Cнайпери відеопоезії

584
Фото з сайту www.poetryfilm.org

Традиційно літературу поділяють на три роди: епос, лірику і драму. Але існують альтернативні класифікації, що виділяють в окремий синтетичний рід кіно-, теле- і радіомистецтво. І це має свої підстави. Відео і поезія тепер настільки наблизились одне до одного, що народили один на двох жанровий різновид – відеопоезію, – здатний перевернути родову класифікацію літератури з ніг на голову.

Відеопоезія – це поезія у відеоформі. Ні тривалість, ні зміст цього жанру досі не визначений. Коли візуальні ефекти відсутні, відеопоезія наближається до перформенсу або звичайного читання тексту, задокументованого на відео. Але наскільки такі «голови, що говорять», можна називати відеопоезію – ще нерозв’язане запитання. З іншого боку, цей жанр межує з відеоартом. У певному д сенсі відеопоезія – виняткова форма, що містить у собі текст, детально розроблений в аудіо та візуальній площинах. Відеопоезія не може собі дозволити кінокамеру з дорогою плівкою, тому для зйомок зазвичай використовують відеокамеру або тільки можливості комп’ютерних програм та фантазію творця.

Поет-невидимка чи «голова, що говорить»: школи і спроби відеопоезії

Цікавість до відеопоезії в Україні виникла після тринадцятого Форуму видавців у Львові (2006). Там було продемонстровано роботи латвійської текст-групи «Орбіта» та їх російських колег. «Орбіта» показала технократичний підхід до мистецтва з широким використанням комп’ютерних технологій, і на їхні роботи відеопоети часто посилаються як на класику. До речі, відеопоезія «Орбіти» існує в DVD форматі, яку можна було купити принаймні в Ризі та Москві. Росіяни ж не допустили втручання авторів у створення роликів, тому режисери надихалися виключно віршами, внаслідок чого вийшов дуже оригінальний проект із якісною режисурою. Відмінність російської відеопоезії – у перевазі режисерського підходу, і це логічно, що поети займаються словом, а режисери – кадром.

На наступний Форум видавців привезли відеопоезію українського ґатунку, власне, із Києва та спільний проект українців із литовцями «Синтезія» (за підтримки Міністерства культури Литви). Обидві спроби відеопоезії, порівняно з попередниками, програють. «Синтезія» виглядає сирою робочою заготовкою (зовсім не попрацювали ні з титрами, ні зі звуковим рядом). Особливість литовського продукту – експлуатування переважно одного образу протягом усього відео, весь ролик – один суцільний рефрен рефрену.

Найкраще, що вийшло в киян (режисер Катя Бабкіна) – це картинка крупним планом із контрастною зміною на віддалений; вікна кухні й німі титри внизу екрана – відео на вірш Олега Коцарева. Дозволили собі й порноцитацію, – очевидно, німецької класики – при візуалізації тексту «Anal Margarita» Богдана-Олега Горобчука, мета якої очевидно епатувати глядача і не більше. Сам Горобчук зняв траву під ногами, по якій ішов, і назвав це першою українською відеопоезією, і мабуть з таким дебютом постраждав найбільше в очах глядачів. Але хтось же має розплачуватися за наміри бути першими. Приємно здивувало авторське озвучування ролика «Колискова» Катріною Хаддад, що наближалося до співу.

Цьогоріч київська поезія за рік дещо змінилася! Нею стали називати цікаву, але – відепрозу (точніше, начитане змонтоване літературне оповідання, проілюстроване відеорядом). Відео стало якіснішим, проте продовжує жити своїм життям окремо від поезії. Чітко прослідковується захопленість режисера розмалюванням у червоне чорно-білого відео (щорічна традиція?). За настроєм ці роботи, як холодний душ зимового вечора, але припускаю, що так було в задумі.

Цікавою видалася відеоробота «Безтілесні коханці» режисера Наталки Ільчук на тексти Остапа Сливинського, презентована на тому ж Форумі-2008. Це досить легкий відеопоетичний цикл із широко асоціативним рядом, який не повторює, а доповнює тексти.

Російське «ЗРЯ!» на німецьке «Zebra»

Канон відеопоезії досі не сформований, і на жанрову форму наразі виточують фестивалі відеопоезії. Найчастіше фестивальний хронометраж роликів не великий. Наприклад, на фестивалі відеопоезії «ЗРЯ!», що вже другий рік відбувається у Санкт-Петербурзі, вимога щодо тривалості робіт – до 4 хвилин. З цьогорічними конкурсними роботами можна ознайомитися на http://krakadil1922.livejournal.com. Серед них – дві з України: авторська відеопоезія Каті Бабкіної та пластилінова відеопоезія «Голова» режисера Юлії Блаут на вірші Любові Якимчук.

585

Найперша програма російських поетичних відеокліпів була знята спеціально для І Міжнародного Московського відкритого книжкового фестивалю (2006). Пізніше її демонстрували в рамках Міжнародного книжкового ярмарку в Пекіні (2006) і того ж року на згаданому форумі у Львові. Одразу були створені правила, що виключають втручання автора у візуальне прочитання його твору, через це російська добірка бере до уваги всю різноманітність літературних течій, що існують. Цього року відбувся ІІ фестиваль відеопоезії «ЗРЯ!», організатори якого пообіцяли випустити у світ диск із конкурсними роботами (17 відеопоезій).

У Берліні все почалося значно раніше – ще 2004 року відбувся Всесвітній конкурс поетичних фільмів «Zebra», який проводиться раз на два роки. Його організовує Берлінська літературна майстерня (Literatur Werkstatt Berlin). Майстерня – місце зустрічі авторів із різних країн світу з читачами Німеччини, яка представляє публіці літературні твори, використовуючи медіальні форми. Слово «Zebra» зрозуміло всіма мовами і має символічний характер. Виявляється, живу зебру в саванні через смугастість не помічає лев. І саме лев – емблема американської кінокомпанії «Metro Goldwin Mayer». Тому в культурі, як і в природі, на думку організаторів «Зебри», мирно співіснують великі комерційні «леви» й некомерційна поетична «зебра».

На конкурс надходить до 850 заявок з усього світу, приблизно 150 потрапляють до конкурсної програми. Журі конкурсу складається з відомих представників світу кіно, поезії та медіа. Уже говорять про «великий стиль» «Зебри» як про поєднання артхаусного кінематографу та акторської манери поетичного читання.

Зачаття відеопоезії: німий етап

Передумовою було народження кінематографу – 1895, затишна французька кав’ярня і шокуюче відео братів Люм’єр, проектоване на якесь простирадло. Потяг їхав ніби прямо на відвідувачів, і вони кричали.

Певні експерименти співпраці поетів із режисерами існували в 1920-х (Володимир Маяковський знімався у німому кіно). Якраз у той час футуристи, серед українських – Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Кость Буревій – почали експериментувати з синтезуванням поетичних текстів із різними видами мистецтва. Так з’явилося поезомалярство (поєднання статичного візуального образу з поезією), поезофільм (ліроепічний твір, у побудові якого застосовані принципи кіно, але за вираженням авторського «я» близький до поеми).
Важко повірити, що Семенко, який працював на Одеській кінофабриці, не скористався нагодою поєднати поезію із досягненнями кінематографу. Але поетику, притаманну поезії, втілив у кіно Олександр Довженко («Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930)). Не випадково історики кіно, як, наприклад, американець Левіс Джекоб, називають Довженка «першим поетом кіно».

Відеопоезія з даром мовлення, проте сліпа

За словами очевидців, уже вкінці 1960- х у Радянській Україні існував термін «поезія в кадрі» або «відеопоезія», хоч і мав дещо відмінне від сьогоднішнього значення. Відеопоезією називали статично начитаний автором або актором на камеру вірш. Декламатор голосом і мімікою, у кращому випадку – жестами, підсилював зміст тексту. Подібне відео тепер скептично називають «головами, що говорять». Відеопоезія отримала голос, проте втратила візуальну образну частину, тобто осліпла.

У Європі батьком першого експерименту відеопоезії називають італійського письменника Гіанні Тоті (Gianni Toti). На початку 1980-х він почав змішувати кіно, поетичний текст і електронний образ, створюючи новий жанр із назвою «поетроніка» («poetronica»). Його відеопоетична робота була виготовлена за підтримки французького культурного Центру Пошуку П’єра Сшаефера (Centre de Recherche Pierre Schaeffer).

586

Поезія під прицілом

Відеопоезія розвивалась в 1990-х у вигляді коротких експериментальних відеороботах і відеоінсталіціях у варіативній довжині та структурі. Виділяють різновид відеопоезії, у якій відсутні поезія як текст. Деякі медіапоезії використовують мову жестів, рухів, наполягаючи на їх портретному і друкарському аспектах, що ґрунтується на футуристичній традиції. Це детально розробляється з використанням анімації та комп’ютерної графіки, інколи набирає забарвлення соціальної реклами.

Але загроза для жанру існує з боку відеопоезії, по-аматорськи «склепаної» різними любителями. Жанр, який ще не склався, ризикує перетворитися на замкнуто тусовочне або домашнє відео. З іншого боку, відеопоезія має всі шанси стати жанром, що транслюватиметься по-телебаченню і буде демонструватися у кінотеатрах, скажімо, перед показом фільму. Але для цього потрібно виходити на новий якісний рівень. Не знаю, наскільки цьому сприяла би якась фінансова підтримка, яка у випадку з литовцями не допомогла, але пробувати варто. Головне не забувати: якщо поезія передається, як поцілунок, із вуст в уста, то відеопоезія – з очей в очі. Через погляд. З посередництвом відеокамери, звичайно. Режисер, навіть якщо він у минулому снайпер, не має показувати все під одним кутом (наприклад, з даху будинку) і однозначно (тільки з даху одного будинку). Він має працювати з образом, а не з прицілом. Розвиток такого жанру як відеопоезія може бути вагомою підставою для того, щоб говорити про ще один медійний або відеорід літератури.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.