Світ, який ми втратили

Важко уявити собі якусь іншу націю, яка б на двадцятому році здобуття свободи слова преспокійно залишала у закамарках незнання цілі пласти своєї духовної й естетичної історії. Одним із таких значущих пластів є еміграційна й західноукраїнська проза міжвоєнної доби, яку взялися вивчити іванофранківська дослідниця Наталя Мафтин.

Власне, саме поняття «міжвоєнна доба» якось затерлося в нашій культурній свідомості до нечіткості, до викривлення. З одного боку, надто яскравим і болючим був період Розстріляного Відродження (1920–34 рр.). Він наче закрив своїм нервовим протиборством з імперією майже все, що діялося навколо чи за кордоном. З іншого боку, сама західноукраїнська культурно-ментальна специфіка, плідне піднесення західноукраїнського традиціоналізму в усіх сферах, різкі ідейні та естетичні прориви в еміграційній літературі витворили своєрідні заборола для сучасних українських учених, вихованих у цілком інших інтелектуально-ціннісних «контекстах». Натомість якраз через концептуальне уведення поняття «міжвоєнна доба» як стану свідомості, культурного нурту, як цілісного естетичного дискурсу, мистецьких наративів можна набагато глибше прочитати і зрозуміти цей вельми цікавий, багатий і значущий період нашої культури.

Українське літературознавство вже здійснило кілька вдалих спроб концептуально вивчити літературну спадщину цього періоду. Назвемо лише найвагоміші, на нашу думку, з них. Це, насамперед, збірники статей Тараса Салиги «Продовження» (Львів, 1991), «Високе світло» (Львів, 1994), «Імператив» (Львів, 1998), дослідження Миколи Ільницького «Від «Молодої Музи» до «Празької школи» (Львів, 1995), «Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ ст.» (Львів, 1999), монографії Олександра Астаф’єва «Лірика української еміграції: Еволюція стильових систем» (Київ, 1998), Романа Олійника-Рахманного «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні (1919-1939 роки)» (Київ, 1999), Оксани Веретюк «Українське літературне життя у міжвоєнній Польщі» (Тернопіль, 2001), Стефанії Андрусів «Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.» (Тернопіль, 2000), Ірини Яремчук «Під знаком вогню. Генетичний контекст і естетична природа поезії УПА» (Львів, 2006) і джерельне дослідження Мар’яни Комариці «Українська «католицька критика»: феномен 20-30-х років ХХ ст.» (Львів, 2007). Ці видання дають змогу охопити майже весь масив багатоманітної літератури міжвоєнної доби, увиразнити її основні течії, особливості, художні пріоритети. Бракує, щоправда, стратегічної спрямованості якогось, бажано західноукраїнського, видавництва на системну публікацію самих творів письменників названого періоду.

Концептуальними завданнями для науки в цій темі є такі: з’ясувати світоглядну, філософську базу української літератури, яка залишилася поза «совєтами»; визначити нові ментальні параметри, в яких відбувався розвиток літератури серед великої напруженості міжнаціональних протистоянь; розкрити внутрішні пружини-стимули естетичного розвитку, коли література опинилася в ситуації завішеного в просторі відносної свободи «острова», що взяв на себе вагу відповідальності за культуру нації, поставленої на межу знищення; окреслити рівні й форми модернізаційних процесів, які охопили нашу культуру в парадоксальний час пошуку нею твердих основ традиції для самоствердження перед грізними викликами бурхливих суспільних змін і випробувань; проаналізувати аспекти взаємодії із тогочасною наддніпрянською літературою, що існувала в дивовижному духовному змаганні з тоталітарною Імперією (цим новітнім Левіафаном, за визначенням Мирослава Шкандрія) і зробила все-таки перші якісні кроки до естетичної переміни вітчизняного літпроцесу; розкрити унікальність західноукраїнського літературного феномену й водночас його взаємозв’язки, типологічну подібність до основних літературних явищ у країнах Середньої Європи.

Для позитивного розв’язання цих завдань студія Наталі Мафтин, безумовно, дає багато матеріалу, і в цьому її перший великий плюс. Власне через згущеність літературознавчої аналітики авторка зуміла ніби розітнути духовно-естетичну атмосферу часу й показати інтенсивність тодішнього українського культурного життя, його спрямованість на націєтворчі обрії, на розгортання широкого полілогу зі світом, на формування багатої й активної особистості. Західноукраїнська й еміграційна проза, якщо не брати до уваги надзвичайно цікавого естетичного феномену вісниківської поезії (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Лятуринська та ін.), явила в міжвоєнний час справді вражаючі варіанти художнього самоствердження через постійний пошук оригінального, живого, експериментально-екзотичного. Це була по-романтичному шляхетна, завзята спроба надати українській літературі якогось лицарського блиску, богемного шарму, стильового поліфонізму. Вибудовуючи в системному науковому осмисленні парадигму естетичних звершень цієї літератури, Наталя Мафтин дає їй точну оцінку: «Реконкіста». У жоден інший період нашої культурної історії (хіба що ще в період ренесансно-барокового відродження кінця ХVІ-ХVІІ ст.) українська література так по-войовничому не ставила собі завдань повернути втрачений історично-естетичний простір. Глибшому і всебічнішому розумінню процесу Реконкісти, мав би посприяти вступний розділ із ширшим описом картини суспільного й культурного життя Галичини й еміграції в міжвоєнний період, – його, на жаль, у монографії бракує.

Тут варто зауважити, що існує потреба усталення понятійної основи, коли йдеться про трактування регіональних історій та відмінностей української літератури. За ще радянською традицією пані Мафтин використовує поняття «західноукраїнська література», хоча в монографії не йдеться про літератури Закарпаття й Буковини. Тому, на наш погляд, у розмові про міжвоєнний процес треба було б уживати поняття «галицька література» на означення того комплексу явищ, про який ідеться у книжці. Адже всі головні літературні часописи того часу, культурно-мистецькі середовища, самі письменники були переважено пов’язані зі Львовом і окремими галицькими містами (Станіславів, Коломия, Перемишль); Волинь хоча й перебувала разом із Галичиною у межах польської держави, але була суттєво маргіналізована (культурно) через завзяту політику полонізації в краю, тому її письменники реалізувалися в межах галицького літпроцесу; вона не могла визначально впливати на характер літератури, надавати їй якогось специфічного волинського змісту.

Другим важливим плюсом монографії є суттєве розширення переліку авторських персоналій доби. У ній зустрічаємо поглиблені інтерпретації творчості таких маловідомих письменників, як Василь Софронів-Левицький (майстер пера, який би мав увійти в канон української літератури ХХ ст.), Жигмонт Процишин, Віталій Юрченко, Іван Зубенко, Ярослав Садовий, Василь Кархут, Василь Ткачук, Іван Чернява, Ярослав і Анатолій Курдидики, Мирослав Капій, Марія Козоріс та ін. Власне цей аспект книжки Наталі Мафтин – добротна ознайомленість із джерельною базою аналізованого періоду, із журнальними й газетними публікаціями, перипетіями літературно-критичних дискусій, з історико-біографічним контекстом літпроцесу – робить дослідження особливо цікавим і вагомими.

Авторка не пішла за інтерпретаційними схемами ліберальницького походження щодо літератури ХХ ст., за якими все ідейне в літературі і критиці часу однозначно оголошується «тенденційним», «нативістським», «назадницьким». Ці схеми йдуть від «батька» сучасного ліберального українського літературознавства Ю. Шереха-Шевельова, який у післявоєнний період вирішував проблеми невеликої групи літераторів – як би то пристосуватися до західної парадигми ідейних, естетичних і культурних вартощів і органічно вписатися в норми західного модернізованого світу. Для цього він не тільки цілком тенденційно дискредитував дві провідні течії в українській літературі – вісниківство і неокласику, – а й штучно нав’язував стереотипи, що будь-яка вартісна література має бути передусім розважально-формалістською (бо так є на Заході), а не ідейно-духовною. Цю концепцію пізніше особливо завзято розвивали І. Костецький, Ю. Косач, представники авангардистської Нью-Йоркської школи etc. Їхні схеми успішно спрацювали в Україні у пострадянський час, коли модно було боротися з усілякими ідеологічними і політичними тенденціями. Натомість у книзі Наталі Мафтин можна зустріти й концептуальні думки Д. Донцова про тогочасні тенденції в літературі, і широке та різнобічне осмислення проблем національного резистансу й націомоделювання в культурі, а також активне осмислення питань суспільних еволюцій і громадянських позицій учасників літературного процесу.

Щоправда, дослідниця все-таки не уникла деякої стереотипності, наприклад, у такому ось порівнянні: «Б. Лепкий не належав до митців, що групувалися довкола Донцовського «Вісника», однак його повістевий цикл «Мазепа» цілком відповідав тим завданням, що їх ставив перед літературою Д. Донцов» (с. 115). Якраз справа в тому, що «не відповідав»! Бо за головними параметрами своєї естетики й поетики Б. Лепкий залишився в народницькому чи неонародницькому художньому наративі, а Д. Донцов вимагав від літератури більше аристократизму духу, неоромантичної (не експресіоністської, бо про експресіонізм він говорив лише у ранній період творчості, коли ще не розібрався з авангардистськими тенденціями в ньому) піднесеності й витонченості форми, більше психологічного драматизму в стилі модерністських відкриттів, лаконічної викінченості фрази, імпульсивно-парадоксальної образності, овіяної тонким відчуттям художнього смаку. З доробку Богдана Лепкого і його надто «несмачної» гігантської тетралогії він не раз іронізував. Тобто, закликаючи до ідейності письменників, до героїзації дійсності, Д. Донцов аж ніяк не стимулював розмноження урапатріотичного примітиву, що йому приписували і приписують опоненти, сфальсифікувавши весь дискурс вісниківства.

Третій позитивний аспект монографії Наталі Мафтин – це професійна вправність у сфері поетикальної аналітики, вміння нестандартно й тонко прочитати твір, дати якісне відчуття естетико-стильової гами епохи в її українолітературному відображенні. Можна, щоправда, посперечатися з авторкою: чи вартує використовувати стильове означення «романтика вітаїзму», яке має своє конкретно-специфічне звучання і смислове навантаження в контексті творчості М. Хвильового, стосовно прози Л. Мосендза, який, як відомо, М. Хвильового не любив і не сприймав, мабуть, в усіх аспектах (про що говорить його знаменитий памфлет «Микола Хвильовий: легенда та дійсність», 1947 р.). Або: чи такий уже доладний для характеристики творчості Наталени Королевої термін «європоцентризм» або «європеїзм», запозичений, здається, у Ю. Шереха-Шевельова? Це знову штучне поняття, яке не тільки нічого не конкретизує у поетиці письменниці, а ще й робить решту українських письменників цілком незаслуженими «азійцями». Очевидно, такі «декоративні» й «зміщені» означення стильових особливостей письменників з’явилися лише тому, що авторка не поставила собі за мету визначити магістральні стильові тенденції у тогочасній галицькій та еміграційній літературі, а користувалася методом вибіркового підходу, запозичуючи методологічні засади й інтерпретаційні прийоми в доволі різних за світоглядом і естетичними уподобаннями критиків і науковців. Тобто, якби ми на початку книжки отримали чітке й концептуальне визначення ідейно-естетичних засад неоромантизму (і його потужного відгалуження – вісниківського вольового неоромантизму, неореалізму з усіма його видозмінами від злегка романтичного неонародницького наративу до соціологізму комуністичних письменників, модерністських тенденцій (від експресіонізму О. Турянського до імажинізму Б.-І. Антонича), неокласики, то не було б труднощів із визначенням місця в них окремих письменників. До речі, про течії: на нашу думку, дослідниці вартувало б більше уваги приділити такому широкому явищу в галицькому літпроцесі, як католицька література (Г. Лужницький, О. Мох, В. Мельник-Лімниченко, С. Семчук та ін.), яка до того ж мала потужну літературну критику (Г. Костельник, М. Гнатишак, П.-М. Ісаїв, В. Залозецький, К. Чехович, Т. Коструба та ін.).

Поза всіма зауваженнями і критичними судженнями, можна привітати і науковця, і українське літературознавство загалом із появою на сьогодні чи не найбільшої за охопленням матеріалу, ґрунтовної і фахової студії про галицький і еміграційний літературний процес міжвоєнної доби, доби, що так могутньо прозвучала своїми яскравими ідеями й талантами, звершеннями й боріннями, до величі переживань і устремлінь якої нам ще довго і довго треба зростати духом. Пані Наталі справді вдалося вийти за межі осягнутого перед нею, вдалося розширити світ нашої естетичної пам’яті, без якого ми даремно сподіваємося вирушити в мандрівку до майбутнього.