Сад без огорож

Нова книжка Миколи Рябчука вміщує тексти, писані ним упродовж майже п’ятнадцяти років (десь від середини 1990-х і до сьогодні). Вони постали з різних приводів, у різний час і в різних місцях, але об’єднані, як сказано на початку, «спільною темою, спільним сюжетом і, звичайно, спільним героєм».

І якщо з «героєм» усе зрозуміло – ним є сам автор, – то про тему й сюжет варто сказати додатково. Шукаючи спільний знаменник для усіх цих текстів, Рябчук робить у передмові щось протилежне – пише про те, чим книжка не є: «Це ані збірка подорожних нарисів чи репортажів, ані том мемуаристики, ані книга публіцистичних, культурологічних чи філософських роздумів».

Трохи вивернувши авторове формулювання, можна сказати, що книжка, хоч і не є ані першим, ані другим, ані третім, є всім названим водночас. Аналітика, помножена на приватний досвід (як фізичний, так й інтелектуальний) і викладена в легкій (місцями майже художній) формі. Простіше кажучи, жанрово всі ці тексти найближчі до есеїстики, до того ж, есеїстики в найкращих її проявах – коли легкість не стає на заваді аналітичності, а лише свідчить про вміння автора говорити про складне просто, не профануючи його.

«Сад Меттерніха» з’явився як «наслідок інтенсивних пересувань у просторі, але також – не менш інтенсивних пересувань у часі». Власне, досвід мандрів, перебування в різних країнах (Польщі, Словенії, Франції, Австрії, Угорщині, Америці, зрештою, Україні) та «пересування» поміж ними є першим і найочевиднішим спільним сюжетом усіх есеїв. Інший, хоч і глибше захований, стосується вже цілком конкретної ділянки земної кулі, до якого належить (хоча й досі періодично постає запитання, чи таки належить) Україна. І, як завжди, писання про цю частину великого континенту не може обмежитися суто географічними спостереженнями. «Плекання Європи в собі, засвоєння її підставових цінностей, опанування внутрішньої свободи й символічне прилучення до європейського “саду”», – так Микола Рябчук визначає не просто сюжет, а й головну «інтригу» книжки.
І якщо нині, коли про Європу в Україні (чи то Україну в Європі) не пише хіба що лінивий, це може видатися комусь надто тривіальним, ще раз нагадаю, що йдеться про тексти, писані впродовж п’ятнадцяти років. Отож особливу цікавість для читача може становити вже сама можливість дивитися на написане в часовій перспективі, здійснюючи своєрідну ревізію змін авторового світогляду.

Бо ж читаючи текст, писаний усередині 1990-х, перебуваєш таки у привілейованій позиції: всі прогностичні оцінки, припущення чи роздуми вже пройшли умовну перевірку часом, і не все з написаного може виявитися однаково актуальним тоді й тепер. Та тим значимішою стає відкритість автора, який свідомо актуалізує в читацькій свідомості не лише теперішні, а й свої давніші розмисли.
Хоча здається, що Миколі Рябчуку й самому було цікаво і, зрештою, важливо подивитися на себе-в-минулому. Тому так багато місця тут присвячено не лише спогадам про перші мандрівки на Захід (як ближній, так і той, значно «західніший», що відкрився вже в роки Незалежності), а й першому досвіду Європи, отриманому ще в радянській Україні, насамперед у Львові 1970-х, у середовищі, яке дослідники тепер люблять називати «мистецьким андеґраундом».

І тут виринає одне дуже важливе для Рябчука ім’я. Ім’я людини, якій він і присвячує свою книжку. «Це, звичайно, Григорій Чубай – людина, що за своє коротке життя так ніколи й не побувала в «Європі», а проте була щонайсправжнісінським європейцем (…) Я наважуюсь присвятити цю книжку Грицькові – з безмірною вдячністю за відкритий мені й не лише мені європейський сад і за той простір внутрішньої свободи, який нас об’єднував тоді, в 70-х, і який нас об’єднує, сподіваюся, досі». Нема сенсу переказувати всі сюжети цього періоду. Назву лише окремі події, з ним пов’язані: видання самвидавного часопису «Скриня», постійні зібрання того-таки «мистецького андеґраунду» на мешканні Чубаїв, долучення до Європи через польську (або ж отриману з Польщі) музику й літературу тощо.
Після прочитання книжки лишається враження, що саме цей період (1970-ті) і цей стан – внутрішньої, потенційної, а зовсім не зовнішньої, вже реалізованої, – Європи є для Миколи Рябчука визначальним. І вже на відкритому, «справжньому», Заході він часто шукає потвердження або ж спростування своїх тодішніх уявлень. У кожному разі, європейський горизонт його сподівань було закладено саме тоді.

Повертаючись до есеїв, зауважу, що, попри спільність «сюжету», тематично вони є таки досить різними.

Назва книжки відсилає до першого з них – «За огорожею Меттерніхового саду». Вочевидь, цей образ може потребувати й додаткового пояснення, адже ім’я австрійського канцлера ХІХ століття не є нині загальновідомим. Та саме цьому політикові приписують вислів, що Азія починається відразу за огорожею його саду (тобто вже на східних околицях Відня).

Цей вислів стає дуже вдалою метафорою для опису всієї ситуації, що склалася з таким химерним геополітичним конструктом, як Центрально-Східна Європа, і зі з’ясуванням її умовних (бо таки географічно невизначених) меж.

За логікою метафори, за «огорожею» закінчується не лише Меттерніхів сад, а й сад як такий (всі культурологічні асоціації будуть тут доречними). І, як написав би Андрухович, починається «пустеля». Рябчук пише, що починається «Азія» або «недо-Європа», принаймні в уявленні тих, хто дивиться на неї зсередини «саду». Властиво, рецепції Сходу Європи Заходом і присвячено цей вступний есей. На цю тему сказано й написано так багато, що здивувати когось важко. Та для 1995-го року цей текст був справді актуальним. І через звернення до ідей Нормана Дейвіса з його вже класичної нині праці «Європа. Історія», і тезою про двоїстість (чи то радше «подвійні стандарти») в ставленні Заходу до своїх східних сусідів, і своїми частково потвердженими прогнозами (Рябчук пише, зокрема, про те, що є всі шанси пересунути найближчим часом «огорожу» на схід – «до західних або й східних кордонів України»).

І, мабуть, не менш притомно, ніж тринадцять років тому, звучать його тодішні висновки: «Хоч би як ми ставилися до цього модерного світу, до всіх його плюсів і мінусів, мусимо визнати принаймні (…), що цей світ є глобальним і від нього неможливо ані ізолюватися, ані, тим більше, радикально йому протиставитись; шукати свій шлях, безумовно, можна і навіть треба, але – в рамках цього модерного, «окцидентального» світу, на основі його здобутків і правил».

І водночас, як зауважує Рябчук, важливо не забувати, що цінність становить не огорожа сама по собі (хоча на неї витрачаємо найбільше часу й зусиль), а таки сад (бо ж, зрештою, за нього відбувається головна «боротьба»). І сад цей потребує постійного плекання, не залежно від того, що там діється з огорожею.

Дещо осібно стоїть есей, присвячений Америці, з промовистою назвою «Експеримент пана Бога». Він чи не єдиний «не-європейський» есей у книжці. Втім, і феномен Нового Світу автор осмислює крізь призму європейського світосприйняття: «У певному сенсі це міф “нової Європи”, “нового людства”, звільненого (начебто) від старих забобонів та помилок і очищеного (нібито) від старих гріхів».

Автор зіставляє два дуже різні способи осмислення дійсності, сприйняття історії, географії, не нехтуючи насолодою бути дотепним або просто над чимось поіронізувати: «Американці достатньо багаті, аби дозволити собі святе невідання. Можуть у школі до шостого класу бавитись, як у дитсадку, можуть нічого собі не вчити в університеті і, взагалі, зберігати до смерті блаженний інфантилізм». Або ж про сприйняття американцями решти світу: «всі країни умовно поділяються на три групи: ті, що загрожують Америці економічно; ті, що загрожують мілітарно; і ті, що загрожують, сказати б, демографічно, заливаючи Америку юрбами нелеґальних імміґрантів (…) Зовнішній світ їх мало цікавить, у чому можна легко переконатись, переглянувши теленовини на основних телеканалах».

І водночас Рябчук дуже далекий від європоцентризму, як і не сприймає він зверхності Старого Світу до, за стереотипними уявленнями, «безісторичної» нації, для якої і Друга Світова війна є «давньою історією». Він охоче визнає, що тут є «багато речей, вартих захоплення», а потім ще й нагадує українським читачам про Шевченка, Куліша та Грушевського, які «незмінно дивилися на Америку з неабиякою симпатією». Успішність американського міфу (на противагу радянському) він пояснює його, умовно кажучи, некатегоричністю – готовністю визнати людину недосконалою («еґоїстичною, ледачою, обмеженою й просто пересічною») і забезпечити її «цілком реальним царством земним» із усіма необхідними вигодами та «розвинутим судівництвом». Так, визнає Рябчук, Америка є імперією, та все ж значно витонченішою та досконалішою за своїх заокеанських попередниць з ХІХ століття. І в цьому її велика перевага.

Цікаво було б лише дізнатися, чи змінилася думка автора про «успішність» американської моделі під впливом 11 вересня 2001 року (есей, нагадаю, було написано шість років до того).

Докладно спинятися на кожному есеї тут немає жодної змоги. Та це, зрештою, і не потрібно; бо ж важливими в цій книжці є не так факти, як те, що насолоду приносить сам процес читання. Микола Рябчук конструює свої тексти дуже вправно й цікаво. В певному сенсі його есеї нагадують гру в шахи, де кожен наступний крок (поворот думки, аргумент, приклад) є не випадковістю чи такою собі поетичною прикрасою, а радше елементом продуманої стратегії захоплення уваги. Аналітичну сконструйованість своїх текстів автор і сам визнає: «У певному сенсі, я ставлюся до писання як до розв’язування математичних задач: мені приємно похвалитися цікавими розв’язками, але я також радий, коли хтось знаходить розв’язок цікавіший, і вдячний, коли хтось вказує мені на допущену помилку». Або ж іще таке: «Як колишній письменник, я намагаюсь не бути нудним; як колишній випускник політехніки з певним математичним вишколом, я стараюсь не бути розхристаним, кучерявим і патетичним».

Таким чином, Миколі Рябчуку вдається бути однаково цікавим, не залежно від того, про що він пише. А пише він про безліч речей: про «Польщу, польське й поляків» в українській рецепції (чи не єдиний випадок, коли нинішня дійсність виявилася оптимістичнішою за авторові прогнози), про міжнародний мистецький фестиваль «Місто жінок» у Любляні (цій темі присвячено відразу три есеї, де, крім вражень від міста, самого фестивалю, його головних фігурантів і заходів, хоча б коротко описано суть кожної вартої уваги вистави/фільму/виступу тощо), про кумедні, а подекуди й повчальні досвіди мандрів (а «кожна подорож – це насамперед люди, з якими ділиш хліб і вино, іноді – дах, іноді – потяг; машину й літак, і незмінно – розмову»), про сумний візовий досвід, про паризький мондіаль і багато-багато іншого.

Та за всіма цими зовнішніми сюжетними лініями завжди є і місце для якихось значно принциповіших для автора тем і проблем. Маю на увазі і відому тезу автора про «дві України» (привід уже багаторічної дискусії Миколи Рябчука з львівським істориком Ярославом Грицаком). Багато пише він і про потребу діалогу в суспільстві – такого, в якому б за кожною стороною визнавалося право на власну думку (бо ж «ніхто в цьому світі не володіє абсолютною істиною, і водночас усі – навіть найбільші дурні, невігласи, тоталітаристи – володіють якоюсь її частиною»), і все ж такого, в якому кожен ніс би й відповідальність за свої слова та дії, ставився до нього серйозно, хоч і без «перегину»: «Це, як у тенісі – ви повинні обмінюватися м’ячами, а не бойовими патронами. Це як у фехтуванні – все має бути справжнім, лише наконечники шпаг – тупими».

У лекції, написаній з нагоди отримання нагороди Фундації Антоновичів, йдеться про постать публічного інтелектуала, а також його обов’язки перед суспільством. Неважко повірити, що для автора це не просто риторичні фігури.

І насамкінець – один суб’єктивний момент. Особисто мені найгарнішим і, може, «найхудожнішим», видався есей «Saturday Night» (ним, до речі, й завершується книжка), написаний несподіваного вихідного дня у Варшаві після перегляду фільму «Ранок понеділка» Отара Йоселіані. Безтурботні й трохи нетутешні персонажі грузинського режисера, які вміють тішитися життям просто тут і зараз, спонукають Рябчука замислитися над самою істотою щастя й свободи, над короткою й рідкісною миттю їхньої єдності, відчути яку можна саме в такий-от Saturday Night – «випадання з часу, зайвий день у календарі, що з’являється несподівано через якісь загадкові часові катаклізми, зміщення тектонічних шарів, провал чи заглибину у гладенькій поверхні буднів, пірнувши в яку, можна принаймні на якийсь час прожити інше, незаплановане й не розписане заздалегідь життя, такий собі лет на автопілоті, суцільне імпровізування, джем-сейшн»…

Цією цитатою й хотілося б завершити свої враження від книжки, не спонукаючи нікого до якихось висновків.