Про що мріє зайчик?

Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008
Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008

От тільки не треба про моркву. Зайчик мріє про велосипед. Точніше, мріяв, він уже має двоколісного друга, отриманого за… Але, давайте, спочатку.

У видавництві «Казка» вийшла друком книжка Лариси Ніцой «Невигадані історії про звіряток-друзяток». Велика така книжка. Навіть під подушку не заховаєш. Видавництво не поскупилося ні на оформлення, ні на папір. Я б собі таку не придбала.

Але то собі, бо важко тягати. Дитині б купила, бо знаю, що дошкільнятам і учням молодших класів усе одно, що пишуть критики та інші рецензенти, їм головне – обкладинка й малюнки. Батькам же важить, щоб сучасний письменник «переплюнув» Носова, Родарі, Керолла та інших, знаних і цінованих нами з часів чорнильних ручок і зошитів у косу лінійку. Якщо планка, поставлена батьками, не взята, то книжку просто «не пускають» до дітей. А оскільки книжка Лариси Ніцой ніяким іншим чином, окрім як від вас, потрапити до малих читачів не може, то спробую переконати, трохи «впавши в дитинство». Дитинство – яким воно є сьогодні, а не своє, бо «часи змінюються».

Про обкладинку вже сказано. Тепер про малюнки. Малювала Олена Роща. Художниця, знана нам ще з видавництва ім. Олени Теліги. О.Роща – ілюстратор-традиціоналіст, але в «Невигаданих історіях…» довелося використати й комп’ютерну графіку. Чесно скажу, теж не дуже люблю казкових героїв від «вінта», але що вдієш — саме на таких виховується нове покоління дітей. Згадайте, ледь не всі нові мультфільми базуються тепер на таких героях. І діти не просто дивляться, а навіть оцінюють кожну шерстинку мальованої звірини. Отож маємо тут героїв-звіряток із майже людськими мордочками (вибачте, обличчями), у яких дітлахи зможуть впізнавати себе. Лисичка в сукенці та капелюшку «шифонової панянки», білочка в бандані з кумедними косичками, вовчик із мужнім профілем та анфасом футболіста і т.д. Тобто звірятка олюднені й віку приблизно такого ж, як і ваші дітлахи (але, мабуть, за звірячим рахунком).

Тепер зміст. Без нього ви таки книжку не пропустите. Хоч і казав один мій знайомий, що головне картинки, а букви ніхто не читає. Самі «Історії» відповідають малюнкам. Також «олюднені» й сучасні. Звірятка живуть, граються, захоплюються так само, як би це робили дітлахи. Сучасні дітлахи. Їхня мова навіть трішки «сленгова». То тут, то там з’являються словечка на кшталт «класно» і т.п. Я не знаю, чи мріяла письменниця про те, що її будуть читати прапраправнуки. Мабуть, ні, бо не уніфікувала мову до такої, що «на всі часи». То й добре. Книжки сьогодні пишуться, щоб їх сьогодні й читали. Смішно зараз писати «у стіл», а потім чекати, доки тебе через століття-друге оцінять. Ось і маємо книжечку невигаданих історій (можете навіть не сумніватися!), які щодня переживають дітки. Скажете, що не нове? Згода. Була «Школа звірів». І ще багато чого було. А чарівна паличка нова? А магічні здібності нові? Отож. Я навіть заспокою: у Лариси Ніцой герої до школи не ходять. Вони, мабуть, на канікулах. Та й пригоди їхні не такі масштабні. Авторка береже читачів. У кожному розділі вона розповідає якусь історію, але між рядками ховає повчання (чи то пак – мораль) і застереження про те, чого робити не варто.

Ось у першому розділі (про зайчика Вухасика) друзяки відправляються купатися. Відправляються на велосипедах. Щоправда, не у всіх є велосипеди. Зайчикові батьки не можуть придбати таку дорогу розвагу. А от баранчикові Бені купили. Новенький. А він не захотів нікого підвозити, навіть відпускати велосипеда не захотів, коли йшов купатися, тому ледь не втонув. І якраз черепашка Пашка, якого Беня перед тим образив, рішуче відмовившись підвезти, кидається рятувати баранчика-скупердягу. Але ледь сам не тоне. І лише зайчикові вдається врятувати обох друзів. Після такої пригоди батьки зайчика взагалі вирішують, що велосипед – це дуже небезпечно, тому син обійдеться (знайома ситуація?). Але голова лісу сам дарує Вухасикові найкращого велосипеда.

Вухасик – друг для всіх звіряток. Він допомагає вовчикові розібратися з його закоханням у лисичку Хитричку. Щоправда, невдало, бо Вовусик нагрубіянивши Хитринці й давши стусана зайчикові, втікає. І тут знову цікавий момент, коли батьки Вовусика заходять, делікатно постукавши (!) до кімнати сина, а потім мама залишає вовчика з батьком наодинці для чоловічої розмови, під час якої звірятко дізнається, що всі чоловіки роблять помилки, але лише справжні визнають їх і виправляють.

Із «Невигаданих історій» дітки, особливо дівчатка, дізнаються, що не всі святі і хороші. Що в нашому суспільстві і серед найменших є ті, хто вже інфікований пихою, заздрістю і бажанням бути вищим від інших. Вовчишка Маришка якраз такий образ. Вона з багатої родини, тому дружить лише з «аристократами», та й то лише з тими, які можуть її возвеличити в очах лісових мешканців. Вовчишка, прийнявши лисичку за принцесу, копіює її стиль одягу, манеру розмовляти, а водночас намагається пересварити Хитричку з усіма, щоб одноосібно «володіти» дружбою «принцеси». Маришка плете інтриги, щоб розлучити Хитричку і Вовусика, а ще ненавидить білочку Мілочку, бо та з впливовішої родини, але веде себе «як босота».

Дружба лисички й білочки – це ще одна дуже світла лінія книжки. Вона така ж міцна, як і дружба вовчика та зайчика, але відмінна. Дівчатка-звірятка не захищені від інших. Вони легко «ведуться» на інтриги Маришки, ображаються, не розмовляють, ревнують. Але попри те все вони делікатніші й готові допомогти одна одній завжди. Білочка Мілочка – тип «свого хлопця», Хитричка – втілення жіночності. Авторка вказує на всі хороші й не дуже риси в обох типах, але все одно змальовує дівчаток настільки привабливо, що юним читачкам буде важко вибрати, на кого рівнятися.

Окрім дружби, першого кохання, кокетства й формування характеру, маємо в книзі ще одну річ – взаємини двох дітей в одній сім’ї. Для батьків тут знайдеться цінна підказка, як підготувати первістка до появи братика або сестрички так, щоб діти не лише любили одне одного, а й берегли себе, братика чи сестричку й нерви батьків. Найменшенькі, прочитавши історію Мілочки й малого Рудасика, зрозуміють, що старші їх люблять, але не треба створювати проблеми для сестри чи брата, адже вона/він не доглядачі малюків, а діти, які так само хочуть гратися й веселитися.

Ще ви відсвяткуєте разом із дітлахами День лісової Самостійності – день, коли звірі підписали угоду, після якої ніхто нікого не їсть, хіба що браконьєрів іноді в суп кинуть (жартую, в книжці такого нема). А також будете гасити пожежу, перемагати футболістів із сусіднього лісу, стрибати з парашутом, робити прикраси з бісеру, красти мед, їсти мед, триматися за живіт і скиглити, бо переїли краденого меду.

І, якщо ви все-таки полюбите звіряток-друзяток, то будете чекати продовження їхніх пригод. Бо, по-моєму, з цього могла би бути непогана серія чи мультсеріал. Але то вже інша розмова.

Марія Криштопа (Мицканюк) народилася 7 травня 1979 року в селі Смодна Косівського району Івано-Франківської области. Закінчила Косівську гімназію та факультет української філології Прикарпатського університету імени Василя Стефаника. Пише прозу, поезію, есеїстику. Тексти друкувалися в періодиці та в альманахах «Прообраз», «Київська русь» Поки що живе й поки що в Києві. Працює журналістом.