«Манія величі» чи аберація сприйняття?

480

Осип Турянський

«Поза межами болю»… Часто цим художнім автобіографічним твором (1921) визначали всю подальшу творчість О.Турянського, яку, на жаль, абераціями нашого літературознавчого сприйняття було викреслено як «тьмяну» сторінку в житті прозаїка, поета, перекладача, науковця і журналіста. Зрештою, у публіцистиці перших декад ХХ ст., некрологах чи просто у спогадах про письменника його так і називали: «автор „Поза межами болю” ». Цей усталений «імідж» митця побутує й донині.

Як кажуть, нове – це добре забуте старе, тому переосмислення творчості О.Турянського якоюсь мірою торкається й пізнавального напруження минулого. Так, П.Карманський, один із перших читачів «Поза межами болю», писав, що «це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі». Справді, такі схвалення набули в Європі такого широкого резонансу, що досить часто в німецькомовній пресі 20-х років минулого століття, зокрема в «Hilfe», «Kölnische Zeitung», «Hamburger Fremdenblat» чи «Frankfurter Zeitung», можна було знайти майже магічний вияв захоплення «книгою Болю», що свого часу вважалася ледь не еталоном майбутнього мистецтва. З цього приводу достатньо згадати хоча б «Естетично-критичні замітки до твору О.Турянського…» австрійського професора-літературознавця Р.Плєна, який, присвятивши вірш авторові «Поза межами болю», назвав його Данте, що «із чорної могили знов воскрес» і несе людям «із безодні пекла й тьми… святе й огненне слово».

Ю.Липа художню цінність роману О.Турянського вбачав у «найбезпосереднішому вияві… духовних теренів самої раси». Б.Лепкий, захоплюючись багатством думок і почуттів письменника, не знав, «чи більше дивуватись тому, що автор пережив, чи тому, що написав. Одне й друге справді «”Поза межами болю”. Воно велике.» Д.Загул (псевд. Nemo) помітив у поетиці «Поза межами болю» рідкісний вияв творчої енергії, а О.Турянського вважав «найбільшим речником сучасного Болю».

Будь-які коментарі тут зайві. Можливо, наведені відгуки про О.Турянського за формою викладу потрапляють у сильце високої і трохи старомодної патетики, не дуже придатної для нашого сучасного авангардизованого сприйняття, проте з боку смислових оцінювальних критеріїв вони відображають суть речей. Таке літературне оркестрування шаленого успіху та ґрандіозної слави письменника таїло в собі якусь злу, демонічну гру долі. Бо власне через цю спокусливу й водночас тяжку заслону популярності подальшій творчості митця, яку в тогочасній літературній критиці трактували як бліду тінь «книги Болю», судилося перебувати на островах своєї самотності. Такі твори О.Турянського, як комедія «Раби» (1926), оповідання «Боротьба за великість» (1926), «Кость бере жінку на іспит» (1926), «Іван Правдолюб» (1929), на відміну від експресіоністської напруженості стилю «Поза межами болю», вирізняються своїм народницько-просвітительським характером і традиційним способом оповіді, а передсмертний роман прозаїка «Син землі» (1933) розгорнутий просто в дусі сентиментальної романтичної повісті початку ХІХ ст.

Безумовно, така інертність творчого процесу письменника виникала із сфери несвідомого, з феномену художнього відчуття як переживання «визрілої установки». Довкола цього унікального випадку велися літературні дискусії, спалахували пристрасті, в які втягувалися й повоєнні нервові недуги митця, його запальний характер, особисті стосунки з людьми та інші факти біографії автора «Поза межами болю».

О.Турянський належав до тієї групи митців, які «призначені самим письменницьким інстинктом вибирають перо серед декількох можливих засобів діяльності і, якщо воно було для них єдиною можливістю, відкладають його, як тільки виконають свою місію» (Ян Парандовский).

Здається, все ясно і просто, все народжується і вмирає. Проте О.Турянський не розумів чи не хотів миритися з таким жеребом долі. І після написання ліричного роману «Поза межами болю» – унікального, новаторського явища в європейській літературі, тішив себе надією, оптимізмом щодо подібного визнання й своєї подальшої творчості («Дума пралісу», комедія «Раби», повість «Син землі», оповідання «Боротьба за великість та ін.), яку тогочасна літературна критика трактувала як бліду тінь автобіографічного твору з деякими проявами післявоєнної нервової недуги митця.

А сюжет «книги Болю» такий. Узимку 1915 року «під ударом німецько-австрійського війська серби покинули свій край і забрали із собою всіх бранців, 60 000 чоловік, і погнали їх на албанський “шлях смерті”. В албанських горах, нетрях від голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців». Убивши конвоїра, семеро полонених товаришів (зокрема й автор) відійшли від «шляху смерті» й зупинилися над проваллям. Понад десять днів вони нічого не їли, тому сил іти далі не було. Їм залишалося сидіти серед стрімких скель, окутаних морозом, і чекати на якесь чудо. Щоб уникнути голодної смерті, потрібно було вдатися до канібалізму, а щоб не замерзнути – стягнути одяг із товариша й розпалити вогонь. Ці жахливі думки чорним гайворонням кружляли над свідомістю солдатів. У присмерках безнадії, відчаю й нестерпного болю розігрувалася трагедія людських душ і тіл. О.Турянському дивом вдалося вижити.

П.Карманський, один із перших читачів і поціновувачів «Поза межами болю», у своїх спогадах про митця писав, що коли О.Турянський, «перечитавши цей твір, «in crudo» наперед О.Кущакові, а потім мені, дістав запевнення, що твір справді небуденний – тішився як мала дитина. І з тої пори захворів манією своєї геніальності й віри, що з ним починається доба світового значення нашої літератури. Його апетит на славу, а водночас претензії до загалу розрослися до велетенських розмірів… ».

У філософсько-алегоричному творі «Дума пралісу», а особливо в комедії «Раби», видання якої викликало цілий ряд полемік, суперечок, врешті, образ і обурень на адресу письменника, сучасники вбачали то авторську «розправу зі своїми критиками, земляками», то «гіпертрофію враженого себелюбства людини», «брак внутрішньої рівноваги» чи «приступи мізантропії та меланхолії». Із цього приводу молодомузівець М.Рудницький у рецензії фейлетонового характеру «Нескромна комедія і дві скромні збірки» під заголовком «З нових книжок» із їдким сарказмом дорікав автору «Рабів» за «манію ґрандіози». Проте О.Турянський відповіддю «Рецензент і критик» значно перевершив свого нападника. Полеміка обох митців відзначалася цілою низкою дотепів і порівнянь, що для сучасних читачів може служити гумористичним зразком-документом української «приязні» 20-х років ХХ ст. серед нашої інтелігенції. Наприклад: «є книжки, які вдираються силоміць у літературу, немов добродій, що із заболоченими кальошами намагається ввійти до салону», «учений-недовчений гірший, ніж простак», «кав’ярний… світогляд панича», «рідка юшка дешевого декадентизму», «єдині оригінальні зерна таланту автора – це колекція лайок, гідна одного з найрозумніших герої цілої п’єси», «обзивається лиш тоді, коли появиться якась нова книжка або коли помре якийсь письменник», «раб бездушної моди» і т.ін.

Народження О.Турянського як письменника, його грандіозний успіх у наслідках виявилися трагічними. Тогочасна літературна критика переважно вбачала в подальшій творчості митця хворобливість, душевну роздвоєнність, конфлікт між вимогами життя і його власними ілюзіями. Це призвело письменника до зіткнення із суспільством.

Потрапляючи в зачароване коло громадської думки літературознавців, поетів, О.Турянський невтомно боровся проти таких міркувань. Як говорив Петрарка: «Я перестану писати, коли перестану жити». Струна болю обривається і в душі автора «книги Болю». Уся глибина помислів обміліла. Власні поцінування – ніщо. Потрачено сили. Усе знецінилось. Оптимістичне, майже молитовне ставлення О.Турянського до своєї подальшої творчості закінчилося на схилі віку своєрідною, трагічною сповіддю устами «первинної дитини», як висловився про його твір «Поза межами болю» П.Карманський.

Інколи здається, що літературна слава О.Турянського – то відбиток знедоленої душі, яка не знайшла собі притулку в земному житті й постала біля тліючого вогнища-забуття, щоб спалахнути зі старого цвинтаря волелюбним духом. А може, просто тихою сповіддю сипати зерна на рідний поріг своєї щербатої проминулої долі.