Лакмусовий папірець

444
«Дитячої літератури у нас немає», – безапеляційно заявляють сьогодні представники постсовєцьких країн, аргументуючи тим, що маленькі тиражі й відсутність періодики, – це не нормально. Водночас світові психологи закликають батьків бути дуже обережними у підборі «читва» для своїх нащадків, бо все те, що йде під грифом «дитячої літератури», не завжди дитяче і не завжди безневинне. Скажімо, російськомовні батьки були «приємно» подивовані, коли в збірці «есемесок для хлопчиків» знайшли справжні високохудожні шедеври на кшталт: «Никто меня не любит, никто меня не ждет, никто не поцелует и водку не нальет». Якщо ж ваше дитя україномовне, то можете спати спокійно. Макулатури у нас поки що не багато, бо україномовна макулатура продається погано. Але й заявити, що в нас є дитяча література, теж, на жаль, поки не можна. У нас є декілька хороших дитячих видавництв, які поміж перевидаванням випробуваних часом книг та перекладом брендових сучасних авторів, ризикують час від часу видати когось із сучасних українців, котрі наважилися писати для дітей. І видавців можна зрозуміти, бо їсти потрібно всім, а чи буде хтось купляти книгу невідомого письменника, – це ще писано вилами по воді.

Богдан Жолдак. Капосні капці. — Київ: Грані-Т, 2008
Богдан Жолдак. Капосні капці. — Київ: Грані-Т, 2008

Видавництво Грані-Т теж вирішило ризикнути й видати аж кілька серій дитячих книг, написаних українськими авторами. Щоправда, не зовсім невідомими, швидше навпаки. Писати для дітей запропонували в основному тим, хто вже встиг зарекомендувати себе на ринку дорослої літератури. Так у серії «Сучасна дитяча проза» з’явилися друком книжки «Дивні дні Гані Грак» Любка Дереша, розповідь про Лізу та Цюцю П. від Лариси Денисенко, «Таємниця старої обсерваторії» Олеся Ільченка, «Вррум-чарівник» Світлани Поваляєвої та інші. Ну, і звісно, яка то сучасна дитяча проза без Лесі Вороніної, Зірки Мезантюк та Галини Малик? Усього наразі маємо 36 книжок. А от чи будемо мати більше, поки що не відомо. Шеф-редактор видавництва Діана Клочко каже, що серію планують призупинити й поспостерігати, кого і скільки будуть купувати. Мовляв, це такий лакмусовий папірець, а далі подивимося, як і що видавати. Тим більше, що книжки в серії і так видавалися не зовсім так, як планувалося від початку. Видавництво хотіло, щоби книжки були більшими за обсягом і з продовженням, але не кожен автор спромігся на це. Та й те, що вже видано, не задовольнило мрії видавців. «Діти хочуть історій про сучасних дітей, хочуть, щоб герої діяли у реальних умовах, хочуть впізнавати себе в героях», – каже пані Діана. А ще стверджує, що дітки краще сприймають книжки, де герой – хлопчик. Хоча, по-моєму, то вже справа смаку, головне, щоби було цікаво.
Леся Воронина. Прибулець з Країни нямликів. - Київ: Грані-Т, 2007
Леся Воронина. Прибулець з Країни нямликів. - Київ: Грані-Т, 2007

Ось героїня Лесі Ворониної – дівчинка Олянка. Правда, при ній майже весь час знаходиться хлопчик-нямлик, який і провокує Олянку на всілякі такі неймовірні пригоди, яких, судячи з поведінки героїв, майстерності та фантазії авторки, може вистачити не тільки на дві книжки, які вже видані («Прибулець з країни нямликів», «Нямлик і балакуча квіточка»). Я не психолог, але запевняю вас, що нічого небезпечного для дитини у цих книжках немає. Навпаки, дитина навчиться, що не можна використовувати тих, хто тебе любить, потрібно захищати слабших, берегти таємниці та друзів і… їсти кашу. Крім того, вам не доведеться нічого пояснювати вашому дитяті, — Воронина пише зрозумілою дітлахам мовою. А ще, завдяки захопливим пригодам, описаним у книзі, ви отримаєте кілька годин спокою. Правда, будьте готовими до того, що в кишенях із садочка може переноситися манна каша, а шпалери на стінах можуть бути пошкоджені під час пошуку нямликів. Що ж, це наслідки прочитання справді гарної книги. Ніби ви не виглядали на дахах будинків хатинку Карлсона і не прокидалися вночі з надією підглянути, як оживають іграшки. Хто такі нямлики і що таке чарівна страва, прочитаєте самі, або запитаєте у своєї дитини. А зараз ще декілька штрихів на користь книжки. Перший: досить короткі розділи, в кожному з яких – окрема пригода – десь на півгодини чіткого прочитання.. Ті, хто читав книжечки дітлахам увечері, зрозуміють переваги такого поділу. Друге: гарні ілюстрації. До речі, у кожного автора серії «свій» художник. У Лесі Ворониної – Катерина Білетіна, художнє оформлення якої цінне своєю «цілісністю». Згадайте себе в дитинстві, коли малюнки, де герої схожі на реальних людей чи тварин, приваблювали вас значно більше, ніж схематичні малюнки, нехай навіть і найвідомішого художника.
ван Андрусяк. Стефа та її чаклунка. — Київ: Грані-Т, 2007
ван Андрусяк. Стефа та її чаклунка. — Київ: Грані-Т, 2007

Бо що дітлахам, які ще не перейнялися ідеєю «мистецтва задля мистецтва», якась там відомість і всілякі художні напрями? І то все дурниці, що такі ілюстрації не залишають місця для творчої уяви. Які б там не були малюнки, та навіть світлини, місце для польоту фантазії завжди є. Адже навіть після перегляду фільмів усі «хороші» герої схожі на тебе й друзів, усі «погані» – на недругів.

Якщо ж вам хочеться поєднати минуле й сучасність, тоді купуйте «Капосні капці» Богдана Жолдака і думайте про Івана Франка та капці Абу-Касима. Колоритна така книжка, з ілюстраціями в «східних традиціях» та цілою купою емоцій. Це кіноказка. І кіноказка не для найменших. Спершу прочитайте її самі і підготуйтеся до ймовірних запитань дитини, а їх буде достатньо, як і під час прочитання кожного твору, дія якого відбувається в сиву давнину. Вашу участь полегшить мова, якою змайстровані (саме так!) «Капосні капці». Ну і, нарешті, в пам’яті вашого дитяти залишаться яскраві слайди історії капців і ліричний настрій від тієї ж таки історії. А ще – низка дуже добрих пісень.

А ось книжку Івана Андрусяка «Стефа і її чакалка» читайте паралельно з дитиною. Дитя зрозуміє своє, а ви своє. Схоже, автор так і писав – і для себе, і для своєї доньки, щоб обом весело було. От лише кілька цитат із книги: «Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. (…) Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра (розраховано лише на київських дітлахів? — Авт.); «Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики.

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. — Київ: Грані-Т, 2008
Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. — Київ: Грані-Т, 2008

Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки – смоктатимемо лапу». Не бійтеся, діти сприймають все це дуже добре (якщо ви – не політик), але підтексту не розуміють. Можете пояснювати, якщо хочете. Я от вирішила поки що своїй доні про Леніна не розповідати, бо й без того тем для розповідей багато. Тому тіштеся окремо, а дитя нехай читає окремо про пригоди Стефи та її друзів. Адже книжка дуже цікава й захоплива. Добрий настрій дитині забезпечено.

Ось так коротко – про серію. Якою буде її доля, скоро побачимо. Шкода, якщо припиниться, бо книжки дійсно дуже добротні і якісні. До цього додам лише, що писати українським авторам для дітей про сучасність і реальність буде нелегко. Занадто різні ми й наші діти. Тому треба бути дуже обережним і делікатним (поки що у жінок-письменниць це виходить краще, по-моєму). Вигаданий світ куди простіший.

Марія Криштопа (Мицканюк) народилася 7 травня 1979 року в селі Смодна Косівського району Івано-Франківської области. Закінчила Косівську гімназію та факультет української філології Прикарпатського університету імени Василя Стефаника. Пише прозу, поезію, есеїстику. Тексти друкувалися в періодиці та в альманахах «Прообраз», «Київська русь» Поки що живе й поки що в Києві. Працює журналістом.