Сім міркувань на захист літератури

476-copy
Від редакції. Як і слід було сподіватися, міркування Петра Кралюка (Петро Кралюк. Література не винна?)зачепили багатьох наших читачів за живе. Розмову про те, що може й чого не може література, продовжує Ігор Самохін.

1. Абстракції та узагальнення – небезпечна штука, хоч їх зазвичай і неможливо уникнути. Так легко і спокусливо одним махом узяти, скажімо, цілу літературу – й проголосити її… ну, не знаю… аморальною, там, чи беззмістовною, або ненаціональною за «духом». Як можна бачити, саме звинувачення базується на абстракціях: мораль, зміст, нація, дух… Претендентів на голос совісті нашої літератури зараз хоч греблю гати, я ці вислови не зі стелі беру. А щоб самому не втрапити в пастку абстрагування, наведу конкретний приклад – недавній есей Петра Кралюка на сайті «ЛітАкцент».

Вельми сумніваюся, що пан Кралюк справді читав усі твори сучасної літератури, щоб так «наїхати» на всіх одразу. Якщо ж прочитав бодай передовий загін основних мейнстрімових письменників, то честь йому, хвала і щире співчуття – це ж скільки книжок «ні про що» довелося перетравити! Певно, зі скромності пан Кралюк не став говорити про міру своєї начитаності, наводити конкретні приклади й пояснювати, що мається на увазі під висловом «ні про що». А шкода, цікаво було б довідатись. Зрозуміло стало лише, що література «про щось» – та, яка розвиває національну самосвідомість, словом, веде нас, українців, на правильний шлях. Але якою саме має бути ця література, я теж не допетрав.

Можливо, не завжди варто кидатися голослівними узагальненнями про стан літератури, – краще підкріплювати їх конкретикою. Здається, есей П. Кралюка значно виграв би, позбувшися абстракцій.

Або ж я дурний і чогось не розумію.

2. Слово «ментальність» в Україні дуже люблять.

Останнім часом аж двоє бійців літературознавчого фронту – Петро Кралюк і Роксана Харчук – скористались цим поняттям і пояснили через нього всю сучасну політичну ситуацію. Це чудова властивість «ментальності», що через неї можна все пояснити. Пані Харчук довела це, показавши, як етнічні росіяни ментально завинили в тому, що мають таку авторитарну владу, а етнічні українці – що мають таку безвідповідальну. І тому, переконана вона, не зійтися їм, українцям і росіянам. Уся історія дуже легко пояснюється через національні ментальності.

Колись дуже подібним чином усе пояснювали через Божу волю.

Те й інше єднає спільна метафізична основа. Це дуже зручна втеча від дійсності. У мене ось питання: якщо ментальність така вже визначальна, то що – німці самі, із глибин національного духу, породили нацистів – щоби потім з полегшенням позбутися їх? Європейці через ментальність двічі за півсторіччя нищили одне одного, щоби потім несподівано подружитися в ЄС?

Щось тут не в’яжеться. Мені не хочеться вірити, що українська історія визначена наперед через нашу розгільдяйську ментальність, а бідолашним росіянам з тих же причин нікуди не дітися від імперії.

Або ж я дурний і чогось не розумію.

3. Стало загальником говорити про роль літератур у постанні націй.

Але я зробив із вивчення історії той висновок, що нації не всі за одним планом поставали. Скажімо, не для всіх важила відмінність у мові, як це важить українцям. Американці, креоли, ірландці обійшлися без цього. Що ж до літератури, то можна звернути увагу, яку роль вона мала для націй бездержавних, але спраглих державності. І які – зовсім інші – функції виконувала там, де в нації була держава.

Тут я й сам стаю на грішний шлях узагальнення. Виправляюся. Навряд чи всі французькі або ж англійські автори не вплинули на самосвідомість своїх народів. Але у Франції та Англії потреба в цьому була значно менша, ніж у німців чи українців. Буржуазний роман ХІХ сторіччя, представлений передусім імперськими літературами, трудився на ниві самопізнання буржуазного індивіда, паралельно зачіпаючи купу соціальних питань, які, звісно, не були національними, бо в нації проблем не було. На національний патріотизм працював цілий державний пропагандистський апарат, а обидві світові війни довели, що працював він украй добре.

Тобто, коли Петро Кралюк каже про роль літератури у постанні нації, він має рацію лише наполовину. Роль є, але не всюди і не завжди. Сучасний світ складається з національних держав. Більшість із тих, що боролися, вже побороли. Література може зітхнути з полегшенням, і українська теж, тому що ми вже маємо свою національну державу.

Або ж я дурний і чогось не розумію.

4. Мабуть, я оптиміст і чогось не розумію, але, по-моєму, українці як нація цілком сформовані й нормально себе почувають. Достатньо нормально для того, щоби взагалі не думати про «національне». Тим більше, що соціальних проблем не бракує, і далеко не кожен громадянин України візьме на себе сміливість ототожнити соціальне з національним, як це фактично зробив пан Кралюк. Навіть оминаючи найважливіші речі – фінансову кризу, безробіття, низький життєвий рівень, інфляцію – маємо купу проблем: становище жінки, ставлення до мігрантів, обмеження свобод і прав людини, відносини між міліцією та народними зібраннями… Можна продовжувати далі.

Ті ж, хто плачеться про долю нашої нації, звертають увагу на речі третьорядні. Таке враження, що викорінення російської мови дозволить викорінити корупцію, а посилення патріотизму в літературних творах прискорить вступ до Євросоюзу. Я не кажу, що це речі взагалі неважливі. Просто мислити інколи слід-таки реально й звертати увагу на те, що болить усім громадянам країни, а не лише жменьці національно свідомої еліти, або лише україномовним, або лише українцям…

Саме тому не слід дивуватися, що національно свідомої літератури в нас немає – хіба що байки про козаченьків та повстанців, які й самого Кралюка не влаштовують. У нас плюралістичне суспільство, кожен вірить, у що хоче. Тому є такий сегмент літератури – патріотичної, і цільова авдиторія в них є. Хай лише не дивуються, що така маленька.

Мені здається, що нічого небезпечного для країни в цьому немає.

Або ж я… ну, ви зрозуміли.

5. Казати про якесь «мистецтво ради мистецтва» нині не дуже доречно. Сто років тому це було бодай на рівні декларацій, якщо й не реальної літературної практики. Зараз же таких альтернативних надзавдань – писати лише для вічності чи писати лише для суспільства – ніхто не ставить. У тім числі й у нас.

Скажімо, роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» – не тільки інтелектуальна забавка з довжелезними реченнями й вихолощеними рефлексіями, а й роздум над долею жінки в нашому суспільстві. «Дванадцять обручів» Андруховича просякнуті недовірою до власної країни, яка сповзає в авторитаризм. «Анархія в Україні» Жадана, а також деякі його вірші, тужать за можливістю справжнього суспільного спротиву злочинним діям влади.

Приклади можна множити, але в цьому немає потреби. То де ж тут писанина «ні про що», на яку нарікає П. Кралюк? Де тут ігнорування суспільних проблем? Навіть патріотизм є. У помірних дозах. Але Кралюкові все одно чогось бракує. Або він чогось не розуміє.

Або я.

6. Повертаючись до встановлення того, що є першорядне.

Література нині є радше третьорядна за своїм значенням і впливом. Можемо хіба сумувати за тими золотими часами (сторіччя десь так ХІХ), коли не було кіно, радіо, телебачення та інтернету, а були газети й література. До того ж читати вміла меншість, а ще менша меншість могла дозволити собі читати. Це були здебільшого ті люди, які чинили вплив на політику держав, тобто, як мінімум, мали виборче право. Відповідно, й література мала великий вплив: на людей, на суспільство. Поволі все змінилось. Для все більш письменних, все більш активних, все більш свідомих мас з’явились більш масові засоби передачі інформації. А література дозволила собі погратися. Не думаю, що це аж так погано. Маємо тепер літераторів, над якими не висить тягар обов’язку бути з інженерами суспільства. Водночас, не вважається поганим тоном порушувати соціальні питання.

Усе одно на соціум література майже ніяк не впливає.

Тому й звинувачувати літературу немає в чому. Хай навіть усі Жадани з Поваляєвими раптом почнуть працювати на благо нації – все одно більшість не відлипне від телевізора з Савіком Шустером на екрані. І, можливо, правильно зробить. Літературі – своє.

Хіба що я чогось не розумію.

7. До чого я веду?

Література таки не винна. Передусім хибно її взагалі у чомусь винуватити. Не змовились же письменники уникати відповідальності за націю? Пишуть, як уміють, і як читачеві подобається. Значить, із читачами теж проблема, і з видавцями, і взагалі з усіма щось не так – крім пана Кралюка, вочевидь.

Література, хай яка вона нереалістична за духом і прагненнями, все одно лишається дзеркалом суспільства (хоч і не тільки ним). У тому сенсі, що вона відбиває ті тенденції, що панують у соціумі. Тому її ухил до розважальності, епатажності, експерименту чи маргінальних суспільних груп демонструє актуальність цих речей, затребуваність їх культурою. І якщо комусь це не подобається, то його особисте право. Але це ще не право виписувати діагнози й давати якісь рецепти. Та ще й не конкретним людям, а цілій літературі. Мене ось, може, теж не все влаштовує в літературі. Але не мені її судити. Цього і слід чекати в ліберальному пізньокапіталістичному суспільстві. Я в цьому переконаний, і не особливо «парюсь» із цього приводу.

Або ж зі мною й справді щось не так :)