Сучасна іспанська поезія через антологічний підхід

Чи існують культурно-літературні комунікації між Україною та Іспанією?
Куди прямує сучасний іспанський роман?

Хто увійде до антології іспанської поезії другої половини ХХ століття?

Що впливає на популяризацію сучасних іспанських текстів і авторів?

Як відродити українські переклади іспанських авторів?

Роздуми над цими та багатьма іншими питаннями пропонують учасники круглого столу «Сучасна іспанська література: знайома незнайомка?», організованого «ЛітАкцентом» у грудні 2008 року. Представляємо їх:

Олександр Пронкевич, кандидат філологічних наук, автор досліджень з іспанської літератури, зокрема – монографії «Нація – нарація в іспанській літературі доби модернізму» (2008 );

Педро Кріадо, заступник аташе з питань культури посольства Іспанії в Україні;

Серхіо Відаль Карретеро, літературознавець, лектор Іспанської агенції з міжнародного співробітництва в Одеському університеті імені І. Мечникова;

Олексій Бабич, викладач кафедри Теорії та історії світової літератури Національного лінгвістичного університету, іспаніст;

Сергій Борщевський, перекладач-іспаніст, поет, дипломат;

Дмитро Дроздовський, літературознавець, редактор відділу критики журналу «Всесвіт».

Олександр Пронкевич
Україна-Іспанія: контакт є, його не може не бути

Протягом десятиліть, що минули від дня смерті Франко, Іспанія зробила величезний крок від тоталітарної диктатури, яка забезпечувала країні консервативну модернізацію й повільне, але впевнене входження в світ західних цивілізацій, до розвиненого неоліберального постмодерного суспільства з усіма його ознаками. За влучним висловом Джо Лабаньї, з колишнього переможеного модерністю Іспанія швидко перетворилась на переможця доби постмодерності. Країна переживає відродження «периферійних націоналізмів» і перехід від жорстко централізованої держави до децентралізованої «держави автономій». Іспанію захопили процеси глобалізації, вона намагається розв’язати проблему імміграції, приєдналась до Євросоюзу. Принципово змінилося розуміння природи іспанської культури. Тепер слід говорити не «культура Іспанії», а «культури Іспанії», оскільки це формулювання «перекреслює ідею національної приналежності й запроваджує в обіг замість неї принцип географічного співіснування культур в Іспанії». Крім культур власне національних меншин, на повний голос заявляють про себе численні культури субалтерних груп усіх внутрішніх вигнанців (жінок, циган, геїв, лесбіянок, мароканців, латиноамериканців тощо). Настала епоха плюралістичного суспільства, де різні мови визнаються як легітимні й рівноправні.

Отже, головне завдання нашого Круглого столу – спробувати показати українському читачеві сучасний літературний процес Іспанії як духовний мультикультурний багатоголосий простір, в якому панує діалог і який відображає нелегкі пошуки порозуміння між різними частинами багатошарового іспанського «я».

Наше обговорення варто розпочати з короткого огляду тих найважливіших історико-культурних та історико-літературних контактів, що відбулися між Україною й Іспанією протягом століть. Одним із таких контактів, який має виключне значення для самоідентифікації України саме як європейської нації, було проникнення в Україну і на Схід Європи католицьких орденів. Воно розпочалося ще у XIII ст. й інтенсифікувалося у XVI–XVII ст. Особлива роль тут належала єзуїтам, серед яких було багато теологів іспанського походження (Ігнасіо Лойола, Франциско Суарес, Родріго де Аріага, Педро де Моліна та ін.). Вони розробили найсучасніші на той момент моделі навчальних закладів; їхнім досвідом скористався Петро Могила. Вони обґрунтовували принципи природного права, розвивали теологію, філософію й логіку. Ідеї єзуїтів були добре відомі й широко використовувались під час викладання курсів логіки у Києво-Могилянській академії кінця XVII – першої половини XVIII ст. Далі звідти вони поширювались по всьому православному світу, здійснюючи повільний, але впевнений процес європеїзації України, Білорусії, Росії.

У ХХ ст. у Львові між двома світовими війнами українська національно свідома інтелігенція, зокрема «вісниківці» на чолі з Д. Донцовим, намагалась інтегрувати ідеї іспанського централістського націоналізму в розроблені ними стратегії нарації української нації. Завдяки їхнім зусилля український читач вперше відкрив для себе твори В. Бласко Ібаньєса, Асоріна, М. де Унамуно, Р. Менендеса Підаля. Д. Донцов був першим, хто започаткув моду на Ортегу-і-Гассета в українській культурі. Відтоді такі твори Ортеги, як «Тема нашого часу», «Безхребетна Іспанія», «Повстання мас», неодмінно входять до кола читання українського загалу. Паралельно у радянському Харкові розпочинається професійний переклад іспанської літератури українською мовою (тут найважливішою постаттю був харківський перекладач М. Іванов, чия біографія ще чекає на свого дослідника).

Ще одна спроба «іспанізації» української культури була реалізована в діаспорі представниками так званої Нью-Йоркської групи (Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Б. Бойчук, В. Вовк та ін.). Вони захопились іспанською і, ширше, іспаномовною поезією, переклали твори таких поетів, як Ф. Гарсіа Лорка, П.Неруда, С. Вальєхо, Х.К. Андраде, Х.Р. Хіменес, В. Алейсандре, Р. Альберті, М. Ернандес тощо. Важливим епізодом в освоєнні іспанського доробку стала ініційована Ю. Тарнавським полеміка з приводу перекладів Лорки, зроблених М. Лукашем. І нарешті третій системний підхід до іспанської теми в українській культурі пов’язаний з ім’ям канадського дослідника О. Романишина, який наприкінці 1980-х рр. друкує дві великі роботи. Перша з них присвячена вивченню історичного контексту іспано-українських культурних і літературних зв’язків, починаючи від V ст. і закінчуючи ХХ ст. Друга стаття О. Романишина подає бібліографічний і тематичний огляд репрезентації образу Дон Кіхота в українській літературі.

Аналіз цих звернень українських інтелектуалів до іспанської культури доводить, що специфічною рисою українського її сприйняття є екстеріоризація Іспанії як Іншого, через споглядання якого українські інтелектуали артикулюють, обґрунтовують розроблені ними стратегії нарації української нації. Культура Іспанії виконує роль своєрідного дзеркала, у якому українці бачать відбиток власних національних проблем, вад, недоліків, з одного боку, і певний національний ідеал, вартий наслідування, з іншого. Іспанська національна ідентичність, репрезентована в текстах іспанської культури, стає прообразом української національної ідентичності. Пошуком спільних національних рис і стратегій до розв’язання «національного питання» пояснюється інтерес до Іспанії абсолютної більшості українських інтелектуалів, починаючи від І. Франка, «вісниківців» і закінчуючи сьогоденням, зокрема, у таких провідних українських інтелектуалів, як О. Забужко, Н. Зборовська, Ю. Андрухович та ін.

Педро Кріадо
Іспанський роман: від ідеологічної єдності до жанрового розмаїття

Перш за все слід вказати, що після завершення Громадянської війни багато хто з письменників як молодих, так і представників старшого покоління став на службу новому режиму. На початку становлення франкізму вони творили літературу, яка була надзвичайно заангажована ідеологічно. Відчувався вплив модернізму, присутнього у творах Венсезлао Фернандеса Флореса, принципи «точного письма» Р. дель Вальє Інклана. Елементи реалізму ХІХ сторіччя відчутні у романах А. Сунсунегі. На мою думку, справді цікава проза починає з’являтися у 1940-і роки. У 1942 році Каміло Хосе Села видає знаковий роман «Сім’я Паскуаля Дуарте», у 1945 році Кармен Лафорет пише роман «Ніщо». Ці романи менш ідеологічно заангажовані, вони не прагнуть виправдати або легітимізувати новий політичний устрій. Зображується буденне життя та існування «маленьких» людей.

Така тенденція призводить до виникнення у 1950-х роках так званого «соціального роману». На нього впливають італійський неореалізм у кіно та американський роман. Через деталі постає узагальнена картина суспільства післявоєнної Іспанії. Варто згадати романи «Вулик» Каміло Хосе Сели, «Колодязь» Луїса Ромеро. Оповідь, проте, оформлюється традиційно. Розквіт авангарду (творчість Р. Гомеса де ла Серна, різноманітні маніфести), що відбувся до громадянської війни, уже позаду – романи повертаються до оповідання лінійних історій.

У 1960-і роки все змінилося після публікації роману «Часи тиші» Луїса Мартіна Сантоса, який став революційним з точки зору стилістики та форми оповіді. Відчувається вплив літератур Латинської Америки, які у 1960-і роки були значно більш розвинені, ніж іспанська. Гонсало Торренте Бальєстер видає роман «Дон Хуан», Хуан Гойтісоло – «Особливі прикмети», а Хуан Бенет пише «Повернутися на ці землі». Не можна оминути й такого важливого письменника як Рафаель Санчес Ферлосіо (роман «Харама»). Це один з найвидатніших сучасних інтелектуалів Іспанії. У цей період також відбулося послаблення цензурних обмежень, режим почав дозволяти деякі прояви лібералізму. Можна сказати, що відбулася певна аналогія хрущовської «відлиги». Соціальна і політична ситуація в Іспанії 60-х робила можливою більш інтенсивну культурну комунікацію з Європою.

На початку 1970-х у літературному просторі з’являється Хуан Марсе з його романами «Якщо тобі скажуть, що я впав» та «Останні вечори з Терезою». Радикальних змін зазнає естетика роману після падіння диктатури та переходу Іспанії до демократії у кінці 1970-х – на початку 1980-х років. Якщо в 1960–1970 рр. часто застосовувалися експериментальні техніки оповіді, то на початку 1980-х знову і вкотре зростає інтерес до традиційних наративів, до задоволення від можливості розказувати історію. Висока література звертається до жанру детективу – відомий роман Едуардо Мендоси «Правда про випадок Савольта», романи Мануеля Васкеса Монтальбана. Розвивається також гумористичний і сатиричний роман («Від Гурба немає новин» того ж Мендоси).

У літературі 1980-х і 1990-х співіснують різні жанри, теми, настрої. Окремо варто пригадати, що сучасний іспанський роман дуже часто віддає данину епічному жанру, створюються розлогі «полотна» – риса, менш властива літературам інших європейських країн у добу постмодернізму. Іспанський епос, починаючи від «Пісні про мого Сіда», першого твору кастильською мовою, позбавлений фантастичних рис, і ця традиція зберігається до сьогодні. Навіть у середньовічній іспанській літературі немає привидів, духів та чудес, які б сприймалися всерйоз. Через це в Іспанії настільки дивною і незрозумілою видалася поява латиноамериканського «магічного реалізму» у 1960-х роках. Відбувся взаємний обмін формулами та способами оповіді між іспанською літературою та літературами країн Латинської Америки. Твори багатьох латиноамериканських письменників виходили в світ завдяки зусиллям іспанських видавців. Особливо в період «буму» 1970-х років, коли активно діяло видавництво Карлоса Барраля, який відкрив Європі Варгаса Льосу з його романом «Місто і пси». А за ним приходять Маркес та інші латиноамериканські письменники.

Нині в Іспанії відбувається боротьба багатьох письменників за місце «під видавничим сонцем» в умовах жорсткої конкуренції. Літературний ринок країни, з одного боку, дуже розвинений і має велику інфраструктуру, з іншого ж – можливість хоча б відносного успіху на цьому ринку залежить від того, чи стане письменник на чийсь бік, на бік якихось владних інституцій, чи ні. Це можуть бути і ліві, і праві сили.

І ще раз коротко про жанрове розмаїття сучасного іспанського роману. Ось деякі його різновиди. «Чорний роман», або «поліцейський детектив» (романи М. Васкеса Монтальбана про детектива Карвальйо). Історичний роман у широкому сенсі (А. Перес Реверте, Х. Фернандес Сантос, Х. Еслава Галан, А Муньйос Моліна, Х. Льямасарес). Культуралістський роман –про створення особистості, про внутрішню еволюцію (Антоніо Колінас і його романи «Рік на півдні» та «Лист до Франчески»). У цих текстах відчувається увага до творчого процесу загалом. Існують сотні імен і тисячі назв сучасних іспанських романів, які мають дуже різні аудиторії, є бестселерами і «текстами для втаємничених», не перетинають кордон і перекладаються десятками мов. Це дозволяє зробити висновок, що, попри все, сучасна іспанська національна література займає своє гідне місце серед інших літератур світу.

<!–nextpage–>

Серхіо Відаль Карретеро
Сучасна іспанська поезія через антологічний підхід

Найкращою формою наближення до сучасної іспанської поезії є спроба скласти антологію. Насправді сторінки майбутньої історії нашої поезії повинні писатися з орієнтацію на ті голоси, які відображені в антологіях. За браком часу і з огляду на розпорошеність тенденцій і рухів кожного з поетичних поколінь, навряд чи уявляється можливим уніфікувати спектр сучасної іспанської поезії в одному проекті, подібному до «Антології Покоління 1927 року». Через це вважаю за доцільне розпочати з кількох бібліографічних посилань, які, сподіваюсь, дадуть змогу скласти певне уявлення про іспанську поезію періоду після Громадянської війни.

Нещодавно видавництво «Cátedra» випустило в світ репрезентативну антологію «Поезія першого повоєнного покоління» (Poesía de la primera generación de posguerra) (2008), яка містить поезії, написані одразу після Громадянської війни (упорядник Сантьяго Фортуньо Льоренс). Незалежно від поділу історії літератури за принципом поколінь, який останнім часом зазнає критики, в книзі представлені автори й тексти, витіснені в зону замовчування або з політичних причин, або через примхи повоєнних видавців. Хоча деякі імена, як, наприклад, Пепе Йєрро (Pepe Hierro), нам знайомі.

Наступна антологія має назву «Поетичне просування 50-х» (La promoción poética del 50) (2000) (упорядник Луїс Гарсіа Хамбріна), запроваджує хронологію, альтернативну принципу поколінь – ідею поетичного просування (la promoción). У цей період з’являється термін «соціальна поезія», явище, яке поширюється зі швидкістю пилу і з такою ж швидкістю зникає. Її представниками є відомі поети Хайме Хіль де Б’єдма (Gil de Biedma), Карлос Барраль (Barral), Клаудіо Родрігес (Claudio Rodríguez) і ще один прославлений, але пізніше забутий літератор Габріель Селайа (Gabriel Celaya). Ця поезія 50-х рр. накладається на 60-ті рр., утворюючи порожнечу, і її представників зненацька накриває поетичний вибух ще однієї антології, яка народилася в каталонських землях.

Йдеться про «Дев’ять новітніх іспанських поетів» (Nueve novísimos poetas españoles), (перевидано видавництвом Península). Так звані найновітніші (упорядником є Хосе Маріа Кастельєт) на відміну від поезії 1950-х, починають вживати барокові форми, орієнтуючись на тексти інших мистецтв, зокрема, на кіно й живопис. Як покоління вони зазнають поразки, оскільки так і не було вироблено надійного критерію, щоб їх об’єднати. Натомість конкретні поети, такі, як Пере Жімферрер, Луїс Антоніо де Вілльєна, Мануель Васкес Монтальбан (Pere Gimferrer, Luis Antonio de Villena, Manuel Vázquez Montalbán) посіли гідне місце в іспанській літературі.

Поезія 1980-х вирізняється насамперед різноманітністю смаків, які охоплюють як неокласицизм, так і мінімалізм, або поезію мовчання. Незважаючи на всі розбіжності між цими різними поетичними рухами, їх об’єднує одна вражаюча риса – кожне нове покоління, утверджуючи себе, намагається розірвати з поколінням, яке їм безпосередньо передує, і перекидає місток до тих, хто був попередником їхніх попередників. Поезія новітніх заперечує «соціальну поезію» і повертається до естетичних практик «покоління 1927 року», а поезія 1980-х визнає своїми кумирами поетів 1950-х. Вісенте Алейсандре (Vicente Alexaindre) є попередником новітніх, принаймні, вони мають чимало спільних рис, а такі поети, як Анхель Гонсалес, Валенте, Кабальєро Бональд (Ángel González, Valente, Caballero Bonald) суголосні з так званою «поезією досвіду» (Poesía de la Experiencia).

Такий принцип поетичної еволюції наочно представляє антологія «Остання третина століття (1968–1998). Прокоментована антологія іспанської поезії» (El último tercio del siglo (1968-1998). Antología consultada de la Poesía Española). Тут разом із представниками «поезії досвіду» надруковано деяких авторів, які породили після себе чимало епігонів або послідовників, що спростили поетичні прийоми своїх вчителів настільки, що останні вимушені були відмовлятися від своїх же наробок і розпочати пошуки нових шляхів. Йдеться про таких поетів, як Луїс Гарсіа Монтеро, Феліпе Бенітес Рейес, Карлос Марсаль (Luis García Montero, Felipe Benítez Reyes, Carlos Marzal) та ін.

В результаті складається така картина: до 2000 р. в одному просторі співіснують поети «Покоління 1927 р.» (Альберті), поети, що з’явилися одразу після Громадянської війни (Пепе Йєрро), поети 50-х (Анхель Гонсалес, Кабальєро Бональд), новітні і «поети досвіду». Така обставина унеможливлює будь-які спроби упорядкувати суперечливу реальність сучасної іспанської поезії.

Ми можемо лише констатувати, до яких художніх смаків чи практик тяжіє той чи інший поет і визначити, яких поетичних «впливів» він зазнав і хто були його вчителі. Наприклад, упродовж 1950-х рр. розвивається барокова поезія, представлена Кабальєро Бональдом, метафізична поезія, представлена Клаудіо Родрігесом і Анхелем Вальєнте, і поезія рефлективного характеру, інтимна лірика, в якій домінують розмовні інтонації (майстром її є Хіль де Б’єдма). Вони духовно зв’язані з поетами Золотого віку, з Хуаном де ла Крус і навіть з англосаксонською поезією, зокрема, з Т.С. Еліотом. Ця традиція відновлюється в поезії 1980-х рр., але бароко тут поступається місцем новому класицизму, відновленню класичних форм і оновленню масок. Беземоційна інтонація (el tono aséptico) Еліота загострюється, і поезія перетворюється на розповідь про повсякденне життя. Поетична генерація, відома як «поезія досвіду», багато чим завдячує англійській літературі, зокрема Роберту Ленгбому (Robert Langbaum). Я змальовую процес тільки в дуже загальних рисах. З плином часу з’являється заперечення спрощених форм «поезії досвіду», навіть деякі хрестоматійні представники цього напряму змінюють естетику своїх пізніших творінь, намагаючись писати поезію пошуку і пізнання, поезію метафізичного типу, подібну до поезії Клаудіо Родрігеса о Вальєнте. В аналогічній ситуації опиняється Карлос Марсаль, один із найцікавіших, на мій смак, сучасних іспанських поетів.

Нині жодна людина не може сказати, куди прямує іспанська поезія. Якщо є якась характеристика теперішнього її стану, то це відкритість до найрізноманітніших поетичних стилів, що інтегрують у себе, як у випадку з Хосе Корредором Матеосом (José Corredor Matheos), лауреатом Національної поетичної премії 2004 р., вплив даосизму і буддизму. Є поети, які розвивають традиції «соціальної поезії», але при цьому вони послуговуються поетичною мовою нового тисячоліття. За приклад може правити Хорхе Райхман (Jorge Riechman). Тільки час може розставити все і всіх по своїх місцях. Єдине, що має сенс на даний момент, це самі поетичні твори. Я міг би скласти власну антологію сучасної іспанської поезії, до якої включив би такі поетичні збірки:

Don de la ebriedad (1953) (Дар Сп’яніння), Claudio Rodríguez, Libro de las alucinaciones (Книга осяянь) (1964), José Hierro, Arde el mar (Палає море) (1966), Pere Gimferrer, Insistencias en Luzbel (наполягання на Сатані) (1977), de Francisco Brines, Las personas del verbo (Люди дієслова) (1982), Jaime Gil de Biedma, Habitaciones separadas (Розділені кімнати) (1994), Luis García Montero, Fuera de mí (Поза мною) (2004), Carlos Marzal.

<!–nextpage–>

Олексій Бабич
Особливості літературного процесу в сучасній Іспанії

Іспанія є розвинутою країною постіндустріального суспільства, в якому література часто інтегрована в системи породження значень, невіддільні від виробництва. Навколо створення і розповсюдження прозових та поетичних текстів в Іспанії існує потужна індустрія, яка має багато цікавих складників. Про них і хотілося б поговорити, адже шлях від творення певного тексту і до читача є досить складним, так само, як і процес введення тих чи тих авторів до різних канонів національної літератури.

В Іспанії одним з головних чинників, які впливають на популяризацію текстів є видавництва та їх політика. Це фінансово потужні організації, які приносять чималий прибуток. Вони, фактично творять книжковий ринок цієї країни і визначають його пріоритети. Варто назвати найвідоміші видавництва сучасної Іспанії. Коли йдеться про художню літературу – це Planeta, Аlfaguara, Destino, Аnagrama, Seix Barral, Tusquets. Вони розташовані, в основному, в Мадриді та Барселоні і займають великі багатоповерхові будівлі. Найпрестижнішим у царині наукової та академічної літератури вважається видавництво Cátedra.

Пошук нових авторів та відбір їхніх творів здійснюється за допомогою великої і складної системи різноманітних літературних конкурсів та літературних премій. Такі конкурси проводяться на різних рівнях – на рівні всієї країни (премія «Надаль», премія «Планета»), на рівні автономних областей, провінцій, міст, районів і навіть селищ. Це можуть бути конкурси прозових, поетичних і драматичних творів. І таких конкурсів десятки щороку. До складу журі, зазвичай, входять професіонали – не лише представники видавництв, а й викладачі літератури з державних та приватних університетів, інші письменники. Розміри премій коливаються від незначних сум до майже мільйона євро (премія «Планета»). Такий принцип пошуку нових текстів дозволяє щороку видавати десятки нових авторів. Перемога у конкурсі або здобуття премії передбачають не лише матеріальну винагороду, а й вигідні угоди з видавництвом, промо-тури країною і широку рекламну кампанію нового автора у засобах масової інформації. Фактично створюється аналог голлівудської «Системи створення зірок». Це стосується літератури не лише державною мовою (кастильською), а й мовами автономій (каталонською, баскською, галісійською, валенсійською, арагонською та іншими). Адже лише офіційних мов автономій в Іспанії п’ять, а неофіційних ще близько десятка, не кажучи про діалекти. У децентралізованій Іспанії кожна автономія має власну національну політику і власні пріоритети стосовно локальної літератури.

До позалітературного світу, що впливає на появу і розповсюдження текстів, також належить велика кількість національних і місцевих газет та журналів. Такі щоденні газети, як El país, Еl mundo, АВС тощо, мають тематичні сторінки, присвячені літературі. Щонеділі виходять літературні додатки до них, завдяки чому передплатники отримують нові тексти. Також серед популярних письменників модно вести авторську колонку чи навіть сторінку у цих виданнях (залежно від власних політичних переконань – лівих чи правих, консервативних або ліберальних – та спрямування газети). Це роблять А. Перес-Реверте (журнал El País Semanal,) Х. Мануель де Прада (АВС) тощо.

Авторами рецензій на нові художні тексти у престижних газетах і журналах виступають, як правило, не журналісти, а відомі інтелектуали, теоретики літератури, філософи, викладачі університетів – тобто люди, що звикли читати та інтерпретувати художні тексти на професійному рівні і здатні більш-менш адекватно оцінити естетичну вартість того чи того твору.

Окремо варто сказати про ідеологічний компонент літературного процесу. Іспанське суспільство традиційно розділене на поміркованих лівих (прихильників Соціалістичної робітничої партії) та поміркованих правих (прихильників Народної партії). Відповідно більшість письменників, критиків, видавців тощо декларує свої погляди щодо приналежності до одного з цих таборів і формує своєрідні групи впливу навколо видавництв, газет, журналів. Таким чином, політичний процес у сучасній Іспанії не можна радикально відокремлювати від літературного.

Іспанська держава соціально орієнтована і намагається популяризувати власну культуру й літературу у світі. Щороку виділяються значні кошти для перекладу іспанських творів (не лише художніх) іншими мовами. У країнах, які цікаві для Іспанської зовнішньої політики, існує мережа державних культурних центрів «Інститут Сервантеса», при яких є гарні бібліотеки і відбуваються численні заходи. Отже, хотілося б ще раз зазначити що вихід нового твору в сучасній Іспанії і його шлях до читача опосередковані низкою складних явищ, невіддільних від світу сучасної літератури.

<!–nextpage–>

Сергій Борщевський
Дитяча мозаїка складного світу перекладацтв
а

Хотів би наголосити на деяких моментах і насамперед поговорити про проблему перекладу, якій я присвятив все моє життя, починаючи з перших років вивчення іспанської мови, коли мені пощастило вчитися у професора Льва Борисовича Олевського, практично першого перекладача з іспанської мови – українською. Звичайно, до нього був Микола Іванов, але саме Л.Б. Олевський започаткував українську школу іспаністики й латиноамериканістики у Києві. У той же час у Харкові працював Рафаель Естрела, член Спілки письменників України, який, на жаль, нещодавно помер.

Останні чотирнадцять років мого життя були поділені між двома справами. Після проголошення незалежності України (моя дипломатична кар’єра припадає на період після розпаду СРСР) я працював у Міністерстві закордонних справ, обіймаючи посаду аташе з питань культури Посольства України на Кубі від початку створення дипломатичної місії в цій країні. Від Латинської Америки я поступово перейшов до роботи на російському напрямі. Паралельно з цим я продовжував займатися перекладом.

На сьогоднішню зустріч я приніс кілька книжок, які, звичайно, не охоплюють всього того, що було перекладено українською мовою з іспанської. Газета «Літературна Україна» назвала мене єдиним перекладачем з іспанської, проте, на щастя, це не зовсім так, хоча й майже правда. Це драма нашого життя, оскільки протягом останніх двох років померли чотири перекладачі з іспанської і майже нікого не залишилося. Серед тих, кого забрала смерть, такі майстри перекладу, як Михайло Москаленко, Анатоль Перепадя і Юрій Покальчук, якого я знав багато років і який захистив за 1970-х р. свою дисертацію про літературу гаучо, тобто про латиноамериканську літературу регіону Ла Плата.

На нашу зустріч я приніс три мої останні роботи. Одна з них – видане вперше українською мовою зібрання творів Х.Л. Борхеса, яке містить шість книг письменника. Я працював над цим перекладом разом із Віктором Шовкуном. Наступна книга, «Збірка поетів Іспанії та Латинської Америки», цього року була нагороджена премією Максима Рильського, яка на національному рівні відзначає найкращі досягнення в перекладі. Іспанська частина цієї книги містить твори п’ятнадцятьох поетів, починаючи з Ґонґори та Лопе де Веги й закінчуючи ХХ століттям. Замикають добірку поезії Хосе Ґойтисоло. Крім того, книга пропонує читачеві переклади класичних іспанських епіграм, з якими працювати було надзвичайно цікаво. Деякі з цих епіграм були включені кілька років тому до «Антології іспанської літератури доби бароко», упорядником якої є О. Пронкевич. Отже, я працюю над перекладом насамперед класичної поезії. Принагідно хотів би згадати щойно видану книгу Світлани Жолоб «Річка – нескінченна», в якій є значна частина перекладів іспанської та латиноамериканської поезії, а також переклади Григорія Латника. І це імена майже всіх, хто перекладає іспаномовну поезію.

І нарешті, ще одна книга, перекладена мною, – трактат Фернандо Саватера, вперше виданий українською мовою тут, у Києві. Я працював над перекладом із великим задоволенням і завершив роботу протягом одного місяця, проте отриманий результат примушує мене сказати одну важливу і неприємну річ. Як перекладач я волів би працювати безпосередньо з Посольством Іспанії, а не з українськими видавництвами. Раніше коли книжка виходила або готувалася інша публікація, наприклад, у журналі «Всесвіт», з яким я співпрацюю вже 35 років, я знав, що мені допомагатиме досвідчений редактор, для якого чинники мовної досконалості є визначальними. Так було у випадках з попередніми книгами й перекладами, що публікувалися у «Всесвіті», але сьогодні про це більше не йдеться. Сьогодні, якщо я роблю переклад, мене не редагують. Книга Борхеса вийшла практично без редактора. Я сам виконував роботу редактора, компонував книгу і надавав їй стилістичної єдності, адже в ній представлені тексти, перекладені двома різними людьми з відмінними стилістичними манерами. Відносно Борхеса дана обставина має окреме значення, оскільки письменник часто повторює ті самі речення й навіть цілі фрагменти в різних творах, які треба уніфікувати під час перекладу. Річ у тім, що в наших видавництвах немає редакторів, які володіють іноземними мовами. Ця ситуація є надзвичайно тривожною. І книга Саватера – зайве підтвердження цього. Я виконав переклад. Мені зателефонували з видавництва й попросили продиктувати анотацію до книги, яка мала бути розміщеною на останній сторінці обкладинки. Я начитав текст по телефону та запропонував відвідати видавництво, аби перевірити текст, але мені відповіли, що не треба приходити і що телефонного спілкування вистачить. Як наслідок – книга вийшла з помилкою: у власній назві «Латинська Америка» слово «латинська» написано з маленької літери. Хіба має право редактор поводити себе таким чином!?

І ще одна важлива річ, про яку я хочу сказати, – це переклад творів іспанського театру. Цій справі я присвятив багато часу. Нещодавно у «Молодіжному театрі» у Києві вперше в історії України було здійснено постановку п’єси Антоніо Буеро Вальєхо «У палаючій темряві». Це одна з перших п’єс драматурга, написана після його ув’язнення, після всіх його страждань, спричинених очікуванням на страту.

У мене є дві перекладені п’єси Кальдерона. Мій дебют у театрі відбувся у 1981 р. постановкою філософської драми Кальдерона «Стійкий принц», яку було заборонено як антирадянську. Драматург Кальдерон де ла Барка був проголошений антирадянським автором! Навряд чи він міг припускати такий перебіг подій у ХVII ст. Проте у чому полягає проблема? Сьогодні студенти, які вивчають літературу на факультетах іноземних мов, журналістики або театрального мистецтва, мають читати іспанських авторів, зокрема – таких класиків, як Лопе де Вега, Кальдерон та ін., але текстів, перекладених українською, вони не мають. У них не залишається іншого виходу, як працювати з російськими перекладами, оскільки вони надруковані, а українські – ні. Одну п’єсу Кальдерона «Життя – це сон» переклав Михайло Литвинець. У мене є ще дві п’єси Кальдерона, а також дві п’єси Лопе де Веги – «Дівчина з глечиком» та менш відома в Україні «Переваги від зневаги», але всі переклади зберігаються у нас вдома. Друга п’єса Кальдерона, перекладена мною, називається «Дама-примара». Років десять поспіль її грали у театрі «Колесо», але тепер її знято з репертуару. Принаймні публіка мала змогу побачити цю виставу. Інші твори перекладались для дипломних постановок Театрального інституту. А що це означало? Студенти грали свої випускні роботи, отримували дипломи, і п’єса зникала, оскільки вистави більше не існувало.

Не знаю, чи є сенс збирати конференції у ширших форматах. Процес відкриття літератури можна порівняти з дитячою мозаїкою. У кожного з нас у руках є тільки частинки загальної картини, і жоден перекладач не може відтворити всю картину чи охопити її. Проте ми маємо намагатися давати українському загалу уявлення про найважливіші явища іспанської літератури. А для цього нам слід зосередитись на трьох напрямах роботи, щоб не загубити остаточно іспанську літературу в Україні. Перший напрям – це переклад. Другий – дослідницький. А третій – навчання молодого покоління.
<!–nextpage–>

Дмитро Дроздовський
«Всесвіт», що дарує надію

Одразу зауважу, що цього року з’явилася друком довгоочікувана книжка знаного іспаніста О. Пронкевича «Нація – нарація в іспанській літературі доби модернізму». Книжка постає як результат довгих розмислів над природою символічного іспанського простору, представленого в культурі і транспонованого у світі. З іншого боку, вона є результатом націологічних компаративних студій, адже сама назва – «нація-нарація» – відсилає читача до досліджень Бгабги. Проте в О. Пронкевича це поняття розширено і експліковано в інших контекстах. Подано тезу, що іспанська історія в аспекті націотворчих інтенцій і проектів мала бути свідомо сконструйована довкола Кастилії, власне кастильяноцентристського міфу, який розробляли іспанські інтелектуали. І якоюсь мірою цей проект був успішний. Антоніо Мачадо, Ортега-і-Гасет, Мігель де Унамуно, Вальє-Інклан тощо-тощо – всі ці імена дотичні до розробки кастильяноцентристського міфу, який виростав із воєнної іспано-американської поразки 1898 року. Для того, щоб переконструювати національну поразку (створити міф, який має на рівні ментальності замістити пам’ять про поразку), взялися інтелектуали, які вирішили через текст сформувати уявну спільноту (комплекс ідей і методологій Б. Андерсена також знайшов своєї застосування в книжці О. Пронкевича), створити утопічний проект ідеальної нації, який мав бути перенесений на історію і політику.

Сьогодні ж Іспанія постає вже зовсім іншим простором. Якщо раніше все мало бути сконструйовано довкола одного центру – Кастилії, то наразі ситуація постає з точністю до навпаки: Мадрид вилучено з системи географічного районування Іспанії, він постає окремим адміністративним районом. Решта території Іспанії – це 16 областей, і кожна має свою неповторність. «Протягом тридцяти років, що минули від дня смерті Франко, Іспанія зробила величезний крок від тоталітарної диктатури, яка забезпечувала країні консервативну модернізацію й повільне, але впевнене входження в світ західних цивілізацій, до розвиненого неоліберального постмодерного суспільства з усіма його ознаками». Країна продовжує переживати швидке відродження «периферійних націоналізмів» і перехід від жорстко централізованої держави до децентралізованої «держави автономій». Ця книжка і руйнує сформовані стереотипи про Іспанію, і водночас підсумовує наші знання про культуру цієї країни.

Щодо літератури Латинської Америки, то хочу сказати, що, приміром, у Перу проблема національної ідентичності (перуанідаду) і досі є вкрай актуальною. Один перуанський професор мені сказав так: «Ми говоримо іспанською, але це не наша мова, а мова країни Європи. Тоді хто ми?». Перуанська література від початку ХХ століття до сьогодні прагне розв’язати цю проблему, визначивши основні ідеї національної ідентичності, в якій, правда, мова не постає як цементуючий зв’язок (як відомо, в Україні проблеми національної ідентичності часто набувають гострих форм вираження саме через нерозв’язаність мовного питання). Латиноамериканська література прагне дистанціюватися від топосів іспанської культури, наповнивши літературний простір (чи простір літератури за М. Бланшо) своїми семіотичними константами, які викликають у Європи та США інтерес. «Гра в класики» Х. Кортасара, «лабіринти», «множинні дзеркала», гра з історією, культурою на шаховій дошці в Хорхе Луїса Борхеса. Для нас часто ці топоси цікаві, бо вони екзотичні. Вони відображають стан сучасного постмодерного світовідчуття. Яким було моє здивування, коли в найстарішому університеті Перу (і всієї Латинської Америки) – Університеті Сан-Маркос у Лімі (в якому навчався Сесар Вальєхо, Марйо Варгас Льйоса) я побачив той самий принцип шахівниці, втілений не в художньому образі, а в архітектурі університету, побудованого за принципом лабіринту!

Проблема амбівалентності латиноамериканської літератури, безперечно, вартує окремого круглого столу. Зазначу бодай побіжно, що, як зауважував знаний дослідник В. Тернер, лімінальні культури апріорно амбівалентні. Вони вислизають у пограничний простір, і в цьому їх онтологічна специфіка. Такою є латиноамериканська культура, що застрягла в міжцивілізаційному зазорі (в розумінні М. Гайдеґґера, тобто в просвіті, через який і промовляє буття культури). Цікаво, що й українська класична культура, й культура латиноамериканська XІХ–XX ст., спонукувані імпульсами власного формування у взаємодії із західноєвропейською культурою, порушили проблему культурного синтезу спочатку на рівні цивілізаційної ідентичності, а потім на рівні культурологічної рефлексії. Так, іспано-американський модернізм сформулював концепцію універсальної синтетичності латиноамериканської культури, і вона реалізувалася у практиці творців цієї цивілізаційної філософії. Наприкінці 1960-х у Латинській Америці з’являється філософія звільнення. Вона будувалася по власних принципах, усередині існували різні точки зору. Водночас латиноамериканська феміністична думка також розробила свою теорію звільнення (наприклад, Грасьєла Єрро).

Щодо представленості в Україні питомої іспанської літератури, то лише на сторінках журналу «Всесвіт» у 1925–2000 рр. з’явилося в перекладах 136 творів (бралися до уваги тільки твори Іспанії, а не Латинської Америки). Серед них – 13 творів, що представляють каталонську літературу в загальній системі іспанської (кастильської). За цей час було перекладено твори 84 авторів, зокрема таких, як: Леопольдо Алас; Вісенте Алейксандре; Балтасар дель Алкасар; Карлос Альварес; Франсіско де Кеведо-і-Вільєгас; Габріель дель Корраль; Альваро де Лаіглесіа; Алонсо Лерма; Вільєгас Хуан Мартінес; Мануель Рівас; Хуліо Матеу; Антоніо Мачадо; Мануель Мачадо; Долорес Медіо; Рамон Перес де Айяла; Піо Бароха; Антоніо Буеро Вальєхо; Лопе Фелікс де Карпіо Вега; Федеріко Гарсія Лорка; Альфонсо Гроссо; Хосе де Еспронседа-і-Дель-гадо; Бласко Ібаньєс; Педро Кальдерон де ла Барка; Хуан Руїс де Аларкон-і-Мендоса; Ісідоро Фернандес Флорес; Мігель де Сервантес Сааведра; Мігель де Унамуно. Це лише незначна частина. Переважна більшість перекладених авторів представляють період від кінця ХІХ – початку ХХ століття до нині.

Звичайно, багато зроблено щодо перекладів вічної класики (Сервантес або Лопе де Вега), але все ж таки перекладацький інтерес було спрямовано на переклад текстів, що переважно належали до модерністських пошуків іспанської літератури. Щодо перекладачів, які зробили іспанську літературу можливою в Україні, то це передовсім Маргарита Жердинівська, Ігор Качуровський, Сергій Борщевський, Олександр Буценко, Микола Сингаївський, Григорій Латник, Михайло Москаленко, Микола Мещеряк, Леонід Первомайський, Григорій Чубай, Лев Олевський, Йосип Дінкевич, Олег Микитенко, Оксана Пахльовська, Дмитро Павличко, Рафаель Естрела, Дмитро Олександренко, Олександр Завгородній, Женев’єва Конєва, Анатоль Перепадя. Авторові цих слів також уже вдалося долучитися до когорти перекладачів-«іспаністів», адже на початку цього року вийшов мій переклад вкрай складної п’єси Лорки «Тіні» (Las Sombras), яку до того не було перекладено українською мовою. І все ж таки це тільки незначна частина того, що ми маємо з літератури Іспанії. Варто згадати, що в Україні в різний час виходили антології (зокрема й перекладів одного автора), в яких також представлено переклади з іспанської. Можу згадати таку книжечку, яка вийшла в Сергія Борщевського, або ж антологію власних перекладів Світлани Жолоб «Річка – нескінченна», яка, на жаль, пройшла повз увагу критиків, а в ній – і переклади іспанських поетів (звичайно ж, Лорки, а також латиноамериканських авторів – Альфонсина Сторні, Сесилія Мейреліс, Ніколас Гільєн, Сесар Вальєхо, Пабло Неруда, Хуана де Ібарбуру тощо). Та, на жаль, в Україні й досі не знають таких класиків іспанської літератури, як Мігель Делібес, Хуан Педро Апарісіо, Хосе Марія Меріно, Мануель Рівас тощо.

Такими є підсумки, що їх ми маємо. Проблема перекладів іспанських творів за нинішніх умов – це передусім проблема нестачі чіткої, налагодженої системи купівлі авторського права на переклад і видання твору в Україні. Немає чіткої системи співпраці з культурними осередками в Іспанії, зокрема – з Міністерством культури. Без налагодженої співпраці важко говорити про те, що відбудуться суттєві зрушення в цьому питанні, хоча навіть зараз, підводячи риску, можна сказати, що переклади іспанської літератури, принаймні в журналі «Всесвіт», належать до пріоритетних. Головне сьогодні – знайти нові форми співпраці та комунікації між Україною та Іспанією. Одна з форм розв’язання цієї проблеми – створення центру перекладачів іспанської літератури спільно з посольством Іспанії в Україні, який би забезпечував організацію та підтримку перекладів, наукову роботу з вивчення іспанської літератури.

Здавалося б, що може бути простішим за підсумок, коли начебто розставлено всі крапки над «і», коли згадано і про прозу, і про поезію, і про літературний процес, і про вкрай наболілу проблему перекладацтва. Втім, шлях через терни до зірок не знає меж, а історія іспано-українських літературних (і, загалом, культурних) взаємин тільки набуває нової стадії. Стадії, що, сподіваємося, буде багатою на цікаві відкриття не лише давно забутих, а й нових імен, котрі неодмінно рано чи пізно (хочеться вірити, що таки рано) стануть близькими українському читачу.

****
Втім, під час круглого столу часом складалося враження, що відбувається зустріч самітників, своєрідних дон кіхотів власної справи: кожен вірить передусім у свої сили, бо, на жаль, не має на кого іншого покластися. Бо ж якби мала місце певна інституціалізація, виражена хоча б через державні програми обміну студентами та молодими дослідниками, спеціальні стипендії та заохочувальні премії, з одного боку, а з іншого – система комунікації, розроблена як усередині нашої країни, так і зовні, з безпосередньою співпрацею з іспанською стороною через Посольство, культурні центри чи навіть аматорські гуртки, – то вочевидь можна було б стверджувати, що сучасна іспанська література вже не буде «знайомою незнайомкою», а перетвориться на близький і відкритий простір.

Саме цьому й намагатиметься сприяти ЛітАкцент, поступово розширюючи досі малознані в Україні обрії іспанського літературного світу.