Бувальщини Небувалій

Діана Вінн Джонс, Мандрівний замок Хаула. –
Львів: Видавництво Старого Лева, 2008

Перше, що зачіпає в новій серії «Видавництва Старого Лева» – радість упізнавання. І якщо «Пітер Пен» вважається світовою класикою дитячої літератури, то «Нескінченна історія» відома на наших теренах із часів появи однойменної кіноказки Вольфґанґа Петерсена, тобто з кінця 1980-х, а «Мандрівний замок Хаула» зажив світової слави як анімаційний фільм Хаяо Міядзакі, випущений 2004 року. До цієї ностальґійної реакції домішується ще й радість нового, адже «Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах» мені ще ніколи не траплявся, для екранізації Петерсен узяв тільки першу половину книги, а в Міядзакі збігається тільки третина сюжету.

Відтак, «Старий Лев» порадував своїх читачів значущими для світової дитячої літератури виданнями із належною медія-підтримкою, до того ж зробив це на вартому наслідування видавничому рівні. Порівнюючи видання, пересвідчуєшся, що найкраще із оформленням впоралася Олена Левська («Пітер Пен») – тут, окрім обкладинки, маємо ще й ілюстрації до кожної глави книги. Надія Ваджипова, котра зробила обкладинки для двох інших книжок, явно надихалася не текстом, а його візуалізаціями, тому зеленошкірий персонаж Енде Атрею перетворився на індіянського хлопчика періоду війн із колонізаторами, а Софі Хаттер із «Мандрівного замку» має з версією Міядзакі одне лице. Але це, здається, один з нечисленних мінусів серії, який цілком піддається виправленню. Проте навіть якщо нічого не зміниться, рівень старолевівських обкладинок все одно вищий за той, що в переважній більшості українських видавництв.

Перекладачі теж підібрані на заздрість. «Нескінченна історія» завдячує розкішною й доладною мовою Юркові Прохаську, Андрій Поритко на дуже пристойному рівні впорався із «Мандрівним замком», а Наталя Трохим написала ще й кілька зауваг, які розкривають нам історію створення «Пітера Пена» – й історію його всесвітньої популярности.

Гадаю, подібна книжка не потребує переказу й опису, адже історія хлопчика, який не хотів дорослішати, вже понад століття є безсумнівним еталоном дитячої літератури. Тим цікавішою вона мені видалася – з огляду на мій читацький досвід. Бо не є таємницею, що на книжку, прочитану нами в дитинстві і перечитану в зрілішому віці, матимемо цілком різні погляди.

Д. М. Баррі, Пітер Пен. –
Львів: Видавництво Старого Лева, 2008

Для дорослого читача «Пітер Пен» – не просто ностальґійний гімн світу дитинства з його принадами, пригодами й погрозами. Все це було й раніше, можливо, в більш напутенній формі. Начеб існували два дещо пов’язані, однак цілком незалежні світи, кожен із яких ретельно оберігав свої таємниці. Дж. Баррі – перший, хто сприйняв дитину за рівноцінну собі, дорослому, особу, з якою можна і слід вести мову про серйозніші речі. Хто почав ці світи не об’єднувати, ні, – радше налаштовувати поміж ними тісніший зв’язок. Наприклад: «Смерть – це теж велика пригода». Досі ідея смерти слугувала засобам моралі й виховання – чого не робити, як поводитися. Після книжки Баррі світ дорослих перестав бути таким герметичним. Дитинство змінилося, і якщо наприпочатку минулого сторіччя його намагалися зробити, так би мовити, дорослішим, і змусити Пітера Пена, нарешті, вирости, то зараз ситуація всуціль протилежна – ідеї Пена здобули найширшу підтримку, і тут Баррі поза власною волею виступає провидцем. Вам могло й не зустрічатися західне слівце «кідалт», але ви точно знаєте його зміст. Про таких кажуть «Не награвся в дитинстві». «Кідалти», «нові дорослі», роками бавляться у комп’ютерні іграшки, купують солдатиків і ляльок не стільки своїм дітям, скільки собі й захоплено дивляться мультики. Вони зрозуміли, що коли навчитися заробляти й витрачати гроші, ростити дітей і турбуватися про батьків та власне здоров’я, то доросле життя можна полишити. Не зовсім, звісно, але тепер йому нема потреби приділяти весь свій час. Можна повертатися в насичене, різнобарвне й захопливе дитинство, не озираючись при цьому на обмеження й заборони дорослих. Адже тепер вони самі – дорослі.

«Нескінченна історія» теж описує становлення, скажімо, дуже молодої людини. У вивершеній, не менторській формі попереджає вона як про зваби дорослого світу, так і про його небезпеки. Шлях Фабіяна – читача «Нескінченної історії» на шкільному горищі – стає шляхом Бастіяна як героя й рятівника світу Фантазії. В тій частині, яка екранізована (і відтак, гадаю, відома ширшому загалові) Енде показує, як навчитися вірити в себе і свої сили, як створити собі ідеял і стати ним. Шлях цей тернистий, проте шляхетність, закладена (Енде в це вірить) у кожній людині, навіть у Бастіяні-читачі, здатна врятувати світ і завоювати прихильність Дитинної царівни. Власне, чи не весь жанр фентезі заснований на цій ідеї – ідеї подорожі, що виводить героя і його супутників до слави, багатства і… влади. І ось тут, зазвичай, казка закінчується, а в томика фентезі догортуються останні сторінки. Для Енде це лише половина шляху – у виданні «Старого Лева» це перші 250 сторінок чималого тому. Найскладніше, як водиться, попереду. Шлях Бастіяна – творця і володаря із необмеженою владою – ось, що вирізняє «Нескінченну історію» серед мільярдів инших подібних книжок. Тому що влада, як слід би було знати нашим плутократам, це найбільше з випробувань. І тільки після такого гарту шляхетність не псується. Бастіян цього випробування не проходить, позаяк не все можна подолати наодинці. Для дечого потрібні друзі й довіра. І бажання змінюватися далі.

Міхаель Енде, Нескінченна історія. –
Львів: Видавництво Старого Лева, 2008

На тлі двох попередніх книжок «Мандрівний замок Хаула» схожий більше на відпочинкове читання. Як на мій смак, книга захопливіша за «Пітера Пена», і водночас плиткіша. Не дивина для твору, який народився із задуму, що замки можуть мандрувати.

«Замок» цікавий иншим. Діана Вінн Джонс дуже вміло інтерпретує знайомі казкові мотиви, через що оповідь викликає стійкі асоціяції із усім масивом читаних у дитинстві книжок. Прийом, що з успіхом застосований, приміром, Анджеєм Сапковським в його циклі «Відьмак». Джонс, відштовхуючись від чільної ідеї книги – замок справді весь час мандрує, а вряди-годи й бігає, – неухильно перетрушує всі казкові стереотипи. Щонайперше, головна дійова особа, Софі Хаттер, – найстарша з трьох сестер. Вона не бідна, мачуха її любить, і про принца Софі не мріє. Згаданий замок ніяк не родич хижці на курячих ніжках: там ми маємо справу з якоюсь біологічною мутацією. Ні, замок чарівника Хаула механічний, і з його веж пихкає чорнющий дим – типовий паропанковий образ, взятий зі світу, в якому замість електрики головною енергією є водяна пара. Відтак нічого дивного, що в книзі Софі постає в образі сварливої старої, рушійну силу замкові надає мізантропічний демон Кальцифер, а сам злий чарівник Хаул має родичів у Британії. Я вперше в житті натрапив на розлогий опис процесу пересування в семимильних чоботах – зі вказанням усіх незручностей такого ходіння. Додайте вигадливий мелодраматичний сюжет із детективною лінією – й отримаєте книгу, цікаву дітям, як люблять казати, будь-якого віку.

З огляду на все перелічене, старт у серії «Дивовижні світи» просто-таки надпотужний. Такими мені видаються і її перспективи. Певен, у світовій літературі знайдеться достатньо імен, яких можна і треба видати саме в цій серії. Шкода буде, якщо видавництво «Школа» продовжуватиме видавати чудові дитячі книжки у підозрілих (чи радянських, а значить цензурованих) перекладах, без редаґування і в ганебній поліграфії. «Старий Лев» зміг би видати Астрід Ліндґрен, Елеанор Портер чи Марка Твена значно ліпше. Я дуже хочу в цьому переконатися.

P. S. «Пітер Пен» – не єдина варта уваги книжка Дж. Баррі. В Міхаеля Енде є цікавезний роман Der satanarchäolügenialkohöllische Wunschpunsch, за яким було знято мультсеріял «Вуншпунш». А «Мандрівний Замок Хаула» має два томи продовжень, мовчу вже щодо дуже широкої бібліографії Діани Вінн Джонс, зокрема – серії Chrestomanci, яка налічує вже 8 (!) книжок…

Старий Леве, продовжуй у тому ж дусі!

стронґовський (Ілля Юрійович). Письменник, перекладач, літературтреґер, дизайнер. Народився 1982 року у м. Житомирі. Одружений. Виховує доньку. Друкувався в самвидаві (складні, колективні збірки), інтернеті, часописах «Четвер», «Березіль», антологіях «Українського самвидаву 2000-2004» (К., Буква і Цифра, 2004), «Дві тонни» (К., Маузер, 2007), инших. Автор поетичної збірки «Глибоковроті» (К., Факт, 2006). Переклав «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка (Х., Фоліо, 2007) та «Поштамт» Чарльза Буковскі (К., Факт, 2008) Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія "Nеабищо"» – співзасновник, «Оксія»). Організатор та учасник численних мистецьких акцій в Україні та Росії, літературного фестивалю «Молода Республіка Поетів» (Львів, Форум Видавців, 2005-6, 2008). блоґ: www.strongowski.livejournal.com e-mail: xmel@ukr.net