Подарунок фінського казкаря

Захаріас Топеліус. Подарунок морського царя. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2007
Захаріас Топеліус. Подарунок морського царя. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2007

Чи вірите ви у казки? Навряд чи багато читачів дадуть ствердну відповідь. Адже більшість із нас – дорослі люди. Ми добре знаємо, що тварини розмовляти не вміють, чаклуни, Баба Яга, Кощій і решта їхніх родичів – персонажі фольклору та фентезі, а Дід Мороз – то татко з ватною бородою у дідовому кожусі (це якщо пощастить, а як ні – то п’яний бевзь із місцевого театру). Звичайно, своїм дітям казки ми розповідаємо, а дехто навіть перебирається в карнавальні костюми на свята. Бо ж то – діти, бо в них – дитинство, бо нам у дитинстві також розказували, показували і читали казки, врешті-решт.

Однією з улюблених «казкових книжок» мого дитинства була «Адальмінина перлина» – збірка казок фінського письменника Захаріуса Топеліуса, переказаних (як з’ясувала вже дорослою) українською мовою зі шведської Ольгою Сенюк, цю книгу з чудовими малюнками Софії Карасси-Корбут видала «Веселка» ще у далекому 1966 році. Веселий, хоч худющий Кнут-дударик, Сікку, Сампо-лопарик, принцеса Адальміна, гноми, троллі та інші мешканці казкового світу й досі ностальгійно усміхаються, згадуючи ті часи, коли трава була височенною, а світ – населений мешканцями казок. Тож нова зустріч зі старими знайомими викликала неабияку радість. Тим паче, що чимало з них отримали не просто нове життя, але й трохи іншу долю.

2008 року «Видавництво Старого Лева» за сприяння Фінського культурно-інформаційного центру видало «Подарунок морського царя» – збірку казок Захаріаса Топеліуса в україномовному перекладі з фінської Наталі Іваничук з ілюстраціями Ірини Шкльоди. Зі знайомих з дитинства за попереднім виданням персонажів тут присутні Унда Марина Морська хвилька, пастушок Сікку, малюк Сампо (у радянському виданні – лопарик, у сучасному – лапландець), син лісового царя Королевич Флоріо, домовик (у першому виданні – гном) – сторож замку Обу, і старе подружжя рибалок – Матте і Майя Лосось, і принцеса Адальміна.

Першою прикметною рисою, що єднає обидва видання, є відчутне виховне спрямування. Але якщо в радянській книжці вже на рівні змісту простежується пізнавально-соціальна домінанта (казки про природу, історичні події, пригоди «бідних, але веселих»), то сучасній добірці казок притаманне апелювання до морально-етичних якостей. Цікава особливість – релігійна лінія у казках, яка, як виявилося, у радянські часи була просто згорнута. Ось наприклад, «Домовик із замку Обу». За версією 1966 року Матс Камінь і сам Домовик товаришували від Матсового дитинства й аж до тих пір, поки на весіллі правнучки старий сторож не розпатякав сп’яну заздрісній Сарі про замкові скарби. Грабіжників Домовик обернув на тварин, а подаровану нареченій корону – на шматок іржавого залізяччя. Мораль проста: не можна зазіхати на чуже та порушувати дане слово, зокрема, обіцянку берегти чужу таємницю.

Але виявляється, що на цьому історія не закінчилась. Аж благословенного року божого 2008 трапилася нагода дізнатися бодай один із варіантів відповіді на одвічне після казковезапитання – а що ж було далі? Тобто після того, як щасливі закохані нарешті одружилися? Так ось, виявляється, у підземеллях замку, окрім скарбів та вовків (колишніх злодіїв, що зазіхали на коштовності) сидів в оточенні своїх воїв «троль, набагато старіший і могутніший» за Домовика. І звали його Вейнемьойнен. Сидів він там і чекав – не то Судного дня, не то будучини Фінляндії. Очікуване мало настати, коли тролева борода виросте настільки, щоб нею можна було обмотати круг його столу, та все на ширину долоні бракує. Тоді Вейнемьойнен бере кантеле і грає сумну мелодію.

Але про нього трохи перегодом. Ображений на Матса Домовик перестав допомагати у збереженні замку. Будівля руйнувалася на очах, а одного разу, коли старезний сторож із правнучком та маленьким праправнуком у візочку гуляли по замку, домовик з’явився до них серед білого дня. Переймаючись долею замку, Матс Камінь вимовив фатальну фразу про те, що віддав би решту свого життя, аби тільки урятувати замок від руйнувань. Домовик як плату за свою допомогу вимагав життя маленького Еріка – взяв би його у помічники. Роза кинулася на захист малюка, Домовик розлютився, виламав уже шмат стіни, але…залунала пісня Вейнемьойнена, в якій уже вчувалися радісні нотки. Поки вона тривала, «Матс Камінь помер, хоча пісня вічного старця була провісником життя й оновлення», а Роза змогла переконати спантеличеного Домовика, який хотів лише трохи налякати старого приятеля за надмірну балакучість, що її хлопчик «стане слугою Бога та людей». Після смерті старого сторожа Домовик беріг замок і допомагав потай відбудовувати бастіони. І попри заключний акорд про те, що замок Обу сміється з потуг часу, «тож хіба дивно, що люди в давнину вірили в домовиків», це вже й не зовсім казка. Радше – історія, майже сценарій гарної кінострічки для дітей із захопливими мандрами по підземеллях, мальовничими краєвидами, страхітливим, але усміхненим охоронцем замку, а головне – ідеями патріотизму та християнських цінностей, закладеними у підтексті.

Подібна доля спіткала й історію про лапландця-лопарика Сампо, якого врятував від страшного гірського короля Гісі зовсім не тато з вогнем, а священик, який хутенько охрестив малого, і злий Гісі більше не мав над ним влади. Відразу помітна атеїстична тенденція радянської доби.

Загалом же в добірці казок від Старого Лева значно більше таких, що перебувають на межі казки фантастичної й соціально-побутової, якщо вдатися до фольклорних визначень. Історії (цей жанр винесений і на обкладинку – фінські казки та історії) про героїчну фортецю Єльтеборґ, про вченого хлопчину, маленького Матті, Туттемуя та інших радше нагадують оповідання про реальне життя реальних діток десь початку минулого століття. Тільки діють у них особливі казкові закони перемоги добра над злом. А все інше – цілком життєве, навіть принцеса може отримати різочок, якщо розбешкетується, і це їй буде тільки на користь, бо, ставши дорослою, Марґарета «здобула славу наймудрішої володарки всієї Північної Європи».

Саме через балансування між казкою і притчею казки Топеліуса часто порівнюють із андерсенівськими. Проте таке порівняння видається лише позірно правомірним. Безумовно, в обох випадках звертання до магічного світу є лише цікавим засобом подачі дитині «дорослих» життєвих істин. Але андерсенівські історії містять настільки глибокий, багатошаровий підтекст, що часом здаються адресованими зовсім не дітям і наближаються ж до сюрреалізму. Недаремно їх з однаковим захопленням читають і діти, і дорослі, щоправда, «прочитуючи» в них зовсім різне.

Натомість історії фінського казкаря набагато простіші, з відверто виховним підтекстом, розраховані саме на дитяче світосприйняття. Повз увагу дорослого не пройде майстерне авторське уміння в одному-двох реченнях відтворити епоху «сивої-сивої давнини» з чіткими вказівками, в період чийого правління все відбувалося, здобривши те все елементами фольклору («Гойда-да», «Домовик замку Обу»). Добірка казок особливо стане в пригоді молодим батькам, які шукають спосіб пояснити дитині окремі релігійні моменти, прагнучи при цьому уникнути адаптованого проповідництва. Бог у казковому світі Захаріаса Топеліуса існує абсолютно природно, поряд із морським царем Агті, домовиками, тролями та балакучими комашками й деревами. Бог – це уособлення вселенського закону добра і гармонії, завдяки яким існує світ. А дотримання християнської моралі є тією часточкою вселенської гармонії, яку може здійснити навіть дитина. Але яка там християнська мораль – просто треба слухатися маму й татка, дотримуватися обіцянок, не зазнаватися, бути добрим та уважним…одне слово, — пам’ятаєте, чому вас навчали в дитинстві? Бо ж якщо не слухатися, то знаєте, як буває? А якщо бути слухняним, то…

Такий «педагогічний ухил» казок Топеліуса не випадковий. Його матері Катаріні Софії Каламніус приписують надзвичайні педагогічні здібності, аж навіть родичі віддавали їй на виховання своїх дітей. Батько майбутнього письменника був лікарем, але захоплювався фольклором, збирав фінські народні казки, легенди, руни. А у 1822-1836 роках навіть опублікував кілька пісень «Калевали», висловивши одним із перших здогад, що ці руни є частиною масштабної епічної поеми, записувати яку слід у Карелії, куди й подався 1828 року Е. Льоннрот. Захаріас Топеліус-молодший (названий на честь батька) також готувався стати лікарем, але його привабила кар’єра журналіста. Тривалий час очолюючи «Гельсінґфорську газету», він зумів не тільки привабити до неї читачів, а й стати досить відомою та впливовою людиною. Це не завадило Топеліусові здобути тим часом ще й ступінь доктора історії та видати кілька збірок дитячих казок. У 1846-1850 роках письменник викладав історію та шведську мову у Гельсінґському ліцеї, у 1852 році отримав місце викладача у Ваасі, але у 1854 був призначений на посаду екстраординарного професора історії Фінляндії в університеті Гельсінки. Не останню роль при цьому відіграли його зв’язки у літературних колах (своє слово додав Фредерік Сігнеус), особиста популярність та публікації на історичну тематику. До того ж на часі виявилися сповідувані письменником глибоко патріотичні профіннські погляди. Студенти дуже любили професора, а пізніше й ректора університету. А коли по закінченні терміну його не назвали першим претендентом на посаду (за надміру лояльне ставлення до фінноманського студентського руху), студенти влаштували вечірку на його честь.

Захаріас Топеліус вбачав майбутнє Фінляндії у патріотизмі та дотриманні її мешканцями християнських чеснот. Дотримуючись таких романтичних переконань, він критикував поверхову та безпідставно пихату «природничість» доби Просвітництва. Як не парадоксально, але підтвердження тому можна знайти не лише в біографічних матеріалах, а й у казках, наприклад, «Вчений хлопчина», «Перша казка Вальтера».

Але на цьому «казкові інтертексти» не закінчуються. Чимало історій мають фольклорне походження («Ключниця діви Марії», «Гойда-да», «Зіронька»), а деякі з них і геть видаються мандрівними сюжетами. «Подарунок морського царя», скажімо, нагадує історію про золоту рибку та зажерливу бабу, а історія кохання Унди Марини та лісового царевича Флоріо викликає асоціації з уайльдівською казкою рибалку та його душу, щоправда, фінський варіант значно гуманніший. Сюжет «Перлини Адальміни» чимось близький до історії про сплячу красуню в інтерпретації Шарля Перро, проте мотив магічних дарунків значно переосмислений та «працює» на утвердження все тих же християнських чеснот – доброти, скромності, щирості.

Що цікаво, у казках Топеліуса майже немає негативних персонажів жіночої статі. Навіть найпримхливіші принцеси зрештою виправляються й усвідомлюють свої помилки. Біографи письменника схильні пов’язувати це з його симпатіями до жіночого руху. Втім, є й романтичніше потрактування. В юності, дорогою додому з навчання і назад, він часто зупинявся у заїжджому дворі в Алавусі і закохався у доньку господаря, темнокосу красуню Грету Кахра. Почуття не полишало кілька років, Захаріас мріяв навіть одружитися з нею, але з часом змирився із соціальною нерівністю такого шлюбу і взяв за дружину Емілію Ліндквіст, доньку торгівця з його рідного містечка. Але якийсь відгомін тієї пристрасті став ще одною ниткою, що поєднала духовний світ письменника зі світобаченням простих фінів, їх народнопоетичними морально-етичними традиціями, що знайшло своє відображення і в казках (того ж Сампо-Малюка батьки не сварять за порушення заборони, хоч це й могло би бути «виховним моментом», адже лапландці традиційно не карають своїх дітей, обмежуючись роз’ясненнями).

Казки, написані з любов’ю – до природи, людей і всього того, що складає «духовне багатство нації» – саме так найточніше можна охарактеризувати призначену для дітей частину творчості фінського казкаря. І хоч я ще не мама, ця книжка вже отримала прописку на домашній полиці.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської