«Оманлива легкість простоти»

Петро Сорока. Перед незримим вівтарем: Денники. — Тернопіль: «СорокА», 2008
Петро Сорока. Перед незримим вівтарем: Денники. — Тернопіль: «СорокА», 2008

Я вже не пригадую, яка за рахунком книга щоденникової прози тернополянина Петра Сороки. Видає він їх від 2000-го року, «Сповідь сльозою» називалася перша книга. І з того часу рік у рік Петро Сорока не втомлюється писати й видавати свої щоденники. Зрештою, він себе утверджував і утвердив як Автора Щоденників. Ця чергова подача є тому свідченням. Виходить на те, що початок сучасній літературній щоденникоманії поклав саме Сорока, хоча 1999-им роком датується збірка есеїв і щоденників Вячеслава Медведя «Pro domo sua» («На свій захист»), і паралельно із Сорокою у своїй книзі «Звичайний читач» (2000) я надрукував фрагментик щоденникових нотаток під назвою «Наодинці з літературою». З приводу цієї щоденникової «пошесті» сам Петро Сорока у новій книзі пише таке: «Денники породжують все нових і нових епігонів. Це з одного боку тішить мене, але більше насторожує, бо я бачу як легко ця форма зраджує автора, виявляє його творчу немічність. Тут не заховаєшся за псевдоефекти, не згаламатиш будь-що, тут усе на видноті. Й коли нема що сказати, а хочеш, то починаєш висмоктувати з пальця. За денник треба братися тільки тоді, коли жодна інша форма не спроможна вмістити того, чим переповнена твоя душа і що розриває її.

Оманлива легкість денникової прози робить більшість авторів смішними і немічними, грає з ними злий жарт. Мабуть, іноді вона насміхається і наді мною, але побачити це можна тільки зі сторони». Петро правий. Коли щоденників забагато, особливо щоденників одного автора, то втрачається ефект новизни і несподіванки. Навіть сюжетна інтрига вже не так тебе зачіпає. У такому разі просто спрацьовує принцип читацького інтересу: що автор цього разу запропонує? І навіть найгеніяльніший автор не зможе щороку видавати геніяльні книги, тим більше книги особистісні, інтимні, якими у своїй основі залишаються щоденники. Щоби тримати постійну увагу до цього жанру одним автором, потрібно вдаватися до, як я це називаю, ідучи за Юрієм Нагібиним, «порнографічної сутності правди». Себто, постійно викликати «вогонь на себе», змальовувати неприкрашені факти і давати суб’єктивно-відсторонені аналітично-пристрасні оцінки тим чи іншим «героям і персонажам» літературного процесу. На такий крок пішли свого часу брати Гонкури, а коли зрозуміли, що втримати планку відвертости неможливо, відмовились від задуму (власне, відмовився старший брат Едмон, який пережив свого молодшого брата Жуля на добрих два десятки літ). Як би мені цього не хотілося, але Петро Сорока невдовзі постане перед подібною дилемою, і вибір для нього буде непростим.

Нова книга щоденникової прози Петра Сороки у формальному плані набагато цікавіша і яскравіша, аніж його попередні книги. Сорока довго шукав форми і урізноманітнював подачу. Цього разу форма подачі вже до певної міри усталена, вона апробується автором з 2001 року (книга щоденників «Пам’яті навперейми»), вже там є поділ на Інтроверсійну і Літературну частину денників. У цій книзі в окремий розділ винесені власне прозові замальовки Петра Сороки («Переблиски»), і в останній розділ винесені листи до Петра Сороки тих літераторів, які вже померли («Листи незабутніх»).

Що стосується перших двох частин денника: «Навпроти невидимого світла: Інтроверсійний денник» і «Переблиски», що у свою чергу складаються з трьох підрозділів, — то перед нами постають зразки якісної прози. Сорока чудовий прозаїк, який чує і вміє впіймати слово, несподівано засвітити його, засвітити словом. Це вміння майстерне, помножене на талант. Тут я нічого не прикрашую, а констатую факт. Ці пейзажні замальовки, екзистенційні, подорожні нотатки, ці новелки і новелетки з життя, бувальщини, — все так просто, світло і вишукано розказано автором, що тільки шкодуєш, чому Петро Сорока не подасть їх окремою книгою прози. Йому давно пора писати прозу. Власне, наважитися видати цю прозу окремою книгою. І хоча тут багато Пришвінської інтонації (особливо у змалюванні картин природи), але настільки це вдало відтворено автором, настільки яскраво й мальовничо подано, настільки великою є увага в Петра Сороки до найдрібнішої деталі (пейзажної, портретної, побутової, історичної, культурної), що ці записи сприймаються як дивовижна мандрівка світом Слова. А ще «розбавляє» ці прозові перлини Автор своїми віршами або віршами у прозі, поданими у формі авторських ліричних відступів.

Третя частина книги, «Між книгою і небом, або Сізіфи Парнасу: літературний денник». Петро Сорока фіксує свої читацькі, літературні враження, висловлює міркування на літературні теми, розкриває свої уподобання, свої сумніви, якісь міркування суб’єктивного характеру. Ця частина денників найбільш контроверсійна, бо має в собі елемент суб’єктивного бачення і суб’єктивної оцінки. Хоча Петро Сорока цього разу старається подати свої міркування у відсторонено-об’єктивній формі, а у найдискусійніших моментах звертається не до категоричної, а до риторичної форми. Особливо це стосується оцінок щоденників Анатолія Дністрового, також моїх щоденникових нотаток чи творчости так званих «літературних хуліганів», зарубіжних і вітчизняних, — Міллера, Зюскінда, Бегдебера, Винничука, Андруховича, Жадана, Карпи… У цей ряд такої риторичної критики можна віднести і авторські оцінки творчости поетів нью-йоркської школи, зокрема Богдана Бойчука і Емми Андієвської. Навіть свої симпатії (М.Вінграновський, В.Базилевський, А.Содомора, В.Брюгген, В.Ілля, Ю.Гудзь та ін.) Петро Сорока виявляє стриманіше. Так само толерантнішою є його оцінка Божого і небожого письма, чим Сорока деколи зловживає. Це стосується і відтворення своїх релігійних почуттів, — тут є виважена і непафосна оцінка. Найцікавішими і певне що найоригінальнішими є читацькі міркування Петра Сороки. Він унікальний читач, його читацьким смакам можна і треба довіряти. Оцінки точні, емоційно-метафоричні, але знову ж таки, без крайнощів.

Остання, четверта частина («Листи незабутніх») має відтінок історико-літературний, а не процесуальний. Тут Петро Сорока відібрав для публікації найхарактерніші зразки листів до себе тих письменників, з якими його позв’язувала особиста дружба і приязнь, і які вже, на жаль, залишили цей світ: Іван Гнатюк (26 листів), Юрко Гудзь (35 листів), Микола Холодний (4 листи), Іван Іов (20 листів), Валерій Ілля (32 листи), Михайло-Святомир Фостун (7 листів), листівка від Миколи Вінграновського, по одному листові від Юнуса Кандима, Володимира П’янова і Олега Орача. Звичайно, що ці листи додають якихось важливих штрихів до біографії і творчости самих адресантів, частково й адресата. У них знаходимо деякі живі й контрастні оцінки політичної, літературної ситуації 90-х років минулого століття, з дуже нечастим виходом на персональні оцінки, окремі з них зустрічаємо у листах Івана Гнатюка (про Дмитра Павличка) чи Юрка Гудзя (про Івана Драча, Володимира Цибулька). У цілому опубліковані листи не несуть якихось контроверзійних чи епатажних одкровень, але ще раз підкреслюю — їх значення історико-літературне.

Завершують книгу бібліографічні додатки, у яких поданий список авторських публікацій за 2007 рік і статей, рецензій та відгуків інших авторів на щоденники Петра Сороки теж за останній рік.

Книга щоденникової прози Петра Сороки «Перед незримим вівтарем» попри деякі мої застереження, висловлені на початку розмови, залишається однією з найглибших книг цього жанру. Але про щоденники Петра Сороки говорять здебільшого у літературних колах, і здебільшого серед письменників старшого покоління. Шкода, звичайно, бо Петро Сорока не є простим літописцем епохи, що минає. Це талановитий письменник, який має у цьому необов’язковому світі власну чітку моральну позицію і захищає її з дон-кіхотівською відчайдушністю. Історія вже не раз переконувала, що Дон-Кіхоти, залишаючись у житті невиправними романтиками, у найпринциповішому ніколи не помилялися. Напевне, тому ми часто згадуємо про них із ностальгією…

P.S. Поки цей матеріял готувався до друку, — за українськими мірками рік часу пролітає, мов день, — Петро видав черговий том щоденникової прози, назвавши її ностальгійно-гарно «Знак Серця» (Тернопіль: Астон, 2009. — 248 с.). Прочитавши її, я переконався, що мої міркування є справедливими в своїй основі, змінювати і додавати тут нічого, крім ілюстративного матеріялу. У цій книзі маємо інтроверсійний денник «Навпроти дощу і лісу», літературний денник «Кара і карма» та спробу, зразу відзначу, що вдалу, — «пришвінської» прози «Мій ліс».

Я думаю, що Петрові, з його літературним трудоголізмом і високоестетичним смаком, потрібно ризикнути відмовитися від щорічного «денникарства», все глибше вгризаючись у пласти української прози. Тут він може подати якщо не нові взірці, то нові відчуття і нові переживання. А ще неймовірне, майже музичне чуття слова. Повіривши у себе, він прийде оновлено-світлим до читача. Такий естетичний поступ завжди несе у собі заряд сприйняття класичного…

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.