву онуки, Олександри Турган

Вона йде серед окопів, у чорному беретику, з під якого вибухає руде волосся – «Золота королева Півночі». Її вірші тепер більше схожі на агітки: ось вона, романтична авангардна мрія злиття поезії та публіцистики, й те, що з нею робить соціалістична дійсність. Солдати весело проводжають маленьку жваву поетку, репортера мурманської «Полярної правди». У ці розпорошені дні, коли людей пересипає в химерному калейдоскопі, їй напише перший коханий чоловік – італієць Джордані, цирковий приборкувач тигрів, із яким тринадцятирічною втекла зі своєї рідної Умані. Власне, з цього й почалися пригоди «української Сафо» Раїси Троянкер.

Раїса Троянкер народилася сто років тому, 30 жовтня 1908 року, в Умані, такому ж штетлі (містечку з досить великою єврейською громадою), як Бердичів чи Голта. У спогадах Юрія Смолича згадується, що Рая була з бідної традиційної єврейської родини, в якій її навчали стародавніх єврейських пісень і забороняли їсти свинину. Але онука поетки, Олександра Турган, акторка театру «Современник», під впливом родинних хронік стверджує інше: бабуся народилася в ортодоксальній родині власника нафтосховища (?!), Лева Троянкера. Звісно, щодо цього може виникнути багато питань, але без сімейних легенд та історій не обходиться жоден рід.

У 1922 році, тобто тринадцятирічною, вона втікає з мандрівним цирком. Причиною стала закоханість у італійця, приборкувача тигрів. Спочатку дівчину веселить цирковий екстрім, адже Раїса – родзинка програми: вона щовечора кладе голову до пащі тигра і збирає гучні овації. Проте ревнощі Джордані та постійні божевілля вже за рік змушують блудну дочку повернутися додому.

Рік 1925-й стає роком принаймні трьох знакових подій у житті Раїси Троянкер: в уманській окружній газеті надруковано її твори, вона вступає до місцевої філії Спілки селянських письменників «Плуг» та одружується з журналістом і прозаїком Онопрієм Турганом. Невдовзі, 1926 року, молодята переїздять до столиці, тобто до Харкова. Юрій Смолич згадує, що Рая почала писати вірші: «…бо побачила десь під час літературного виступу Володю Сосюру й закохалася в нього. Сосюра повертався зі своєї поїздки до Харкова, і Рая приїхала слідом за ним – але Сосюрина дружина вигнала її. Володіне життя потекло далі в емпіреях. А Рая почала писати вірші».

Перша поетична збірка Троянкер «Повінь», із присвятою Онопрію Тургану, з’явилася 1928 року у видавництві «Плужанин». На той час вона вже виходить з-під чорного пальто «папаші» Сергія Пилипенка й доєднується до створеної Валеріяном Поліщуком групи «Авангард». Очевидно, «зрада» ідеалам організації Пилипенка (а не лише якість текстів) спричинилася до негативної рецензії на «Повінь» самими «плужанами».

Автор рецензії, що заховався за криптонімом В. М. (Василь Мисик) пише про жінок-поетес, які в центрі уваги «ставлять полові переживання, навіть у писаннях на інші теми почувається зосередженість автора над своїм сексуальним єством, яка логічно розвинюється в справжній культ самиці» (з рецензії без назви на «Повінь» у розділі «Бібліографія» в журналі «Плуг». – Харків, 1928. – № 10 – С.72). Тут цікаво зачепити контекст, адже без нього вірш «Прив‘ялена трава…», що так засмутили В. М., буде видаватися дрібною забавкою.

Трава прив‘ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарачці тіло й голова.
Зім‘ята сукня. На обличчі – мука.
Червоні плями в лентах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
і кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна,
І серце холодом стиска…
Ти так молив – сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
Соромлюсь при тобі панчоху підв’язати.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

Журнал «Шквал», 2-а пол. 1920-х рр.

Річ у тім, що еротична тематика була для «джазових» 1920-х справою не такою вже й дивною. До речі, джаз (навіть не лише як стиль музики, а, швидше, саме наелектризоване, еротичне світовідчуття, недарма в англ. сленгу «джаз» стане синонімом до слова «секс») знову ж таки презентує в основі своїй первинні музичні ритми та протиставляє таку люблену авангардистами імпровізацію академічній манері. Без розуміння «в‘яжучої» сили цієї музики для 1920-х годі зрозуміти тодішнє світопочування. Поліщук писав про музику джаз-банду, «що поширює сферу звучання за межі досі нам відомих тонів, це є наша музика – музика сучасности».

Спробуйте згадати того ж таки Володимира Сосюру, Валеріяна Поліщука, конструктивістські спроби створити ліжко-верстат! Дух свободи, що часом переходив у хаос; інститут шлюбу як буржуазний шлак «скасували», в моді —вільне кохання, як метафора, – Ліля Брик у цілком прозорій сукні: праворуч – Осип Брик, ліворуч – Володимир Маяковський… Юрій Смолич в «Інтимній сповіді» пише про віртуозну розпусту Троянкер, про фізично відчутну еманацію бажання: «немов повітря довкола неї на кілька метрів було насичене випромінюванням її тіла – і, коли ти наближався до неї, переступав цю межу, то потрапляв немовби в сферу діяння якихось токів, що паморочили тобі голову…».

На жаль, тут не можна сказати: згадайте відому дитячу письменницю Наталю Забілу, яка писала еротичну лірику, чи Люцину Пьонтек, яка приміряла подібні лаври, і ще до десятка поетес. А хотілося б. Згадки про еротичний поетичний дискурс переважно існують у формі мемуарів самовидців тих подій, а про долю самих текстів відомо єдине – вони поки що не стали відкритим надбанням навіть «філологічного» кола читачів.

Тим часом, поки відповідна слава знаходила ім’я Раїси Троянкер, поетка навчалася в Інституті Народної Освіти. Треба віддати належне Юрію Смоличу: без нього ми б не дізналися, що Рая мала неабияку ерудицію, надзвичайно багато читала, любила історію та географію, чудово орієнтувалася в питаннях не лише літератури, а різних наук та мистецтв. В «Авангарді» вона починає писати інакше – у 1930 році вийшла друга книжка поетеси («Горизонт»). Найперше, варто зазначити, що порівняно з першою збіркою, друга направду стає більш авангардово-конструктивною. Звісно, це стосується лише нових текстів, бо до «Горизонту» вміщено частину віршів із «Повені». Втім, «теоретики від мистецтва» українських 20-х не надто дотримувалися позицій зі своїх-таки декларацій. Складається враження, що літературний процес відбувався у двох вимірах: теоретичному (маніфести, прокламації etc.) та «практичному» (власне твори). І те, що Раїса Троянкер, як і решта учасників групи «Авангард», підписалася під прокламацією конструктивістів, ще не було доказом її належності до цього художнього напряму.

Конструктивістів дуже турбувала доцільність твору. Недарма ж у «Прокламації» зазначено, що добра телеграма дужче вражає сухістю і сконденсованістю, ніж ліричне скиглення, особливо, коли воно недобре припасовано до твору й теми. І Р. Троянкер намагається здійснити оспівування міста, технократична, омашинена «душа» якого заповнює й генерує в собі нове життя:

Будуйте будинки!
Високі будинки!
Кремезні будинки!
Стрункий хмарочос.
Не треба садибок,
Вузьких гацієндок
І власницько-хижих
Маленьких ранчо.
Кохаю кімнату
Високу і юну.
Простору кімнату,
Широке вікно
Будинок—
комуну
Будинок – комуну.
Кохаю давно

чи

Бо «сьогодня» дзвінке й урочисте,
Наша дійсність складна і проста,
То несуть електричні намиста
В тихі села шумливі міста.

Фото з журналу «Авангард»

Тут варто зазначити, що далеко не всі вітали такі порухи та починання. Сергій Єфремов стосовно «урбаністів» висловлюється досить гостро, мовляв, де ви бачили ті «хмародряпи» та інші аксесуари міського ландшафту (?). Але видається, що ставити питання про сам факт наявності зображуваного об‘єкту у дійсності – некоректно, цими питаннями варто перейматися реалізмові. Авангардне замилування урбанізмом близьке до романтичного захоплення чарівними світами. Проте їм ніхто аж так не дорікав у нереальності фей. З іншого боку, архітектурний Харків двадцятих років — це нові райони з будинками-комунами, напівреалізованими поектами житлових комплексів, Держпромом та ін., що таки подивовувало й будило фантазію тодішнього митця.

Цікаво, що друга книжка з’явилася з присвятою вже… «коханому Іллі Садоф’єву». Любов до пролетарського поета Садоф’єва, який перекладав її вірші російською, та раптове одруження дуже змінили життя Троянкер. Спочатку подружжя мешкало в харківському будинку «Слово», куди Садоф’єв перебрався з тодішнього Ленінграду, але вже через рік вони переїздять до «міста на Неві». Троянкер працює в заводській багатотиражці «Новая заря». Проте сімейне життя не складається і 1935 року Раїса Троянкер виїздить до Мурманська. Там працює відповідальним секретарем найбільшої північної газети «Полярная правда». У 1942 році з‘явилася її російськомовна збірка «Суровая лирика». Зі слів онуки Олександри Турган, це саме той час, коли Раїса Троянкер, військова кореспондентка, активно пише про події на «передовій», за особливий шарм її називають «Золотою королевою Півночі». Час, коли вона отримує листа від свого першого коханого, Джордані. Він став снайпером, але куля любові, що колись нею поцілила в Нього дівчинка-підліток, виявляється, досі сидить у його серці, і Рай-я (так себе називала сама поетка), має про це знати.

Цей лист – уламок дуже енергійного життя, що зберігся у валізі дочки Троянкер з іншим скарбом: одягом, книжкою Ахматової та томиком Кіплінга, життя, що згасло 29 грудня 1945 року. Похована Раїса Троянкер на старому мурманському цвинтарі. Її могила не збереглася.