Енциклопедія української періодики

Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. Том 1: 1812–1890 рр. – Львів, 2007
Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. Том 1: 1812–1890 рр. – Львів, 2007

Це видання – етапне в реалізації широкої й амбітної програми Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України: створити повну бібліографію та енциклопедію періодики українською мовою, української періодики іншими мовами, іншомовної преси на етнічних українських землях.

За браком місця нема змоги перерахувати бодай основні з численних монографій, збірників та словників, що їх створили науковці бібліотеки і які передували цьому виданню (їх згадано у передмові Мирослава Романюка), скажу лише, що здобутки Центру вражають: можна без перебільшення сказати, що за 15 років існування він став провідним осередком у дослідженні української преси та журналістики, переконливо доводячи плідність, потрібність і перспективність академічної науки. Також є всі підстави впевнено говорити про створення в незалежній Україні львівської наукової школи дослідників української преси.

Укладачі першого тому – директор бібліотеки Мирослав Романюк (керівник проекту), старший науковий співробітник Марія Галушко і завідувач НДЦ періодики Лідія Сніцарчук – є й авторами переважної більшості енциклопедичних статей, уміщених у ньому. Інші статті про періодичні видання написали окремі фахівці, зокрема ті, які вже раніше досліджували їх, – Василь Ґабор (переважно закарпатська, зокрема угромовна преса), Юрій Шаповал, Мар’яна Комариця, Олеся Дроздовська, Ляля Кульчицька, Уляна Чубай, Ярослав Сеник.

Енциклопедичним статтям про конкретні часописи передують аналітичні передмови М. Романюка та Л. Сніцарчук, що за жанром є ґрунтовними вступними розвідками, оглядовими синтетичними дослідженнями і посутніми енциклопедичними статтями узагальнювального характеру. В огляді М. Романюка «Українська преса ХІХ–ХХ ст. як наративне історичне джерело», що являє собою вступ до всього багатотомового видання, здійснено докладний огляд історіографії історії української преси ХІХ–ХХ ст. та її бібліографії, висвітлено засадничі методологічні аспекти розпочатого видання, задекларовано дослідницькі методи. З’ясовано відмінності між поняттями «преса в Україна» (вся, у тому й іншомовна, що видавалася на українських етнічних землях) і «українська преса» (україномовна та іншомовна, але українська за змістом, що видавалася й видається в Україні та за її межами). Аргументовано визначено першу іншомовну газету на українських етнічних землях – «Gazette de Léopol» (Львів, 1776), перший двомовний (російсько-український) часопис – «Украинский Вестникъ» (Харків, 1816–1819), першу україномовну газету – «Зоря Галицка» (Львів, 1848–1857). Вступну розвідку написано на численних джерелознавчих матеріалах, з урахуванням попередніх праць в українській науці; до того ж систематизовано різнорідні матеріали, розкидані по багатьох виданнях. Хоч і стисло, та в головних рисах показано роль у дослідженні української журналістики Івана Франка, який «Нарисом історії українсько-руської літератури до 1890 р.» започаткував створення в Україні історико-оглядових праць про українську пресу, а також Осипа Маковея, котрому судилося стати зачинателем системного вивчення української преси.

Передмова Л. Сніцарчук «Українська преса 1812–1890 рр. – “достойне свідоцтво культурної та народної свідомости”» насвітлює розвиток української періодики ХІХ ст., її ідеологічну та політичну різновекторність, суспільне значення, роль і долю найвагоміших і найвпливовіших часописів.

Основна частина – «Бібліографія української преси» – фактично складається з енциклопедичних статей про окремі часописи (у хронологічному порядку – за виходом першого номера). Подано їх автентичні назви й підзаголовки, відомості про офіційних редакторів і видавців, видавничий орган, друкарню, зазначено адресу редакції, періодичність, роки видання і випущені числа, вартість передплати, наявність у фондах бібліотек. Вказано основні бібліотеки та архіви, переважно українські: крім, зрозуміло, львівських і київських, ще й окремі обласні наукові, а також деякі університетські. На жаль, з поля уваги зовсім випали чернігівські – обласна наукова та музейні (Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського та Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського), де зберігаються унікальні місцеві видання. Із закордонних вказано переважно польські, але зовсім немає російських, де також наявні українські часописи. Після докладного висвітлення вміщених матеріалів додано джерела, що стосуються до бібліографічних описів самих періодичних видань та критичної літератури до них. Цю структуру витримано послідовно, і за цим стоїть багаторічна копітка праця авторського колективу. Описано й рідкісні рукописні часописи: «Гомôн» (Гомін; 1862), «Фhрман» (1863), «Жельманъ» (1863), «Помийниця» (1863), «Відьма» (1865), «Зазуля» (1871), «Фуркало!» (1882).

Подальші зауваження й побажання, сподіваюсь, матимуть значення для вдосконалення дальших томів.

У статті про петербурзьку «Основу» зовсім не висвітлено причин припинення її виходу (про це є трохи в передмові Л. Сніцарчук), хоча на цю тему з’явилися вже ґрунтовні розвідки Віктора Дудка.

До опису періодичного видання зазвичай додається світлина титульної сторінки, але цього не зроблено у статті про «Черниговскій Листокъ», хоча його примірники збереглися (зокрема – у чернігівських фондах). Неточно висвітлено причину закриття цієї газети: сталося це не внаслідок появи Валуєвського циркуляру, а у зв’язку з підозрою про причетність Леоніда Глібова до справи землевольця Івана Андрущенка. Не висвітлено також, чому «Черниговскій Листокъ» виходив із перервами. Вказано, які числа вийшли кожного року, але не зазначено, в яких датах. У бібліографії подано переважно праці загального характеру, але не наведено спеціальних розвідок про цю газету Бориса Шевелева і Миколи Сиваченка, що містять значно більше відомостей для розуміння її непростої історії.

Не висвітлено справжню роль Пантелеймона Куліша у видаванні львівського журналу «Правда» (перших років: 1867–1870), кількість і вагу його публікацій. Куліш не лише підтримував «Правду» матеріально, а й значною мірою визначав її програму, принаймні – першої половини 1869 року, публікував у ній, крім своїх текстів, також твори наддніпрянців (Шевченка, Ганни Барвінок, Олекси Стороженка, Всеволода Коховського). «Громадський суд над Страхопудом» – насправді полемічний твір Куліша. Не зазначено, що Лонгин Лукашевич змушений був піти з редактора (1876 року) через публікацію «Мальованої гайдамаччини» Куліша. Взагалі, на причини зміни редакторів не звертається належна увага.

Звідси основне побажання – не обмежуватися переважно переглядом та візуальним описом часописів, а й висвітлювати їх історію, спираючись на наявні спеціальні дослідження, узагальнювати, систематизувати напрацювання попередників. Тоді статті матимуть глибший аналітичний характер.

Не враховано проблеми датування деяких галицьких часописів (за старим чи новим стилем; така проблема виникає, коли на виданні стоїть дата за якимсь одним стилем). Так, не вказано, за яким стилем датовано «Правду» 1867–1870 рр., журнал «Сьвіт» (1881–1882). Працюючи над науковою біографією Пантелеймона Куліша, я звертався до різних фахівців із запитанням про календарний стиль датування «Сьвіту» і помітив, що вони заскочені зненацька. Ні від кого так і не вдалося почути аргументованої відповіді щодо того, за яким стилем – новим чи старим – зазначено дату на його числах.

Усі назви часописів подано в оригіналі (за тим правописом, який тоді вживався), що цілком виправдано з наукового погляду. Доцільно було б також додавати до більшости назв їх, так би мовити, транскрипцію за нині чинним правописом, щоб сучасний читач міг без проблем адекватно їх прочитати. Бо ж навіть фахівці-філологи неправильно відчитують деякі назви, особливо там, де вжито h, ô, и, е тощо. Ці букви не раз прочитуються по-різному. «Домова Шкôлка» – це таки «Шкілка», а не «Шкулка», як можуть помилково прочитати. Трапляються і складніші для прочитання випадки, навіть досить проблематичні. «Письмо до Громады» – це, кажучи за сучасним правописом, «Письмо до Громади» чи «Пісьмо до Громади»? Думаю, що – перше, але то варто було б зазначити.

Незрідка виникають труднощі з відчитанням назв, написаних язичієм: як їх читати – по-українському (за галицьким діалектом) чи по-російському? Як правильно озвучити такі назви: «Церковный Вћстникъ для Русиновъ Австрїйской державы», «Вћстник для Русинов Австрійскои держави», «Общій законôвъ державныхъ и правительства Вћстникъ для Цћсарства Австрїи»? Або назву «Дневникъ законôвъ и розпоряженій для герцогства Буковины», особливо перше слово у ній – «Дневник», «Днєвник» чи «Днєвнік»? Або назву тижневика, що виходив у Львові 1848 р. то латинськими (за польським алфавітом), то кириличними буквами: «Dnewnyk Ruskij» – «Днeвникъ Рuскій»? Польські букви підказують, що треба читати: «Дневник Рускій», тож так, очевидно, вимовлялася й назва, передана кирилицею. Йдеться про галичинізм дневник, що означає щоденну газету.

В окремих випадках, коли невідомо, як читати, слід наводити різні можливі варіанти. То більше, що й за тих часів одну й ту ж назву могли вимовляти неоднаково у різних галицьких, буковинських та підкарпатських середовищах.

Важливим є не лише правопис, а й використовуваний шрифт. Частину галицьких видань, особливо середини століття, друковано не звичним сьогодні гражданським шрифтом, а кирилицею на основі півуставного письма («Зоря Галицка», «Галичо-Рускій Вhстникъ», «Новины», «Письмо до Громады», «Школа» та ін., урядові офіціози, деякі церковні часописи). Тож варто було зазначити в таких випадках специфіку шрифту. Щоправда, його видно з уміщених у книжці ілюстрацій (титульні сторінки видань), але їх подано не завжди та й характер шрифту можуть розпізнати й визначити хіба що мовознавці, які фахово займаються питаннями правопису, інші ж науковці, не кажучи вже про пересічних читачів, змушені будуть звертатися до довідкових видань.

Безперечно, безцінна енциклопедія української періодики знадобиться для створення академічної історії української літератури, та й загалом матиме неперехідне значення для пізнання історії вітчизняної культури ХІХ ст. Вона – з тих видань, що відразу стають подією і залишаються в культурі назавжди. Мусимо визнати, що після виходу вже цього першого тому втратили своє значення відповідні статті (про часописи) в Українській Літературній Енциклопедії (перших трьох томах, що вийшли), адже там статті надто стислі й поверхові (не лише з погляду ідеологічних інтерпретацій, а й з огляду на саму схему, за якою їх створено). Та й узагалі рецензоване видання знімає з порядку денного питання про те, продовжувати чи не продовжувати УЛЕ: тепер уже немає сенсу провадити її далі у раніше задуманому форматі. Якщо ж створювати УЛЕ заново, то вміщувані в ній статті про українські часописи літературного характеру повинні мати свою специфіку й переваги порівняно з виданням «Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.», інакше їх просто нема сенсу дублювати, та ще й у скороченому варіанті. Очевидно, у статтях для літературної енциклопедії варто звернути більше уваги вже не так на видавничі описи часописів, як на оприлюднені в них власне літературні та літературознавчі матеріали.