Гопак із європейським прапором

Фестивальна листівка

Далекого 1920-го року австрійський письменник Йозеф Рот опублікував у Neue Berliner Zeitung коротку статтю, яка називалася «Україноманія. Нова мода у Берліні». Цей текст, що прикметно, був включений і до першого після радянських часів українського видання Рота «Білі міста» (Київ, 1998) – певно, всім нам для перестороги. І ось що пише там знаменитий автор «Маршу Радецького»: «Берлін насолоджується гротеском українських оперет… “Український” балет становить строкату суміш: дрібка татарського, крихта російського і з макове зерня козацького». Згадує він і про «українську» пантоміму, де на тлі декорацій у вигляді цибулястих церковних бань танцюють дівчата в кокошниках і шовкових сорочках із золотим позументом, і про єврея з Любліна, який у Берліні відкрив «українську» тютюнову крамницю, нашкрябавши на вивісці кілька кириличних літер, і, зрештою, про вже «справді український» (бо з Києва) балет Глезерова, танцюристи якого для більшої переконливості виконують гопака з ножами в зубах. «Цей феномен, – підсумовує Рот, – цікавий сам по собі: варто нації втратити державну незалежність, як вона починає панувати в оперетах і вар’єте».

А тепер уже, як то кажуть, per comparationem – зовсім свіжа історія.

Кілька тижнів тому троє українських поетів (серед яких і я) отримали запрошення взяти участь у невеликому фестивалі української культури, який мав відбутися у німецькому місті Ваймарі. Фестиваль називався «Die junge Ukraine: mitten am Rand». У перекладі це звучить приблизно так: «Молода Україна: посередині окраїни». Ну, окраїна то окраїна, подумав я, нічого не вдієш, добре, що хоч «посередині». Важливою подією фестивалю – певно, важливішою, ніж літературні читання – мала стати презентація театрального проекту «Вечір батьківщини. EUкраїнські пошуки ідентичності».

Публіки зібралося не багато й не мало, а рівно стільки, скільки можна очікувати в театрі не надто метрополійного Ваймару в останній теплий вікенд осені. Як стає відомо з інформаційного буклета, автором тексту вистави і її постановником є молода німецька театральна режисерка, яка вирішила в такий спосіб представити свої враження від недавніх поїздок до Харкова і Львова. На сцені – безумовно талановита акторка Ніна Водоп’янова, українка, яка вже багато років мешкає в Німеччині. Декорації доволі скупі: стіл, канапа, ідилічний пейзаж на стіні. Проектор висвітлює на екрані мапу України, чомусь із позначками родовищ корисних копалин. «Еней був парубок моторний, і хлопець хоть куди козак…», – починає свій меседж схвильована героїня. Далі виймає з валізи старий радянський військовий кашкет, пластикові соняшники (куди ж без них?), ставить їх у золочену вазу. Звідкись видобуває два транспаранти: «Мій батько – росіянин» та «Моя мати – українка», з якими, ймовірно, і збирається вирушити на пошуки своєї «євроукраїнської ідентичності». Ні на мить не дає занудьгувати й текст: «Енеїду» змінює розлоге енциклопедичне тлумачення терміну «сало». А далі – казка «Рукавичка», від початку до кінця і без скорочень. Побувавши в образі ревматичної бабці з картатою торбою, героїня перевтілюється у щось менш ідентифіковане з кучерявим оселедцем і довгою кошлатою бородою – такий собі войовничий гібрид запорожця і православного попа, який, вимахуючи, ніби тореадор, прапором Євросоюзу, танцює гопака. На закуску для шановних гостей – певна річ, по шматку сала, а щоб легше перетравилося – ще одна цитата з Котляревського.

Фото з вистави (авторка – Lilian Szokody)

Усе, як у Рота, – за винятком хіба євросоюзівського прапора, – а проте це вже не 20-ті роки і не вар’єте. Сьогоднішній «гротеск українських оперет», яким тішиться Берлін, – це «кітч кітчу», свідома чи напівсвідома пародія наших власних фетишів і стереотипів, усього, що видно найменш озброєним оком, що сфотографовано в нашій постколоніальній загороді найпростішою «мильницею». Свідомого пародійного кітчу, головним об’єктом якого є бідні й відсталі постсоціалістичні країни Східної Європи і Азії, останнім часом стає чимраз більше – так, що всі ми ризикуємо до цього непомітно звикнути. Доволі гучно було довкола британського «Бората» – насамперед, через те, що тут усе зухвало назване на ім’я, а ще й офіційна Росія підлила оливи у вогонь. Творці ж іншого «класичного» артефакту подібного штибу – фікційного путівника «Молванія: земля, не зіпсована сучасною стоматологією» (T. Gleisner, S. Cilauro, R. Sitch, Molvania: a Land untouched by Modern Dentistry) – вчинили обережніше і вигадали собі маленьку східноєвропейську країну, куди, ніби до помийного відра, злили всі західні стереотипи стосовно постсоціалістичного табору. Тут – бруд, злодюжки, корумпована поліція, дорогі й погані готелі, затуркані селяни, потужний ринок «палених» товарів, а «молванський» поп-ідол, якого дискваліфікувало журі «Євробачення», виступає під фанеру в сріблястому «космічному» костюмі. Знайомо? Але Молванія – це не Україна. Україна – ще далі на схід, бо, як прямим текстом написано в путівнику, український мандрівник, відчайдушно пробиваючись на Захід, мусить пройти нескінченними молванськими вогкими торфовищами.

Що ж, можна трохи пообурюватися, поговорити про потребу піддати західне суспільство колективному психоаналізові, поміркувати про пошук ним упослідженого Іншого десь на затягнутому туманом і ядерними випарами Сході як спосіб владнати власні, «західні» проблеми. Зрештою, на такі з’яви, як «Молванія», можна взагалі не зважати – їхні автори нашої уваги й не домагаються, і для них, можливо, навіть краще було б, якби ми, реальні постсовєти і східноєвропейці, одного чудового дня зовсім перестали існувати – разом зі своїми економічними негараздами, газовими війнами і проблемами з ідентичністю. Адже відомо, що Інший – це фігура суто функціональна.

Але як реагувати на такі проекти, як нещодавня ваймарська вистава? Тут уже вам не паяц Борат, що для потіхи публіки розповідає натренованим анусом байки про свою недолугу напівміфічну батьківщину, – тут цілі вищі, а наміри благородніші. Аби ніхто не сумнівався у серйозності підходу, автори навіть додали до інформаційного буклета «список використаної літератури» – переважно німецькомовні історичні джерела про Україну, видані між 1844 і 1967 роками. Та й запланована на 25 жовтня прем’єра вистави у Боннському театрі свідчить про те, що проект аж ніяк не марґінальний. Тільки от чому безсумнівно добрі наміри і щира симпатія до нас, аборигенів європейської окраїни, обертаються тим самим «молванським» ефектом? Чи козак, що розмахує європейським прапором, далеко втік від молванської «бурякової піци»? І чи варто всі звинувачення обертати супроти самих лише авторів, художників, сценографів? Чи всьому виною лише їхня неперебірливість у засобах, зацикленість, зверхність, схематизм, їхня неспроможність симпатизувати нам без домішки поблажливості? Чи лише їхня обмеженість винна у тому, що всі спроби представити нашу реальність, наші борюкання з ідентичністю здебільшого перетворюються на ґротеск?

Звісно, «Вечір батьківщини» – не що інше, як такий собі постмодерний водевіль, автори якого, незважаючи на всі «списки літератури» та інтелектуальні претензії, зачепили лише горішній шар. Але чи маємо ми право вимагати, аби кожен, хто торкається української теми – кожен у своєму жанрі, – тимчасово перетворювався на археолога? Бо горішній шар, де якраз і залягають ті самі наші безпросвітні полив’яні глечики, булави й оселедці, такий щільний, що навіть найупертішим не завжди вистачить археологічного завзяття. Тих, хто все-таки ще чогось шукає під сподом, ми самі заспокоїмо – «флезеліновими соняхами» на українському книжковому стенді у Франкфурті і танцями козарлюг з ансамблю ім. Вірського на тлі «української світлиці» під час торішнього Варшавського книжкового ярмарку.

Ззовні ми й далі виглядаємо ніби культурний «сировинний придаток», етнографічний матеріал, безсловесний моноліт із мінімальними нахилами до саморефлексії, а отже, й самопрезентації. Як у Ротівському міжвоєнні, бігме. Хіба що маємо тепер державну незалежність, тому навіть зацитована на початку Ротівська формула нас не виправдовує. Лишається хіба ще трохи зачекати, поки до нас остаточно приросте «молванський» костюм, а тоді – синьо-зіркастий прапор у руки, і гайда гопака. І ніхто нам нічого не скаже.