Японська література: освідчення в любові

655

Я не знаю, що відповідати моїм студентам, коли вони питають, який твір японської літератури я би порадила їм прочитати. Адже одразу виникає запитання: про яку саме японську літературу йдеться? Чи про ту, розтиражовану, «розпарену», як сама Японія, «естетично-витончено-загадкову» літературу, з незрозумілими, лишень емоційно-прийнятними «вкрапленнями» танка і хокку у прозаїчному тексті класику, що є більш дослідженою на сьогоднішній день; чи про сучасну японську літературу, яка представлена в Україні 2-3 письменниками (якщо ми вважаємо «сучасністю» останні 10-15 років) і майже невідома пересічному читачеві, – література-суцільна провокація? Що порадити 18-20-літнім юнакам і дівчатам, які чекають від японської літератури того ж, чого й від самої Японії: екзотики, традиції, загадковості, маючи при цьому в уяві певний сталий імідж країни – такої собі «казки», яка ще є десь у світі, але дуже далеко, тому варто лишень поїхати туди і побачити на власні очі, і переконатись у тому, що таки справді, казки ще існують. Як пояснити їм, що насправді «казка» закінчується одразу ж на виході з паспортного контролю міжнародного аеропорту Наріта (Токіо), натомість з’являється звичайна азійська країна зі своїми проблемами (як і скрізь), певним способом життя, який дуже далекий від іміджу «казкової країни», створеного мас-медіа і тією ж класичною літературою. Так, чудової країни з власною глибокою історією, давніми традиціями, азійським менталітетом (а яким же іще?), досить стабільним економічним становищем, проте далекої від тієї, уявної Японії, яка у пересічного громадянина ототожнюється з поняттями «гейша», «самурай», «сакура». А ще – з «П’ятнадцятим каменем саду Рьоандзі» та «Гілкою сакури» – чудових, але дещо кон’юнктурних творів радянських часів, що на довгі роки створили Японії стійкий імідж «загадкової» країни-мрії. Хоча тут мушу погодитися: загадковості в Японії вистачає. Ця загадковість як певний штамп, клеймо, щоправда небезпідставне. Тому що азійський менталітет, помножений на століття ізоляції, вдале поєднання традиції і сучасності, дійсно високий рівень передових технологій, плюс ієрогліфічна дійсність і настороженість до усього чужого – весь цей «мікс» робить Японію для європейців (до яких ми також географічно належимо) такою привабливо-недосяжною і незбагненно-загадковою. І так чи інакше, але поняття «загадковості» є одним із ключових, тих, що характеризують і японську літературу також (як класичну, так і сучасну).

Вихована на чудових класичних взірцях японської літератури, я, колишня студентка, вперше серйозно підійшла до японської літератури років 10 тому, коли була змушена взятися викладати курс “Японська література” в одному зі столичних ВНЗ. І якщо у процесі підготовки лекційного матеріалу до тем «давня», «класична» японська література джерел цілком вистачало, то з розділом «сучасна» японська література було скрутно. Точніше, «сучасність» датувалася 70-ми роками минулого століття і згадкою про двох Нобелівських лауреатів: Кендзабуро Ое та Кавабата Ясунарі. Адже тоді, у середині 90-х, Інтернет-мережа в Україні лишень набирала обертів, а тому все, що можна було знайти справді сучасного, обмежувалося твором Муракамі Харукі «Денс, денс, денс».

Дуже добре пам’ятаю свої враження від цього твору: настільки незвичним здалося те, що прочитала, настільки «іншим», «інтригуючим», що заспокоїлася лише тоді, коли прийняла рішення написати щось типу наукової роботи, присвяченої творам даного автора. І ось тут постало питання: а де ж брати твори для дослідження? Відповідь також знайшлася швидко: у Японії.

І була Японія: так само «незвична», «інтригуючи», «невловима» країна, як і той твір, який став поштовхом до поїздки. «Інша» країна, так не схожа на те, до чого звикло око та європейський менталітет. І вже у Японії, студіюючи літературну критику останніх п’яти (!) років, копирсаючись у відгуках на і-нетівський сайтах (ось де він, славетний хайтек того часу), беручи активну участь у приватних навкололітературознавчих колах, з подивом дізналася, що є два Муракамі. Один – той, що «смердить маслом», тобто «прозахідний» Харукі, чия популярність в самій Японії на той час уже почала спадати, та інший – Муракамі Рю – «о, дійсно хлопець вартий дослідження», справжній, свій, майже зрозумілий самим японцям.

А ще – Йосімото Банана (обов’язкове вживання ввічливості: «сан» – тобто, пані) – представниця «жіночої» літератури. Взагалі ж, якщо і є щось справді вартісне уваги в японській літературі (як на дуже суб’єктивну думку автора) як у класичній, так і у сучасній японській літературі, то це – т.з. «жіноча» література, яка «робила погоду» у японській культурі ще з Х століття. Навіть жанр спеціальний знайшовся, який так і називався: «жіноча середньовічна література», представлена надзвичайними за емоційністю та образністю творами – есеями, щоденниками (сучасна мемуаристика) і навіть найпершим в історії японської культури романом, який також був написаний жінкою – придворною дамою. Не кажучи вже про безліч віршів різних строф (щоправда, хокку жінками вже не були представлені, оскільки у 18 столітті, коли цей жанр набув популярності, чоловіки посідали панівне місце в усіх сферах японського життя). Процес триває і досі.

Творчість же пані Йосімото Банана – це, звичайно, не середньовічна література, але основні принципи «закохування» читача зберігаються: недомовленість, розкута сором’язливість, відсутність яскравих фарб (бо ж це ознака поганого смаку) – лише півтони, натяки; не роздуми, а настрої, до того ж, захоплива канва роману. І абсолютно неочікувана розв’язка, кінець, який зовсім неможливо було ані відчути, ані передбачити. І це – єдине, що спонукає до роздумів: чому саме так? Де логіка? Ніби кінець, а завершеність відсутня. Замість крапки – три крапки, ба – десять крапок! Хоча ця риса – незавершеність, недомовленість – ще одна, притаманна японській культурі загалом, і літературі всіх часів зокрема (винятками стали, мабуть, романи, написані на кшталт європейських на початку минулого століття).

І є ще одна особливість як у сучасній, так і в класичній японській літературі, про яку варто згадати: її неможливо переказати. Тобто, на питання: «про що твір?», – неможливо дати чітку відповідь. Якщо сказати коротко, то виходить нісенітниця: «про життя жінки – колишнього чоловіка, який зробив пластику, став трансвеститом-зіркою нічного клубу, її (його) біологічного сина, та його стосунки з дівчиною-сиротою, яку вони тимчасово у себе поселили» («Кухня» Йосімото Банана). Але ж насправді роман – зовсім не про це. А про любов. Як її відчуває сучасна жінка-японка.

І коли студенти, почувши оте коротке «резюме», поспішають до крамниць, аби купити «щось надзвичайне», не слухаючи додаткових коментарів, і починають читати, а потім розгублено приходять і констатують: але ж це зовсім не те, що ми чекали, – я знову вдаюся до широких «екскурсів» в японську ментальність і культуру, але знову і знову розумію: я неспроможна це пояснити. «Це» – сучасну японську літературу, яку неможливо зрозуміти, можна лише відчути. І – захопитися – раз і назавжди. Як і країною, яка продукує «ЦЕ». Або – не сприйняти (дуже рідкісні випадки, хоча також трапляються). Проте – жодного випадку байдужості.

І ще одне. Прочитавши один-єдиний твір (будь-який, будь-кого з названих вище авторів), власноруч ніби «підсаджуєш» собі «вірус», який називається «япономанія», що раз і назавжди змінює твоє життя. Не скажу, як саме змінює: у кожного по-своєму, але ти вже просто не в змозі пройти повз київські, московські, токійські книжкові стелажі, жадібно вишукуючи серед новинок «щось із сучасної японської літератури».

P.S. Авторка не має упереджень щодо «чоловічого» сегменту сучасної японської літератури, і ґендерно її не розрізняє. Просто творчість деяких представників сильної статі їй суб’єктивно неприємна. Надто вже далекою вона є від основних естетичних принципів японської класики, які у жіночій творчості поки що мають місце.