Відходи виробництва

Виктор Пелевин. П5. — Москва: Эксмо, 2008
Виктор Пелевин. П5. — Москва: Эксмо, 2008
Нещодавно ми мали змогу спостерігати аж два скандали, пов’язані з вуличною рекламою книжкових новинок. Спочатку був уже відомий усім випадок із «Москалицею» Марії Матіос. Потім про щось подібне заговорило видавництво «Эксмо» незадовго до виходу чергової книжки культового російського письменника Віктора Пєлєвіна. Такі історії завше насторожують: надто вже схоже на піар-акцію, покликану привабити покупців гучністю скандалу. Адже з якістю текстів – не дуже… І якщо про Матіос нічого поганого сказати не можу, то після прочитання «П5» у думках залишається тільки скепсис.

Між іншим, цей казус із рекламним скандалом – не єдине запозичення російських видавців із українського літпроцесу. Пам’ятаєте, рік тому була така Гапа Н. Карпа із книжкою «Ппппппппп»? Вона теж цю літеру в назві експлуатувала. Ось воно звідки ноги ростуть! Та годі цих жартів. До того ж автор, Віктор Олегович Пєлєвін, письменник серйозний і авторитетний: вже майже двадцять років тішить освічену публіку з просторів СНД, якій не бракує почуття гумору, своєю блискучою прозою. Мені трапила на очі рецензія на його першу книжку, 1991 року видання – вже тоді його «сватали» в майбутні класики. Рідко такі легковажні віщування настільки близько підходять до реалізації. Підігріває інтерес і особистість Пєлєвіна: на людях не з’являється, із журналістами майже не спілкується, захоплюється вченнями Сходу й дуже чутливо реагує на зміни в російському суспільстві, якому й присвячує всі свої художні творіння. «Прощальные песни политических пигмеев Пиндостана», зрештою, теж про це, і нехай назва не вводить в оману. Тут не йдеться про політику в традиційному розумінні, а розуміння «Піндостану» може бути будь-яким, від географічного до метафізичного.

Отож, знову: олігархи й проститутки; олігархи й фокусники; олігархи й кейси з доларами; міліціонери. Це – на п’ять оповідань, що ввійшли до книжки. Набір небагатий, але Пєлєвіну цього вистачає, аби подати традиційно їдку сатиру на світ багатіїв і можновладців, до яких позбавлені грошей і влади палко прагнуть дорівнятися. Звісно, оповідач Пєлєвін не терпить дидактичної пози й веде мову відсторонено, без жодного оцінювання. Та й чи можна назвати це сатирою? Автору, здається, приносить задоволення вигадування дотепних і витончених, а часом збочених деталей, що відбивають російське повсякдення. Так Пєлєвін, можливо, насміхається з нас усіх, поки сам далеко від марноти марнот отримує просвітлення й переглядає телевізор останнім буддистським способом. Або він і справді закінчений постмодерніст, яким його люблять малювати, і критичної інтенції його критика позбавлена. Потай він, схоже, таки любить своїх спародійованих олігархів із міліціонерами. Що не заважає методично вбивати їх із оповідання в оповідання.

Методичність і постійність взагалі притаманні Пєлєвіну останніх років. Зовсім не в доброму сенсі. Скільки можна використовувати одні й ті ж прийоми?! Обсмоктувати заїжджені (власноруч, до речі) теми? Годувати читача тією самою гібридною жуйкою зі світської хроніки й «Дао-де-цзина»? Ідеться навіть не про відсутність письменницького поступу, стовбичення на одному місці. З пєлєвінським талантом навіть у межах такої стандартної манери можна «спорудити» щось вельми непогане – як попередній «Ампір В», скажімо. Але «П5» бракує і дотепності, й блискучих сюжетних перипетій, і неймовірних концепцій, і всього решта. Напрошується аналогія з відходами від виробництва попередніх романів. Щоправда, читається нова книга так само легко, як і попередні. Лишень задоволення від цього читання зникло кудись, і неминуча колись усмішка під час читання злізла, змінившись виразом нудьги. Не те, щоб ці оповідання бездарні або нічого не варті. Талант не проп’єш, талант грибочками не витравиш. По-своєму «П5» цікава, не позбавлена класних епізодів річ – взяти хоч би «Некромент» із його брутальною буквалізацією вислову «лежачий поліцейський». Та від Пєлєвіна ми чекали більшого. А так – це посередня книжка. Передбачувана. Пісна. Прохідна. Словом, погана. Отакі мої невтішні 5П.

Але є одне «але». До цього я трішки лукавив і, кажучи про п’ять оповідань, насправді розповідав про чотири із них. Останній твір книжки під назвою «Асасин» потребує окремої розмови, тому що він інший у всіх сенсах. По-перше, в ньому йдеться не про олігархів сучасної Росії – дію перенесено в Середньовіччя, в знаменитий своїми вбивцями замок Аламут. По-друге, це оповідання якісно перевищує всі попередні. В ньому юний асасин Алі в найкращих, так би мовити, традиціях європейської прози духовно зростає й пізнає себе та навколишній світ, доходячи, зрештою, неймовірних висновків. Іронія «Асасина» просто блискуча, будь-який натяк на туманну містику відсутній, а ціла купа моментів спонукають до проведення плідних аналогій із ближчими до нас реаліями. «Асасин» однозначно вартий прочитання, і це, на жаль, єдиний твір у книжці, про який таке можна сказати напевно.

Картина не без світлих плям, але загалом невтішна. Та ще й видавництво, у найкращих традиціях нашої ринкової економіки, всюди хоче обхитрити довірливого читача. Про способи піару я вже згадав, а крім того, саму книжку видруковано на невиправдано товстому папері з великими літерами, інтервалами й відстанню між літерами. Реально там сторінок на 150 тексту. Зроблено все, аби книжка виглядала якомога соліднішою, й продати її можна було дорожче, тим більше все одно куплять – є підстави думати, що всі 150 000 примірників накладу. Тому, аби не збагачувати й без того жирне видавництво, краще скачайте її з мережі. А там уже вирішуйте, що саме читати й чи робити це взагалі. А свій скромний погляд я вже висловив.