Factum est factum

Про мого улюбленого філософа Сковороду сьогодні пишуть багато. Ще зовсім недавно я міг, не докладаючи надмірних зусиль, слідкувати навіть за найдрібнішими публікаціями про його життя та творчість, а тепер ледь встигаю читати присвячені йому книжки. Справді-бо, коли Валерій Шевчук у вступі до «Сфінкса» називає мою книгу 2007 року «Сковорода та інші» найновішим виданням, то я одразу ж згадую, що того-таки 2007 року в Києві з’явилася книга Мирослава Поповича «Григорій Сковорода: філософія свободи», у Москві – книга Олега Марченка «Григорий Сковорода и русская философская мысль ХІХ–ХХ веков», у Тернополі – книга Григорія Верби «Ключ до розуміння християнської філософії Григорія Сковороди», в Одесі – книга Тетяни Чернеги «Раціональне та містичне у філософії Григорія Сковороди», у моєму рідному Харкові – збірка вже класичних праць Андрія Ковалівського «Григорій Сковорода: дослідження і переклади». І це далеко не вичерпний реєстр.

Якщо ж брати цьогорічні сковородинські публікації, то найпомітнішою серед них, поза сумнівом, є рецензована книга. По-перше, вона велика за обсягом. По-друге, чудово – можна сказати, розкішно – видана (я нарахував тут понад двісті сімдесят ілюстрацій). Недарма ж на 15-му Форумі видавців у Львові «Сфінкса» було визнано однією з найкращих книжок. По-третє (і це головне), її автором є живий класик української літератури, чоловік, який написав добру сотню книг, багато чого бачив, багато чого передумав, перечитав, відчув. Зрештою, Валерій Шевчук – непересічний знавець нашої літературної та інтелектуальної традиції, зокрема й Сковороди. Принаймні, саме він наважився ще в 1970-х роках перекладати твори філософа сучасною українською мовою, а справа ця – дуже непроста. Роман Корогодський писав, як колись у розмові із Шевчуком Юрій Шевельов зізнався: «Але Сковороду, правду кажучи, я навіть не знаю, як перекладати. Я б не зміг його перекласти…». І навряд чи в цих словах великого мовознавця була бодай дрібка кокетства.

На початку «Сфінкса» Валерій Шевчук каже, що його книгу не варто розглядати як монографію про життя і творчість Сковороди, хоч мені здається, що створена письменником панорамна картина цілком може претендувати саме на таке окреслення, адже тут розглянуто всі перипетії життя філософа, всі його твори, розказано про численних сучасників, про характерні для нього моделі думання, про місце та роль у нашій подальшій традиції. Коротка рецензія не дає змоги навіть перерахувати сюжети цієї книги. Скажу лиш, що читач знайде тут чимало цікавого, а від деяких есеїв-«розмислів», як-от, скажімо, «Сковорода – Філянський і явище українського необароко» (с. 480–490), отримає справжню насолоду.

Тим часом, інші «розмисли» будуть спонукати його до діалогу. Наприклад, есей «Григорій Сковорода та Валер’ян Підмогильний», де Сковорода постає в ролі «передекзистенціаліста», а Підмогильний – у ролі фундатора екзистенціалізму в українській літературі (с. 490). Сюжет знайомий. Але я не знаю, як тоді розуміти Григорія Костюка, який згадував, що в 1937 році, опинившись за колючим дротом у Воркуті, зустрів там колишнього студента Гайдельберзького університету (теж в’язня), що був учнем Карла Ясперса. «Я, – каже Костюк, – вперше від нього почув про екзистенціалізм як нову систему філософського й естетичного думання на Заході». Костюк особисто знав ледь не всіх київських і харківських письменників 1920–1930-х років, тож його спогад, на мою думку, свідчить про одне: говорити про екзистенціалізм Підмогильного, Хвильового, Плужника чи Івченка слід дуже й дуже обережно. А ось шанувальників Сковороди з 1940-х років, найперше тих, що належали до Мистецького Українського Руху – Ігор Костецький, Юрій Косач, Юрій Шевельов та інші, – трактувати в екзистенціалістській стратегії таки доречно, бо для них ця філософія справді чимало важила. Недарма ж вони й самі писали про екзистенціалізм, найперше французький, і замовляли відповідні публікації іншим авторам (скажімо, спеціально для другого числа «Арки» за 1948 рік Федір Степун підготував статтю «Ніколай Бердяєв»).

Одне слово, «Сфінкс» Валерія Шевчука – книга цікава. Але є в ній два моменти, які відволікають від думок про філософію та поезію, а крім того, роблять Сковороду не завжди впізнаваним (принаймні для мене).

Перший – помилки. На жаль, їх надто вже рясно як для статусної книжки столичного університетського видавництва. Почну з дрібниць. Наприклад, на с. 141 – «Н. Вернет» (те саме в іменному покажчику) замість «І. Вернет» (Жан Верне); на с. 143, 154, 183, 185, 186, 189 у цитатах з латинських творів Сковороди деякі слова та фрази подано напівжирним шрифтом і сказано, що це «підкреслення оригіналу» (насправді це просто вказівка перекладача на грецькі вкраплення, Сковорода ж не мав звички підкреслювати слова); на с. 192 – «Е. Крайський» замість «П. Крайський» (в іменному покажчику «Крайський Е.» та «Крайський Порфирій» фігурують як різні люди); на с. 205 – «префібуляція» замість «префабуляція» (до речі, навряд чи варто вживати цей термін, коли йдеться про емблематичну поезію); на с. 216 – «Євдоким Олександрович Щербинін», а на 217-й – уже правильно: «Євдоким Олексійович Щербинін» (в іменному покажчику подано хибну форму); на с. 252 – п’ять разів поспіль «Чужвинське (Чужва)», тим часом на с. 254–255 – уже правильно: «Гужвинське (Гужва)»; на с. 283 – «Дмитро Автомонович [треба: Автономович] Норов» (помилка збережена і в іменному покажчику); на с. 302, 406 та ін. – «Ратаїл» (?!) замість «Рафаїл»; на с. 321 життя Івана Вишенського віднесено до XVIII століття; на с. 327 – «в дедикації до Кониського» замість «до Ковалинського»; на с. 331 – «дедуковано» замість «дедиковано»; на с. 332 – «траверстовано» замість «травестовано»; на с. 356 – «Полусіот» (так і в іменному покажчику) замість «Пелусіот» і «Еваргій» замість «Євагрій» (в іменному покажчику цей «Еваргій» та Євагрій Понтійський фігурують як різні люди); на с. 384 – «Лящевецького» замість «Ляшевецького» й «Сардонапалові» замість «Сарданапалові»; на с. 391 – «льодиною» замість «людиною» (це особливо прикро, бо тут ідеться про Христа); на с. 443 – «неконсенквенцій» замість «неконсеквенцій»; на с. 450 – «Pronemoria» замість «Pro memoria»; на с. 454 – «Пентефрівої» замість «Пентефрієвої»; на с. 490 – «exsistencia» замість existentia, чи вже exsistentia; на с. 507 – «Вишенський Ярема, магнат» замість «Вишневецький», «Горацій, давньогрецький (sic!) поет» замість «римський»; на с. 508 – «Дідро Ден» замість «Дідро Дені»; на с. 513 – «Львовшин» замість «Льовшин»; на с. 517 – «Сарданапал, давньосирійський (sic!) цар» замість «ассирійський»; на с. 518 – «Смотрицький Митрофан» замість «Смотрицький Мелетій», «Стогній А.» замість «Стогній І.»; на с. 519 – «Тит, богослов» замість «Тит, імператор» (ідеться про Тита Флавія Веспасіана); на с. 521 – «Шеделя І.» замість «Шедель І.»… Це – лише дрібочка прикладів.

Так само не все гаразд і з посиланнями на джерела. Скажімо, на с. 5 зазначено, що бібліографічний довідник «Два століття сковородіяни» вийшов у Києві 2001 року (насправді – Харків, 2002); на с. 38 – «Украинская старина» Григорія Данилевського подана під 1886 роком (насправді – 1866 р.); на с. 70 сказано, що лист Георгія Кониського до Вольтера надруковано в журналі «Домашняя беседа» за 1867 на сторінках 46–48 (насправді 46–48 – це не сторінки, а випуски, тимчасом як сторінки такі: Вип. 46. – С. 1102–1106; Вип. 47. – С. 1122–1126; Вип. 48. – С. 1154–1156); на с. 191 книга Анастасії Ніженець названа «На зламі двох епох» (насправді – «На зламі двох світів»); на с. 243 праця Амфіяна Лебедєва названа «Харьковский колегиум [треба: коллегиум] как нравственный [насправді: просветительный] центр Слободской Украины до учреждения в Харькове университета»; на с. 247 книга Климентія Зіновіїва названа «Вірші. Проповіді [насправді: приповісті] посполиті»; на с. 460 є посилання: «Об’явлення, ХХХ, 2» (але ж в «Об’явленні» св. Івана Богослова всього 22 глави).

Крім того, Сковороду невідомо навіщо цитовано відразу за п’ятьма виданнями, й це не раз призводить до плутанини. Всього один приклад: на с. 302 є посилання: «Сковорода Г. Твори в 2-х т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 537» (але ж у цій книзі всього 479 сторінок). Маю сказати, що й саме цитування далеко не завжди поправне. Приміром, на с. 183 (цитата зі Сковороди): «уникає порожнього тіла, як бджола меду» (насправді: «уникає порочного тіла, як бджола диму»); на с. 264 (цитата зі Сковороди): «всезагальне збіднення» (насправді: «уволненіе»); на с. 280 (цитата зі Сковороди): «А-а, новий архітектор!» (насправді – «архітектон»; це грецьке слово означає, за словником Памви Беринди, «старший тесля або майстер тесельський»; крім того, «архітектоном» називали Бога-Творця; отже, всі подальші міркування про Сковороду-«архітектора» – с. 281, 306, 503 – треба коригувати); на с. 311 (цитата з Ковалинського): «по Петербурзькій дорозі» (насправді: «Петергофській»); на с. 317 сказано, що Сковорода радив Ковалинському «стати зверху, ‘де іде отроча’ (померлий)» (насправді вся ця фраза – цитата з Євангелії: «Дондеже пришедши, ста верху, идіже бі отроча» – Мт. 2: 9); на с. 327 (цитата зі Сковороди): «Цю книжечку я написав у Бурлуці, поспішаючи бездіяльність» (насправді: «забавляя праздность»); на с. 334 сказано, що в «Потопі зміїному» Сковорода згадує «царя Ерідата» (sic!) – цей загадковий «цар» зринає і в іменному покажчику на с. 509 (тим часом у Сковороди: «древній монах Евіратус» – філософ говорить про Йоана Евіратуса, більше знаного як Йоан Мосх, – автора славетного патерика «Луг духовний»); на с. 380 (цитата зі Сковороди): «По мості-мосточку з людьми не ходи, за розумом їхнім себе не води» (натомість у Сковороди: «По мосту-мосточку с народом ходи, а по разуму его себе не веди»); на с. 386 (цитата зі Сковороди): «Пришли, друже, Золотоустого. Справа в тому, що людина є всієї Біблії кінець, і центр, і гавань» (насправді: «Пришли, друже, Златоустаго річ [тобто гомілію] о том, что человік есть всея Бібліи конец и центр, и гавань»); на с. 393 (цитата зі св. ап. Павла): «Вишніх шукайте! Про гірке (sic!) мудруйте» (насправді: «Вышных ищите! Горняя мудрствуйте!» – Кол. 3: 1–2); на с. 396 (цитата з Шевченка): «в своїй хаті своя правда і воля» (насправді, звісно ж: «В своїй хаті своя правда, / І сила, і воля»), на с. 400 – назва поезії Сковороди подана так: «О ніжна, сила…» (насправді: «О ніжна, мила…»); на с. 409 (цитата зі Сковороди): «Плюнь, брате, на Сіон, / Засівай на світський тон» (насправді: «Плюнь, брат, на Сіон. Пой на світской тон»); на с. 448 (цитата зі Сковороди): «Дух свободи нас в нас родить» (насправді: «Дух свободы внутрь нас родит»); на с. 468 (цитата зі Сковороди): «Наша душа – це подорож» (насправді: «Жизнь наша есть путешествіе»).

На додаток до цього – досить рясні хибні тлумачення тих чи тих матерій. Скажімо, на с. 114 подано малюнок з «Алфавиту миру» Сковороди й такий підпис: «Кифа» (насправді це не «кифа», а перемальована філософом 351-а емблема збірки «Emblemata et symbola selecta» під назвою «Перлина в мушлі» з підписом: «Не ищи ея вне. Ne te quaesiveris extra»); на с. 156 шановний автор пише: «І на це мислитель кладе власне визначення: “Хто тьма – хай буде тьмою, а син світла – хай буде світлом. Від плодів їхніх пізнаєте їх”» (але це не “власні визначення” Сковороди: перше речення – парафраза Євангелії від св. Івана 12: 35–36, а друге – точна цитата з Євангелії від св. Матвія 7: 20); на с. 158 слово «конкордія» з листа Сковороди до Йова Базилевича прокоментовано так: «у давніх римлян богиня згоди та миру» (насправді це транслітерація латинського concordia – «одностайність, злагода»; згадаймо, як в іншому листі (№ 92) Сковорода перефразував послання свого улюбленця Горація (І, 12, 19): «О discors concordia rerum»; пор.: «quid velit et possit rerum concordia discors» – «Звідки ця єдність речей суперечних, яка її сила?» – пер. Андрія Содомори); на с. 170–171 автор каже, що «систему освіти» Сковорода «уподібнював до військової служби (“Життя наше – військова служба”), а треба дбати не про муштру, а про розумне виховання» (насправді слова Сковороди: «vita nostra militia est» – це парафраза Йова (Job 7: 1): «militia est vita hominis super terram», – або вже Сенеки: «Atqui vivere, Lucili, militare est» (Ad Lucilium, XCVI, 5) («А жити, Луцілію, – це наче служити у війську» – пер. Андрія Содомори), – та в будь-якому разі, вони жодним робом не стосуються «системи освіти»); на с. 194 автор коментує слова Сковороди з листа до Ковалинського («Посилаю тобі новорічний подарунок, хапай шапку [pileum]; оголошую тебе вільним…») так: «Посилаючи в подарунку учню шапку, учитель закликав його до свободи…» (насправді ніякої шапки в дарунок Сковорода, звісно ж, не посилав; це – образ: філософ має на думці те, що в Стародавньому Римі, коли раба відпускали на волю, то одягали йому на голову повстяну круглу шапку, звану pileus); на с. 250 зазначено, що Сковорода казав про себе: «Жорстокий та гіркий труд / Бути жителем небес: / Весела і гладенька путь – / Жити, як живе світ весь» (Сковорода не міг казати цього про себе бодай тому, що назвав цю пісеньку «блядогласною», тобто брехливою); на с. 380 притча про хромця та сліпця потрактована так: сліпець – «людина юрби», хромець – «людина духовна» (насправді йдеться про уособлення аскетичної «теорії» та «практики», недаром сліпець названий «Практиком», а хромець – «Обсерватором»); на с. 381 ім’я «Палінгеній» прокоментовано так: «Палінгеній (Палінген) – жив у Х ст., автор твору “Зодіак життя”» (насправді Палінгеній [Palingenio], тобто П’єтро-Анжело Мандзоллі, жив у XVI столітті); на с. 404 слова Сковороди «законопреступник есть проклятая смоковница» автор коментує так: «тобто Іуда» (насправді це традиційний образ грішної душі – досить зазирнути бодай у «Молитвослов» Петра Могили); на с. 439 сказано, що епіграма «Inveni portum…» – це «двовірш невідомого автора» (насправді Сковорода запозичив її в Лесажа, а називає твором «невідомого автора» тільки тому, що на ту пору снували плітки, нібито Лесажів «Жіль Блаз» – плагіат з невідомого іспанського автора).

І друге. Основним мотивом цієї книги є соціальна заангажованість філософії та поезії Сковороди. Шановний Валерій Олександрович стверджує, наприклад, що Тантал («Fabula de Tantalo») – це алегорія уярмленості України («…Танталом, над яким завис камінь російського царизму, відчувала себе вся Гетьманщина…» – с. 40), що образ «печального Переяслава» із 26-ої пісні – це образ «неволі України» (с. 77), змій із 14-ої пісні – «образ Росії» (с. 96 – те саме на с. 105: «Гідра-звір – Московська імперія»). Сковородинський мотив нудьги з 19-ої пісні прокоментовано так: «Становище Гетьманщини, яка вже агонізувала, викликало в поета нудьгу, тобто він відчував цю агонію» (с. 96), слова пісні 3-ої: «Ах ты печаль! прочь отсель! не безобразь красных сел» – так: «згадаймо, як пізніше потужно писав про нівечення російською владою тих сіл Т. Шевченко» (с. 97). Материнське молоко – «національна ідентичність» (с. 112), «петра»-камінь – «своя держава» (с. 115), байка про Вовка-флейтиста – «негація до імперського тиску на Україну» (с. 135), слова 17-ої пісні: «Блудница мір, сей темный світ» – потрактовано так: «блудниця – Катерина ІІ, темний світ – тодішня Російська імперія» (с. 162), рядок: «Що хвилює Ірода і фараона» – так: «Що таке “фараон”, говорилося: образ Російської імперії; Ірод – це цар цієї імперії, в нашому випадку – Катерина ІІ» (с. 165). Коли Сковорода пише про те, що захворів, бо отруївся «чадом московських печей», а далі каже: «Іноді ми жартуємо: цей чад – північна чума. Константинопольська чума вбиває за три дні, а ця за три години», – то під «константинопольською чумою» автор розуміє всю Східну Церкву (sic!), а під «північною» – «московське православ’я» (с. 313). Вовк зі згаданої Сковородою казки про вовка та семеро козенят – алегорія «Московії» (с. 322), змій із «Потопу зміїного» – «імперіялістичний, цілком хижацького ґатунку монстр, держава великої-таки, але безсердечної та аморальної авантюристки Катерини ІІ» (с. 362), яструб із 18-ої пісні – «царський орел» (с. 432), звернені до Ковалинського слова: «А ти, залишаючись у гавані, спокійно шануй святих муз. / О щасливий ти, якщо маєш свої блага!» – потрактовано як пораду Кирилові Розумовському (?!) «не втручатись у російські заколоти, а спокійно будувати свою державу на гуманістичній основі» (с. 437), Тетервак – «алегорія Малоросії, тобто Гетьманщини» (с. 455), Содом із трактату «Лотова дружина» – «Російська імперія» (с. 463). Навіть зацитовані Сковородою слова Сенеки про те, що Бог усередині кожного з нас: «Не треба ні простягати до неба рук, ані благати храмового сторожа, аби допустив тебе ближче до зображення когось із безсмертних, – начебто краще вчує, коли шепнеш йому на вухо» (Ad Lucilium, XLI, 1 – пер. Андрія Содомори) – автор коментує так: «Сторож храму – це казенна православна церква російського зразка, а вухо статуї – образ імперії…» (с. 143). Одне слово, майже як у тій приказці: голодній кумі одне на умі.

Що ж дало підставу шановному авторові будувати оцей украй химерний магістральний сюжет? Він стверджує, що принцип «прообразності» (див.: «Прообразність у баченні Григорія Сковороди» – с. 102–118). Але ж «прообразність», чи «префігурація», якщо, звісно, не перетворювати цей термін на брязкальце, – то модель біблійної герменевтики, трійця «тип – антитип – архетип», за допомогою якої богослови трактують Старий Заповіт як містичне засвідчення євангельської історії, а Сковорода якраз рішуче заперечував «прообразне» тлумачення Біблії. Тим часом, Валерій Олександрович розуміє «прообразність» як просту алегорію. Наприклад, бере рядки сковородинського перекладу послання Марка-Антуана де Мюре «До Петра Герардія» (твір на тему сільського раю): «Когда жизнь проводить ест тебі откуду / Тихо, сладко и свободно, / То скажи, тебе біс кій женет отсюду, / Взять оковы самохотно?» – і каже: «Коли підкласти під це поняття “Україна”, то звучить так: Україна могла б жити у світі тихо, вільно і привітно, але якийсь біс погнав її взяти самохітно кайдани, що й справді було в нашій історії, – підданство російському царю» (с. 452). Даруйте, але в такий спосіб можна «підкласти» все, що заманеться.

Звісно, наш філософ не був байдужий до життя чи до своєї Вітчизни. Про це, між іншим, писали не раз і не два, зокрема і я в есеї «Сковорода та Україна». Однак не думаю, що зіпертий на алегорезу жорсткий соціальний детермінізм є «ключем розуміння» сковородинської поезії та філософії. Пишна барокова образність творів Сковороди – форма осягнення буття, а не «езопівська мова», бо наш філософ не мав моди приховувати свої думки. І коли він зрідка говорив на теми української історії, то звучало це так: «Будь славен вовік, о муже избранне, / Волносты отче, герою Богдане!»