Холод у самісінькому серці спеки…

743Після прочитання «Цинамонових крамниць», розповідь про Бруно Шульца хочеться розпочати, дотримуючись невигадливого ладу казки.  В одному забутому Богом містечку, липневої теплої ночі народився хлопчик, і назвали його Бруно… Не певна, чи саме ніч була його першою колискою. Великий заклинатель матерії з трепетом ставився до стихії темряви. Ніч була одним з тих нав‘язливих образів, які переслідували Шульца все життя: чоловік несе крізь морок маленького хлопчика і, як здається йому, оберігає дитя від реальної небезпеки – прохолодного нічного повітря, зловтішного камінця на стежці, лихого перехожого. Батько не знає, що небезпека криється в самій сутності ночі, він не може захистити малечу від її аморфного, пластичного чародійства, яке то істуканно й вороже надимається брилою, то ніжним безтілесним штибом заповзає у мушлю дитячого вушка, лоскоче й заманює у невідомість…

Для власної творчості Шульц шукав більше внутрішніх, аніж зовнішніх мотивацій: «Не знаю яким чином ми у дитинстві доходимо до певних образів, що мають для нас важливе значення. Вони відіграють роль тих ниток, навколо яких кристалізується для нас сенс світу… Такі образи становлять програму, формують залізний капітал духу, даний нам досить рано у формі передчуттів і напівсвідомих відчуттів. Мені здається, що потім ціле життя у нас йде на те, щоб інтерпретувати ці ознайомлення і докорінно змінити, провівши через весь діапазон інтелекту. Ці ранні образи визначають для художників межі їхньої творчості. Їхня творчість – це дедукція із готових основ. Потім вони не відкривають вже нічого нового, а лише вчаться щораз краще розуміти довірені їм на початку таємниці…»

Після такої відвертості було б дивно вважати, що автора сформувала інертність провінційних буднів. За словами літературознавця та есеїста Ігоря Клеха, він «витиснув з них усе, що зміг». Наче з безвиході… Так ніби з безвиході можна стати письменником…

Літературознавчі інтерпретації творчості Шульца – окрема тема. Поціновувачі його творів грішать фантазмами, але не винні єси. Не винні, бо не готові до спокус письменника. Шульц захоплює зненацька, але не він відповідатиме на запитання, що кружляють у спантеличених читацьких головах. Ми їх собі ставимо, ми ж і відповідаємо… Хто провокує наше честолюбство залишитися поміж Шульцових рядків? Чи не сам Шульц? А якщо ми й справді наступили на хвіст таємниці? О так, нам би дуже хотілось бодай зачепити той хвіст… Проте не будемо надто суворими до себе. Шульц теж не вважав за крамолу «дофантазувати» за автора. В листі до Романи Гальперн (5.12.1936) він пише: «Читаю „Жахіття” Зегадловича. Захоплює і тривожить. За його книжкою мені привиджуються контури іншої, яку я хотів би написати сам. От і зрозумій, яку з них читаєш – ту, що в руках, чи ту, що задумав, але не написав? Як на мене, то найкраще читати саме так – відчитуючи поміж рядків самого себе, свою власну книжку…»

Той, про котрого інколи пишуть як про закомплексованого, ледь не аутичного чоловічка, насправді був оригінальним спокусником. Він щиро і водночас наївно підштовхував читача до гри. На його думку, якщо у цьому світі є щось варте уваги, то це – бажання творчості. Великий «єресіарх» крамолив, що творитиме навіть тоді, коли Господь захоче спочити.

Зразково склавши іспити у Дрогобицькій гімназії, Шульц вступив на будівельний відділ Львівської Політехніки. Щоправда, перед тим він хотів поїхати до Відня вчитися малярству, але родина наполягла, вблагала і переконала… Залишившись у Дрогобичі, він не стільки загруз у провінційному болоті, скільки повернувся у благословенний кокон дитинства. Немає сенсу «дофантазовувати» казку про Дрогобич. Шульц, сам усе сказав. Його проза — не про провінцію і не про маленький світ, який начебто існує поруч із великим. Митець не замислював ділити його на «два». Радше плекав амбіцію вихопити серце самої праматерії. Отієї первинної, з якої творилися зорі, земля, океани, а згодом потягнулися дивні стада до Ноєвого (Шульцевого) ковчегу…

742Тодішній Дрогобич, незважаючи на периферійність та «задуп‘я», не був аж так ізольований від світу. Він підпорядковувався закону сполучення посудин Австро-Угорської імперії. По крихті, по краплині йому теж перепадало зі столу європейської культури. Уява Шульца без зусиль перетинала кордони. У нього була якась дивна зачарованість, відданість і майже приреченість Старому Заповіту. Споживаючи цивілізаційний продукт сьогодення, прагнув пірнути до самого дна прадавнього міту. Можливо, там, на скрижалях пам‘яті, заховано істину? Бо ж як інакше пояснити зв‘язок між образами і масками матерії, як пізнати принцип їх одухотвореності? Бруно, наче той хлопчик із музикальною скринькою, задавався дитинними запитаннями про механізм буття.

Перша світова війна не сприяла родинному процвітанню Шульців. Після банкрутства і смерті батька Бруно з Львівської Політехніки повертається до рідного міста. Він свідомо відрізав себе від творчого середовища Львова та інших культурних центрів імперії. Колись подібні дилеми вирішував Бернард Шоу. Свого часу він покинув маргінальний злиденний Дублін, аби відбутися в Лондоні: «Незважаючи на те, що я був міцним молодим чоловіком, а моя родина жила в складних умовах, я не кинувся у боротьбу з життям; я кинув туди матір і жив на її засоби… Я не став підтримкою батькові, навпаки, тримався за його штани…» Шульц так не міг. З цього часу починаються не стільки реальні спроби вирватися за межі провінції, скільки рефлексії на тему втечі. Цього психічного стану вже не могли змінити ані майбутні заручини з Юзефою Шелінською, ані літературний успіх.

Письменник прийняв рішення вийти з іудейської громади: шлюб з католичкою міг відкрити дорогу у ширший світ. Спочатку бодай до Варшави… Наприкінці 1934 р. він із задоволенням провів там час. Відновивши знайомство з відомими польськими письменниками Вітольдом Гомбровичем та Станіславом Віткевичем, відчув під ногами благодатний грунт літературного середовища.  У тижневику «Pion» Віткевич публікує свій есей «Літературна творчість Бруно Шульца». Невідомий дивак з Дрогобича стає популярним. Мистецьке коло знайомств ширшає: Зоф‘я Налковська, Романна Гальперн, Тадеуш Бреза, Дебора Вогель… Починається постійна співпраця з часописом «Wiadomosciami Literackimi», у якому Шульц друкує критичні статті, оповідання «Про себе», «Остання втеча батька», «Мертвий сезон», а на шпальтах «Studia» – листування з В. Гомбровичем. Згодом ці розрізнені й розкидані по часописах малі наративи згуртуються під тугою палітуркою книжок «Цинамонові крамниці» та «Санаторію під Клепсидрою».

Час ущільнений творчістю, і початок кінця… Попри літературні успіхи Міністерство Освіти відмовило письменнику у переведені його на працю до Варшави, а в більш-менш ліберальній Сілезії заборонили католицький шлюб іудея Шульца з полячкою Шелінською. Так і не створивши сім‘ю, вони розійшлися. Поповзли чутки, що наречену відтрутила специфічна сексуальність Бруно. Не певна, що саме це стало причиною розриву. Просто атмосфера того передвоєння набрякла втомою, а їхні почуття були надто блідими для боротьби за себе… У 1936 р. в листі до Романни Гальперн Шульц писав: «Ви турбуєтеся, що мій шлюб може вирвати мене з потрібного творчого клімату. Признаюся, що й сам замислився. Чи самотність і справді була джерелом мого натхнення, а спільне життя цю самотність зруйнує?.. По людськи я боюся самотності, боюся безплідності нікому не потрібного, зайвого життя… Звідси і моя втеча у шлюб…»

Шульц ще заїде в Італію та відвідає Париж. У листопаді 1938 р. «зірве» Золотий Лавр Польської Академії Літератури, але це аж ніяк не вплине на його долю. Світ готувався до експресії, до вибуху, до війни. Його мало обходило інтравертне мистецтво. Воно було невчасним навіть для гурманів. Ті, хто недавно у віденських, празьких, варшавських кав‘ярнях лоскотав пір‘їнкою відчуття небезпеки, статеві перверсії та загравав із танатосом, тепер виглядали розгубленими… Війна, мов туша великого звіра, розклалась у всій своїй гіпнотизуючій потворності. Вона назавжди змінила обличчя старої доброї Європи.

Спочатку Шульцові довелося на власній шкірі відчути червоне «визволення». Тоді, у 1940-му, нова влада замовила йому величезний портрет Сталіна. З цим він начебто впорався… Метушився, повзав монументальним полотнищем… Моторошний абсурдний сюжет! Художник, наче муха, в холодному оці тирана… Хтозна, можливо задля підсилення природи речей автор графічної серії  «Ідолопоклонна Книга», волів би взути вождя у кришталеві жіночі мештики – як символ крижаного садизму. Свого часу Станіслав Віткевич писав про символізм жіночої ніжки, її тотальну загрозливість у садо-мазохістичних полотнах Бруно: «Шульц-графік належить до демонологів… Справа тут не в демонічних персонажах  (відьми, чорти), а в тому злі, що, по суті своїй, становить зворотній бік людської душі (егоїзм, який робить виняток лише для себе подібних, хижість, жадоба, хтивість, садизм, жорстокість, бажання влади, пригнічування тих, хто оточує), крізь яку лише внаслідок потужних зусиль проростають інші, благородніші якості, які, щоправда, у початковій формі можна помітити навіть у тварин…»

7441Мабуть, наприкінці сорокових було вже надто пізно для подібних прозрінь. Здерши камуфляж ілюзії, маховик воєнного апакаліпсу оголив і пульсуючі вени Віткевича. Експериментатор у прозі та легких наркотиках, ненависник сколіозного міщанства, проникливий тлумач садо-мазохізму у мистецьких творах, він не міг змиритися з реальним звірством. Втікаючи від смерті, підхоплений першою хвилею розпачу, у глухому волинському лісі Віткевич перетяв зап‘ястя.

Шульц лише на кілька років пережив свого друга. Ще недавно, в «Санаторії під Клепсидрою», він багато розмірковував про смерть, мистецьки розтягував її невідворотність та завуальовував кінець кінця, немовби то була лише дивна й казкова мандрівка. На його очах усе тотально змінилося. Смерть зумисна – убивство – не мала нічого спільного з таємницею розлуки.  На вулиці рідного Дрогобича пострілом в голову його прикінчив гестапівець Карл Гютлер. Є свідчення, що він навмисне шукав Бруно Шульца, аби помститися гестапівцю Ландау, який опікувався художником, за смерть особистого стоматолога. «Ти убив мого жида –  я уб‘ю твого». Мабуть, «помститися» не зовсім точне слово. Радше «насолити», зіпсувати настрій… Це краще виповнює  суть того блідого дня 19 листопада 1942 року…

Незважаючи на високу всепроникну поезію, вигадку й фантазію, твори Шульца лишаються на диво холодними. Навіть коли він проникає у самісіньке серце спеки… Що за дивний холод пронизує «Цинамонові крамниці» й «Санаторію під Клепсидрою»? Складається враження, що письменник є радше творцем інстинктів, контурів, обрисів, недопочуттів та не зовсім людей… За Шульцом, земний простір і час  підпорядковані тільки деміургу-людині. Бог виглядає таким собі  шекспірівським мавром, який, зробивши свою справу, повинен зійти зі сцени буття.

Єресь, чи ще один контекст «білокурої бестії»? Проте письменник не грається у пророка і не декларує смерть Бога, як Ніцше. Просто він думає, що  Творець збайдужів і більше не втручається у содіяне.