Сучасна література в Ізраїлі. Корисні уроки для українців

778

Я завжди з пієтетом ставилася до Ізраїлю та його народу. Нині ж, ближче познайомившись із сучасною літературною ситуацією цієї країни, чия історико-культурна парадигма дечим видається мені спільною з українською, можу сміливо сказати: рівняймось на Ізраїль (звісно ж не в усьому, а в його літературному житті якнайперше), і що швидше, то краще. Як зауважує доктор Зоя Копельман, фахівець із івритської літератури ХІХ і ХХ століть, в першу чергу ізраїльської, коли ще близько семи років тому становище було доволі песимістичним, то нині має місце серйозний прорив, яким не лише можна, а й варто пишатися.

Мовне питання, донині таке болючо-гнітючо-ангажоване та вимучене в українському контексті, в літературі сучасного Ізраїлю не становить аж такої реальної проблеми. Посталий, мов той фенікс із попелу, іврит посів провідну роль у літературі сучасного Ізраїлю. Проте не вся ізраїльська література творилися івритом. Існує низка так званих «секторів», котрі в межах ізраїльської літератури як цілого представлені іншими, крім івриту, мовами. Серед них – англійський, французький, грузинський, іспанський, арабський, російський та багато інших. Проте таке розмаїття сприймається ізраїльським суспільством не як щось негативне, а навпаки – як свідчення унікального характеру ізраїльської культури.

Бо ж, з одного боку, йдеться про наявність у її межах цілої низки асоціативних полів, притаманних кожній мові зокрема, а також про існування полімовних або міжмовних систем, на яких особливо наголошує професорка гарвардського університету Рут Вайс (вона, до речі, родом із Чернівців) у своїй книзі, своєрідній опозиції до «блумівського канону», – «Сучасний єврейський літературний канон: подорож мовами та країнами» (The Modern Jewish Canon: A Journey Through Language and Culture, 2000, російський переклад здійснено 2008 року). Власне, її концепція базована на тому, що доволі часто єврейські автори належать рівночасно до різномовних культур (Ф. Кафка, С. Беллоу, І. Бабель, П. Целан тощо), проте не мова відіграє провідну роль у їхній приналежності до відповідного канону, а власна етнокультурна та духовна ідентифікація.

Магазин мережі Стеймацкі
Магазин мережі Стеймацкі

З іншого боку, крім текстів англійською, французькою, грузинською, іспанською, арабською та російською мовами, виходять і їх переклади івритом, також цілком затребувані та популярні в читацьких колах. Наприклад, ізраїльська письменниця Номі Ріґан, яка пише винятково англійською мовою, навіть має домовленість із видавництвом, що спершу її твір має вийти у світ у перекладі івритом, а вже потім – в оригіналі, аби читачі в першу чергу знайомилися саме з івритським текстом.

До того ж, специфіка івритської літератури полягає в тому, що іврит, як і все в Ізраїлі, – напрочуд динамічний, тому переклади з інших мов досить швидко застарівають. Наприклад, переклад «Вінні Пуха», зроблений у 50-ті роки минулого століття, через якихось тридцять років, виявився нечитабельним, і в 1996 р. з’явився талановитий переклад 25-річного Дана Мейшара (на жаль, незабаром загиблого). Хоча старіння перекладів «дорослої» літератури відбувається повільніше, але так чи так виникає необхідність у регулярному оновленні скарбниці світової класики. І недавнє нове народження Діккенса в Ізраїлі – наслідок появи блискучого перекладу «Ніколаса Нікольбі», зробленого Іріт Лінор, письменницею, яка раніше була успішним автором жіночої комерційної прози.

Варто зазначити, що літературний плюралізм в Ізраїлі не обмежується лишень мовою творчості. Як твердить Зоя Копельман, у сучасній ізраїльській літературі протягом останніх трьох десятиріч не існує поняття мейнстриму, зникло розрізнення «центр-периферія», на противагу цьому постала «калейдоскопічно різнобарвна пласка мозаїка авторів і творів». І якщо для 60-их років ХХ століття була притаманна своєрідна «криза оновлення», що коренилася в конфліктах старшого (умовно кажучи, «спілчанського») й молодшого («літтусівського») покоління, то тепер такого немає. Літературна ж полеміка, як правило, ведеться на індивідуальному (неприйняття одним автором іншого) чи гуртківському рівнях. Протистояння поколінь, домінантних ідеологій або художніх шкіл більше не спостерігаються. Будь-яка ініціатива – якщо вона талановита – радо вітається, письменники часто виходять у народ, виступаючи в клубах, бібліотеках і звичайних школах, не кажучи вже про вишукані арт-кав’ярні, спілкуються з цілком різною публікою.

Іріт Лінор – письменниця, перекладачка. Фото з сайту library.osu.edu
Іріт Лінор – письменниця, перекладачка. Фото з сайту library.osu.edu

До речі, про публіку – вона вже давно звична до щорічного Тижня івритської книжки, який в останні роки триває цілий місяць. Це відбувається, як правило, в червні, коли погода є найсприятливішою. Тоді всі міста перетворюються на такі собі книжкові ярмарки. Вулиці рясніють видавничими ятками, поміж яких шпацірують веселі єврейські родини з купами дітлахів. У той самий час у стаціонарних книгарнях діють величезні розпродажі, зокрема, акції на кшталт «Придбай одну книжку й отримай другу за один шекель», що не може не приваблювати потенційних покупців, бо ціни на книжкову продукцію в Ізраїлі загалом доволі високі: 35 доларів – за книжку широкого вжитку, а за особливе, наприклад, багато ілюстроване видання, – від 50 доларів.

Крім того, за останні п’ять років суттєво збільшився й кількісний показник читачів. Людей із книжками в публічних місцях, зокрема в транспорті, раніше часто ідентифікували винятково з представниками пострадянського простору (бо, як каже пані Зоя Копельман, читати в автобусах-«Мерседесах» – не таке вже й задоволення, оскільки вони весь час сильно смикаються: їхня гальмівна система дозволяє стартувати просто з місця та швидко зупинятися). Нині ж нікого не дивує типова картина в громадському транспорті: солдат або солдатка з гвинтівкою поміж колін та книжкою в руках, заглиблений/-лена у читання. До того ж, останнім часом найбільшою популярністю користуються аж ніяк не тонюсінькі «брошурки», а повновартісні «товсті» романи, мода на які витіснила на маргінес раніше популярні короткі оповідання.

Можливо, з огляду на зростаючу читацьку аудиторію, великої популярності набули детективи (активний переклад світових класиків цього жанру свого часу припав на 60-ті роки), про бум яких ішлося на конференції кількарічної давнини у Парижі під назвою «Ізраїльська література сьогодні – різновекторне дзеркало культур». У сенсі тематики для ізраїльських авторів тут якнайбільше став у пригоді власний досвід – багатопланове відкриття своєї країни. З одного боку, на думку викладачки факультету гебраїстики Паризького інституту східних мов і цивілізацій Патрисії Азерад, стали в пригоді й арабо-ізраїльський конфлікт, і науково-технічний та економічний шпіонаж. А з іншого боку, й сама ізраїльська історія багата на загадки, з приводу яких можна й дещо пофантазувати (вигаданий лист Герцля, часи британського мандату в Палестині тощо). Серед найвизначніших представників детективного жанру – «єврейська Агата Крісті» Батья Ґур (п’ять років як померла), а також Шуламіт Лапід, Рам Орен, Еліетт Абекассіс (її фентезі-трилер «Кумран» перекладено вісімнадцятьма мовами!), шістнадцятирічна Міа ат-Тайі з сектору Газа та інші.

Сучасний ізраїльський детектив
Сучасний ізраїльський детектив

Від детективної гілки не відстають і феміністичні тексти, особливо широко представлені протягом останніх десятиліть. Феміністична проза перебуває в своєрідній опозиції до усталеної традиції жіночої літератури в руслі патріархального укладу. Ізраїльські письменниці-феміністки не цураються відверто змальовувати сексуальну сферу, це є своєрідною «психотерапевтичною реакцією» на попереднє ставлення до жінки як до об’єкта. Проте нині войовнича риторика готовності до боротьби зі світом за доведення власних прав утратила свою актуальність, адже сьогодні жінка-мисткиня є абсолютно визнаною та цілком самодостатньою, творчо незалежною особистістю, яка може вільно розправити плечі та жити в гармонії зі світом. Серед представниць цього напряму можна назвати Орлі Кастель-Блюм, Цруйю Шалев, Савйон Лібрехт, Рут Альмоґ, Лею Ейні, Шохам Сміт, Елеонору Лев.

Водночас слід згадати літературу на релігійну тематику. Колись вона перебувала в певній опозиції до світської, була своєрідним герметичним сегментом, зрозумілим лише «для своїх». Проте з часом почала виходити на ширшу арену. Спершу з’явилися романи про «харедім» (тобто так званих «ультраортодоксів», богобоязких євреїв, які надзвичайно суворо дотримуються релігійних приписів і живуть компактними, замкнутими групами). Автори, які, як правило, залишили свою общину (як Ієгошуа Бар-Йосеф, 1912–1993), звісна річ, розраховували на те, що їхні твори читатимуть не стільки люди з їхнього кола, скільки представники інших прошарків суспільства. Такі книжки певною мірою слугували позалітературній меті – познайомити тих, хто зовні, з тими, хто всередині, дозволити одним ізраїльтянам краще зрозуміти інших. Згодом почали з’являтися книжки релігійних авторів, які вже не вважали себе культуртреґерами, а просто писали про те, що їх хвилює і що їм найбільш знайоме, тому їхні персонажі не обов’язково належать якомусь одному соціальному сектору. Серед них: рабин Хаїм Саббато, чий роман про війну Судного дня «Вивірити приціл» перекладено російською мовою, чи давно визнаний поет Адміель Косман, професор, який викладає юдаїзм як академічну дисципліну. Таким чином, народжуючись усередині релігійних кіл, ця література поступово вийшла за межі свого сектору, ставши доступною широкому загалу.

Сучасний ізраїльський детектив
Сучасний ізраїльський детектив

І тут варто згадати, про ще один аспект літератури сучасного Ізраїлю. Далеко не всі молоді автори прагнуть бути універсальними, тобто орієнтованими на світові літературні зразки (спалах своєрідного європеїзму свого часу таки мав місце; тоді головний акцент, не без французького впливу, припадав на екзистенціальні мотиви). Нині ж багато хто навмисне апелює винятково до власних співгромадян, акцентуючи на актуальних для ізраїльського суспільства питаннях, як Алона Кімхі, чи, навпаки, створюючи твори в естетиці постмодернізму, як Йоель Хоффман або Дрор Бурштен. Це геть не завжди смуток і біль Катастрофи, втрати та пам’ять війни чи вікопомна жертовність.

Варто відзначити, що в сучасному Ізраїлі виходить дуже багато літературних журналів. Можливо, навіть забагато, тому деякі з них встигають протриматися лише кілька місяців, іншим же щастить закріпитися й на довші терміни (від року та більше). Це «Альпаїм», «Дімуй», «Шво», «Гелікон», «Го!», не говорячи вже про ветерана органу письменницької організації, щомісячник «Мознаїм». Крім того, існують і спеціальні літературні додатки до найбільш значущих місцевих газет, що містять вичерпні огляди нових книжок і подій світу мистецтва, а також друкують ледь чи не щотижневі рейтинги бестселерів.

Що ж до книжкової продукції в Ізраїлі, то крім великих, певною мірою субсидованих державою видавництв, успішно діє ціла низка маленьких приватних видавництв, які випускають по кілька (інколи й десятки) книг на рік. Активна видавнича справа обумовлює й існування великої кількості книгарень (як мережевого, так і приватного типів). Проте, з огляду на проблему місця (дорога оренда, плюс невелика територія самої держави), книжки в книгарнях не залежуються. Якщо протягом двох тижнів після нового надходження жодного екземпляру куплено не було, директор повертає весь наклад видавцю, допоки на цей товар не з’явиться попит (так це відбувається, наприклад, в одній із найбільших ізраїльських книжкових мереж «Стеймацкі»). Водночас, типовим є пряме спілкування продавця з клієнтом, який може, прийшовши до крамниці та не знайшовши потрібної йому книжки, одразу ж замовити її в менеджера, залишивши номер, за яким із ним можна зв’язатися, коли товар з’явиться. Через дефіцит місця в магазині книжка дуже часто буває наявна всього лише в одному екземплярі. Якщо ж вам забагалося чогось давнішого, то двері величезних букіністичних крамниць (тут із місцем вочевидь краще, бо оновлення експозиції не передбачено) завжди гостинно відчинені.

Батья Гур – ізраїльська письменниця- детективістка. Її називали «єврейська Агата Крісті». Фото з сайту news.bbc.co.uk
Батья Гур – ізраїльська письменниця- детективістка. Її називали «єврейська Агата Крісті». Фото з сайту news.bbc.co.uk

Звісно, не стоїть осторонь книжкової справи й інтернет. Існує спеціальна електронна розсилка-огляд останніх видань, а також купівля за допомогою «мишки» і віртуального кошика. Щодо сучасного ізраїльського мережевого літературного простору, варто відзначити, що в онлайн-бібліотеках можливо знайти лише класику (спеціальний проект Бібліотеки імені Еліезера Бен-Єгуди – славетного відроджувача івриту), а от найновіших авторів «вивішувати» в мережі заборонено (можна натрапити лишень на анотації чи маленькі фрагменти їхніх творів), бо всі права на книжки належать майже завжди видавцям, а їм, ясна річ, хочеться отримувати гроші за свій «живий» товар.

Як каже Зоя Копельман, у сучасної ізраїльської книжки, звичайно, багато конкурентів, проте вона живе. І щодо подальшого її розвитку є цілком оптимістичні прогнози. Тож сподіватимемося, що незабаром і на нашому небосхилі засяє літературне сонце, попри всі законопроекти, укази, накази…

P. S. Авторка вельми вдячна пані Зої Копельман за надану консультацію та допомогу у підготовці цієї статті, а також за той оптимізм, який вона випромінює, і ту справу, яку вона робить.

Окрема подяка за співпрацю Мір’ям Бунімович.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»