Круглий стіл на тему «Український переклад сьогодні: стихія проти системи?»

Костянтин Сігов і Володимир Панченко

17 лютого 2009 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся круглий стіл «Український переклад сьогодні: стихія проти системи?». Участь у круглому столі брали представники посольств, перекладачі, книговидавці та інші причетні особистості: Оля Гнатюк (Польща), Анн Дюрюфле (Франція), Ольга Сенюк, Євгенія Кононенко, Зоя Борисюк, Галина Чернієнко, Володимир Єрмоленко, Петро Таращук, Сергій Борщевський, Ілля Стронґовський, Дмитро Чистяк, Іван Рябчій, Ярослава Шекера, Микола Климчук, Олег Жупанський («Юніверс»), Юлія Олійник («Темпора»), Сергій Пролєєв («Альтерпрес»), Богдана Матіяш («Критика»), Дмитро Дроздовський («Всесвіт»), Ростислав Семків («Смолоскип»), Андрій і Марія Кочури та інші. Пропонуємо увазі читачів познайомитися з матеріалами першої частини круглого столу.

Володимир Панченко, головний редактор інтернет-видання «ЛітАкцент»

Цей круглий стіл є одним із низки круглих столів, запланованих «ЛітАкцентом». Ми вже провели обговорення на тему «Сучасна іспанська література: знайома незнайомка?». Маємо на меті якомога ширше, масштабніше, персональніше представити сучасні літератури інших країн українському читачеві. Сьогодні ж ітиметься про український переклад. Вестиму засідання я, Володимир Панченко, разом із Костянтином Сіговим. Формулу сьогоднішнього круглого столу ми визначили таким чином: «Український переклад сьогодні: стихія проти системи?».

Головне питання, яке, думаю, мало б постати перед учасниками обговорення, — як від стихії рухатися до системи в сфері українського перекладу.

Загалом же, йтиметься, очевидно, про цілий клубок проблем: які нині присутні в перекладацтві: кадри, себто якісні перекладачі (у нас є блискуча школа перекладачів, але також важливим є й питання про молодь, про тих, хто заступить наших класиків); видавнича політика (цікаво, що зумовлює вибір тих чи інших творів або авторів для перекладу?). Зрештою, є дуже важливе питання про участь держави в усьому тому, що стосується перекладацтва. Які існують державні програми? Які мали б існувати? У чому ця участь мала би полягати?

Також хочу сказати, що сьогоднішній круглий стіл ми присвятили світлій пам’яті Анатоля Перепаді, ім’я якого є вже в каноні українських перекладачів-класиків. Про нього теж сьогодні буде сказано слово. Тож хай його ім’я і світло пам’яті залишаються з нами протягом цього зібрання й назавжди.

Робота круглого столу відбуватиметься за трьома блоками. Спершу виступлять представники посольств: пані Оля Гнатюк від Польщі та Анн Дюрюфле від Франції. Від них ми почуємо про інший досвід, зокрема, як перекладацька справа організована в цих двох країнах, які активно співпрацюють на культурній ниві і з Україною. Другий блок — голос перекладачів. І третій блок — погляд видавців.

Але перед основною розмовою попрошу до слова Костянтина Сігова.

Костянтин Сігов, директор Центру європейських гуманітарних досліджень

Я хочу сказати кілька слів про пана Анатоля Перепадю. Дуже важко стисло окреслити формат і багатовекторність його роботи, причому — не тільки в царині перекладу, де, як ви знаєте, він дуже багато зробив. Якщо казати тільки про Францію, він переклав багатотомне видання Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», великий двотомник Франсуа Рабле, тритомник Мішеля Монтеня. Наразі ми готуємо до видання його останній великий переклад — «Думки» Блеза Паскаля. Думаю, поява цього перекладу буде дуже серйозною інтелектуальною подією, навколо якої ще відбуватиметься окрема розмова.

Анатоль Перепадя був дуже пов’язаний з культурним рухом опору в Україні, і це окрема, вкрай важлива тема, підстава і вимір його етосу. (Свого часу йому навіть доводилося давати власне ім’я, коли хтось із дисидентів, наприклад, Світличний, не міг друкувати свої статті). Проте як культурний діяч він дистанціювався від будь-якої помпи, від будь-яких офіційних шанувань. Пригадую подію 16 жовтня 2006 року, коли Перепадя став братчиком Могилянської академії. Тоді В’ячеслав Брюховецький просив мене сказати з цього приводу промову і, власне, кінцевою метою моєї промови було — «витягнути» на сцену Перепадю. Я знав, що він геть не хотів ніяких публічних промов, і навіть сказав, що не готувався, не одягався, не є оратором. Але все ж Перепадя сказав кілька дуже важливих особистих речей. Зокрема, він сказав, що дистанціюючись від офіційних нагород, зі щирою радістю приймає грамоту і статус братчика Могилянської академії, тому що народжувалася ця школа саме в той час, коли відбувалася відома інтелектуальна криза в Європі, а Монтень і Паскаль є тими особистостями, які в той період і створювали контекст, у якому багато років працював і він сам на самоті з їхніми текстами. Тому відчувати, що в Україні можна в такий спосіб приєднатися до цього контексту початку XVII століття, для нього було дуже важливо. Сам він багато робив для того, аби поєднати той контекст і ХХІ століття, і його переклади свідчать про те, як багато він зробив.

А за кілька днів перед тим святкуванням у Могилянці, у нас у видавництві відбулася така, для мене, історична розмова. Ми щойно закінчили тритомник і видали Монтеня, і Перепадя, усміхаючись, запитав: «Тепер Паскаль?» І після довгої розмови, потискуючи руку (пам’ятаю, як дуже довгим поглядом він подивився мені в очі), сказав: «Ви дуже добре розумієте нашу справу: підіймати з попелу українську мову». Мову — в найширшому значенні. Він був із тих людей, які надзвичайно багато зробили для відродження мови.

Інший приклад мені нагадала Михайлина Коцюбинська. Вона була ініціаторкою того, щоб актуалізувати дуже відомий українсько-російський словник Кримського. Нещодавно на презентації цього словника в книгарні «Є» вона розповідала, як потрапив до неї той унікальний примірник. Його на велосипеді з Лівого берега на гору, на Татарку, привіз Анатоль Перепадя. І вона була дуже здивована, як ця худенька, підтягнута і зовсім немолода людина на велосипеді могла його привезти. Так вони і почали готувати це електронне видання, яке сьогодні вже розповсюджено. Вплив його поширюється, і це, власне, дуже важливо для відновлення живої української мови. А в назві цього словника написано — «Словник живої української мови», тобто йдеться не про якусь мертву мову, а про живу, що й підкреслено Кримським.

Тож не лише як перекладач, а як проста людина, яка сідає на той самий велосипед, їде і везе цей том через усе місто, долаючи всі дорожні перешкоди, маю сказати, що Перепадя був серед нас як гравець на полі культури, який, я сказав би, навіть фізично доклав сил, щоби довезти словник і щоби він потрапив у найширший обіг. То був його дуже конкретний і цілком особистий спосіб підіймати з попелу нашу мову.

Далі я запрошую до слова Наталю Ксьондзик, яка представить ситуацію з українськми художніми перекладами на матеріалі 2008 року. Можливо, на цьому інформаційному тлі нам буде легше будувати наші подальші спостереження.

Наталія Ксьондзик («ЛітАкцент»)

Не хочеться починати одразу ж з горезвісної статистики, тому спершу наголошу на кількох позитивних моментах, що таки мусять позначитися на стані вітчизняного перекладацтва.

По-перше, йдеться про ініціативу організації круглих столів. Восени минулого року Центр польських та європейських студій організовував подібну зустріч під назвою «Кому в Україні потрібна якість перекладів?»; у співпраці з благодійним фондом «Відродження» активно діє «Лабораторія наукового перекладу» при НаУКМА; Гете-інститут регулярно проводить аналогічні заходи. Буквально минулого тижня разом з інтернет-спільнотою «Простори» відбулося обговорення на тему «Смерть перекладача». Звісна річ, усім ідеться про різні аспекти проблеми, проте симптоматичним є те, що на неї звертають увагу, а не заплющують очі, як раніше.

По-друге, не стоять осторонь і ЗМІ. Це забезпечує який-не-який, але безпосередній зв’язок із громадськістю. Так, темою січневого номера «Українського тижня» був саме переклад.

По-третє, знову ж таки — зовсім нещодавно в Музеї літератури відбулася презентація книжки Григорія Кочура «Література та переклад», що, хочеться вірити, стимулюватиме фахову діяльність як багатьох перекладачів-початківців, так і знаних професіоналів. Отже, як мені принаймні видається, діалог чи навіть полілог триває, звісна річ, доволі стихійно, але можливо саме в тому й буде його майбутня сила.

А тепер перейду до статистики. Ми не даремно поставили знак запитання в підзаголовку круглого столу «стихія проти системи?», адже, незважаючи на цілком стихійний характер сучасного перекладацтва, маємо змогу простежувати в ньому й певну систему.

У даному разі ішлося про те, аби зробити невеликий зріз і відповідно простежити наявні явища. На жаль, нам не вдалося розглянути тривалого часового проміжку, тож ми обмежилися лише одним, 2008-м, роком, а в перекладній галузі — винятково художньою літературою, оминувши численну гуманітаристику (тут присутні представники видавництв, що спеціалізуються саме з неї, тож, сподіваюся, почуємо від них зустрічну інформацію). Звісно, запропонована вибірка не претендує на стовідсоткову об’єктивність, бо ж безперечно наявна певна похибка. Ми могли пропустити той чи інший текст (хай не ображаються ні перекладачі, ні видавці, адже для точного аналізу за цим процесом треба було стежити неухильно протягом року, ми ж мали лише кілька тижнів), проте, думаю, це все ж таки буде важливим свідченням.

Збираючи матеріал, я послуговувалася даними з сайту www.vsiknygy.org.ua, сайтами окремих видавництв і, звісна річ, проводила «польові дослідження» у книгарнях.

За даними названого сайту в галузі «художня література» (що, зрештою, була аж ніяк не винятково художньою, а включала і публіцистику, і мемуаристику, і просто популярні видання, які ми намагалися відфільтровувати, беручи до уваги лише художні твори) за минулий рік український книжковий ринок отримав 2362 видання. З них ми силкувалися вибрати як україномовні, так і російськомовні переклади, що в сумі становлять 595 текстів.

ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА 2008 РІК

ПЕРЕКЛАДИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ МОВА, З ЯКОЇ ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ КІЛЬКІСТЬ ВИДАНИХ КНИЖОК
англійська 47
польська 18
німецька 11
іспанська 6
італійська 6
французька 6
японська 5
російська 5
сербська 2
хорватська 2
чеська 2
грецька 2
шведська 1
данська 1
нідерландська 1
латина 1
Всього 16 мов 116

ПЕРЕКЛАДИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ МОВА, З ЯКОЇ ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ КІЛЬКІСТЬ ВИДАНИХ КНИЖОК
англійська 396
французька 27
німецька 20
іспанська 6
італійська 7
португальська 6 (+ Коельйо)
японська 5
польська 4
перська 3
грецька 3
китайська 2
арабська 2
латина 2
чеська 1
фінська 1
Всього 15 479 (+Коельйо)

Як бачимо, російський переклад видається начебто абсолютним лідером, бо ж кількісно майже в п’ять разів перевищує український. Проте це аж ніяк не є однозначним фактом. Адже так категорично виграє він ледь чи не завдяки самій англійській літературі. Якщо ж її, умовно кажучи, відкинути, то маємо пропорцію 83 до 69, знову на користь російських перекладів, проте, як бачимо, у порівнянні з попереднім відрив уже незначний.

Тепер трохи детальніше зупинюся на україномовних перекладах.

Як ми вже помітили, лідером перекладної літератури стала англійська мова (47 позицій).

Весь наступний перелік чисельно не надто різниться. У ньому дивують лише окремі моменти. Найперше це стосується власне польської літератури, бо ж, як на мене, то 18 позицій це неочікувано мала кількість перекладених текстів (саме художньої літератури), з огляду, на здавалося б, такі близькі літературні, культурні й сусідські взаємини.

Майже рівні позиції маємо в романо-германських мовах (німецька, французька, італійська та іспанська).

Потім оригінальне поєднання японської і російської (до речі, завжди доволі дражливе запитання: а чи варто перекладати російські тексти).

Порівну набрали також сербська, хорватська, чеська й давньогрецька.

І лише поодинокі перекладні тексти маємо з данської, шведської, нідерландської і латини.

Одразу ж хочеться зазначити, що таким собі російським монополістом перекладного ринку в Україні є «Ексмо-Україна», за ним іде «Азбука-Классика», а також вітчизняні (до речі, обидва харківські) видавництва, «Клуб сімейного дозвілля» і «Фоліо», що водночас є й лідерами щодо україномовних перекладів.

Саме «Клуб сімейного дозвілля» та «Фоліо» минулого року видали найбільше перекладів з англійської. Наступні ж за ними сходинки з цієї мови посідають «Видавництво Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Кальварія».

Що стосується польських перекладів, то тут уже набагато важче визначитися з певним монополістом, бо цими перекладами займається доволі багато видавництв: хоча за минулий рік можна виокремити «Свічадо» та «Дух і Літеру», а так це і «Кальварія», і «Юніверс», і «Грані-Т», і «Наш час», і «Книги ХХІ» тощо.

У сфері німецької літератури гілку першості належить «Фоліо», далі йде «Кальварія».

На італійську та іспанську своєрідну монополію також прибрало «Фоліо».

Французьку літературу «ділять» «Фоліо», «Кальварія» та «Юніверс».

Із японської спеціалізується «Грані-Т».

Поодинокі переклади з російської, сербської, хорватської, чеської, давньогрецької, шведської, нідерландської, данської та латини здійснюють різні видавництва.

Сумарно маємо приблизно таку картину (знову ж таки наперед перепрошую у видавців, бо ці цифри можуть різнитися від об’єктивної ситуації у від’ємний бік, тож якщо справжня кількість більша, це буде лише на краще). За минулий рік найбільшу кількість перекладів здійснило «Фоліо» — біля 40 позицій, далі «Кальварія» — 11, «Клуб сімейного дозвілля» — 10, «Свічадо» — 6, «Юніверс» — 5, «Факт» — 5, «Видавництво Старого Лева» — 5, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — 5, «Піраміда» — 4, «Грані-Т» — 3. Далі можу просто назвати окремі видавництва, що зверталися до іноземних перекладів, але аж ніяк не систематично: це «Астролябія», «Джура», «Перун», «ВНТЛ-Класика», «Школа Тов», «Вища школа», «Нора-друк», «Основи», «Грамота Тов», «Критика», «Книги ХХІ» тощо.

Такою постає перед нами ситуація з перекладної літератури в аспекті привілейованих мов та видавництв, що нею займаються. Водночас, хочеться акцентувати й на кількох моментах, пов’язаних із вибором самих авторів та текстів, що перекладаються. Можемо спостерігати кілька тенденцій:

— з одного боку, серед перекладів домінує класика. І тут беззаперечним лідером постає Шекспір: до нього зверталися чотири видавництва: «Фоліо», «Кальварія», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і «Перун».

Цікавими видаються також прецеденти, коли один і той же твір перекладають різні видавництва: так, маємо двох Дон Кіхотів («Фоліо», «Школа ТОВ»), двох Швейків («Фоліо», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), двох Аліс («Фоліо», «Кальварія»), що свідчить, як на мене, не лише про споживацький попит, а й про бажання видавництв-конкурентів поліпшити пропозицію;

— з іншого ж боку, все частіше перекладаються сучасні автори, зокрема –ті, чиї книги стали бестселерами на світовому ринку. Зокрема це книжки пропоновані видавництвом «Клуб сімейного дозвілля», а також окремі видання кишенькового формату «Кальварії» й «Факту»;

— помітне звернення до формату антології (хорватська, японська, іспанська, австрійська) чи вибраних творів, що є доволі репрезентативним у контексті загального ознайомлення з тією чи іншою літературою.

— обнадійливим є видання перекладних дитячих книжок: беззаперечні лідери — «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева».

— звісно ж, нікуди не подітися від легкої літератури, особливо детективного жанру (Крісті, Конан Дойль, С. Кінг), проте тут усе ж таки маємо більше російських перекладів (зокрема, Флемінг, Стаут, Кунц та багато інших).

Таким чином, бачимо, що презентована палітра доволі розмаїта, хоча й містить чимало білих плям (зокрема, минулого року відсутні переклади з португальської, китайської та турецької мови). Тож мусимо сподіватися на майбутнє, до якого швидко наближаємося, і в якому, попри всі кризи, вже маємо позитивні результати. 2009-й рік щойно розпочався, проте чимало видавництв уже має чим похвалитися (нові переклади «Фоліо», «Кальварії», «Нашого часу», «Нори-друк» тощо).

Костянтин Сігов

Часто-густо нам бракує якраз конкретного аналітичного матеріалу. Особливо у перспективі: як, наприклад, змінювалася перекладна література протягом десяти років? Сподіваюся, в майбутньому матимемо такі дослідження.

Узагалі для нас є дуже важливим поєднання двох типів досвідів, які часто не збігаються. З одного боку, фаховий аналіз перекладів, тенденцій (умовно кажучи, в академічному, університетському, чи в такому форматі, як працює «ЛітАкцент»). А з другого боку, можливість бути вагомим гравцем на цьому полі, впливати на вибір авторів, партнерів, з якими працюють наші видавці.

Думаю, що людиною, яка поєднує ці два фактори, грає «обома руками», є професор Оля Гнатюк, і вона має що нам сказати.

Оля Гнатюк

Оля Гнатюк, перший радник із питань науки й освіти Посольства Республіки Польщі в Україні

Дуже дякую, що запросили до такої цікавої дискусії. Очевидно, треба сказати кілька слів про те, що вже було сказано, і можливо почати з такого запитання: вісімнадцять (перекладних книг польських авторів. — Ред.) — це мало чи багато? Але, абстрагуючись від конкретного польського прикладу і дивлячись на цю статистику, я так розумію, що вона є все-таки доволі обмежена й недосконала, оскільки вона базується не на офіційній, формальній інформації, а тільки на тому, що було доступно людині, яка її опрацьовувала. Тож це лише перший крок.

Тепер перейду до того, від чого почала: вісімнадцять — це мало чи багато? Запитання з категорії: склянка на половину повна чи напівпорожня? Вважаю, що якщо прослідковувати за тим, що в нас відбувалося протягом останніх двадцяти років, то це дуже багато. Якщо зіставляти з серединою 1970-х, то й далі я буду твердити, що вісімнадцять книжок протягом року, — це дуже багато. Хоч колись ми й мали задекларовану дружбу і планові кошти з державних бюджетів навіть ішли у спеціальні видавництва, які були саме відряджені до цієї українсько-польської дружби. Яка була якість тих перекладів, які то були книжки, хто їх читав і як він їх читав, — це є вже зовсім інші питання. Натомість, коли йдеться про те, що нині відбувається, я можу сказати, що вісімнадцять книжок художньої літератури — це справді дуже багато з огляду на те, що взагалі відбувається на українському ринку. Якщо ж порівняти з виданням українських книжок у Польщі, то це, знову ж таки, дуже багато. У нас такої кількості перекладів з української не з’являється, попри велику зацікавленість українською літературою, певного роду навіть бум і моду. Йдеться про причини цього і про інституції, які підтримують переклади, що, вочевидь, і мало би бути предметом нашої розмови.

Почну з найбільшої установи, з державної установи, яка називається «Інститут книжки». «Інститут» працює у Кракові. Він виник як агенда Міністерства культури та національної спадщини і покликаний не тільки слідкувати за книговидавничою політикою, а й підтримувати певні явища, певні процеси, які є, на погляд міністерства, польської культурної політики, доцільними. В «Інституті книжки» існує ціла програма, яка має на меті підтримувати переклади польської літератури іноземними мовами (звичайно, всіма іноземними мовами, а не якимись певними). І коли йдеться про підтримку саме українських перекладів, то принаймні, як нам здалося тут у Києві, цієї підтримки є рішуче замало як на масштаб потреб, що існують в Україні. Таким чином, було оголошено конкурс, починаючи з 2007 року, спільно Польським інститутом і Міжнародним фондом «Відродження», наступного року з фінансовою підтримкою приєдналося ще посольство Польщі. За умови, що видавці справді здійснять те, за що взялися, можна підтримати приблизно вісім книжок на рік. Це не так уже й багато, але й не мало. Хотілося б, звичайно, більше підтримки, ширших програм, але думаю, що і це все одно немало, якщо порівняти з ситуацією, яку має польський видавець, який хоче видати книжку українського автора. Він мусить орієнтуватися виключно на власні ресурси або на пошуки додаткових коштів, але аж ніяк не на українські державні програми, яких просто не існує. Звичайно, можна також розраховувати на безпосередню співпрацю з видавцями, авторами. І тут усе виглядає чудово. Натомість є вакуум державної підтримки, — проблема, що виникла давно. Нею, як на мене, мало б опікуватися не Міністерство культури, а Держкомтелерадіо.

Крім «Інституту книги», і крім, власне, Посольства і Польського інституту тут у Києві, є також доволі багато різних фундацій і творчих спілок, що намагаються в той чи інший спосіб розвивати перекладацькі програми. Фонди інколи організовують проекти. Наприклад, є така установа як вілла «Дацюша», яка має перекладацькі проекти. Вона запрошує перекладачів, зокрема і з України, на тримісячне перебування у Кракові, саме у віллі «Дацюша», саме в цій атмосфері попрацювати над конкретними проектами. Це лише один з прикладів.

Приклад уже завершеного проекту я, можливо, не повинна називати, але все ж таки він існує завдяки тим людям, які відвідали Україну і тут училися протягом 2000–2005 року. Це приклад «Трансляторіуму», який заснували ми з колегою Адамом Поморським, і продовжували його протягом понад п’ять років. Цей проект уже завершений, але я думаю, що люди, які мали можливість брати в ньому участь, є вже завершеними перекладачами, які прекрасно заявили про себе різними книжками.

Варто ще згадати про деякі проекти творчих спілок, зокрема — про проекти Пен-клубу, про проекти, що здійснюються асоціаціями вже місцевого значення, але це відбувається чи в рамках літературних фестивалів, чи в рамках всіляких культурних проектів. Подібні суто перекладацькі проекти відбуваються на дуже різних рівнях — і місцевих, і загальнодержавних.

На завершення я би хотіла привернути вашу увагу ще раз до статистики. Пані Наталя казала про близькість і спорідненість польської та української культури і про лише вісімнадцять перекладених книжок. А чи ви звернули увагу, що в цій статистиці немає жодної перекладної книжки з білоруської мови? Як це пояснити? Мені здається, що це дуже невідрадне явище. З литовської мови також перекладів немає. Тобто, незалежно від державної політики, цих перекладів просто не існує. Я давно вже звернула увагу, що дуже мало перекладів з литовської, яка, на відміну від білоруської, не є аж такою доступною, але все-таки культурно вельми споріднена з українською. Це ж один і той регіон Центрально-Східної Європи!

Костянтин Сігов

Дякую, пані Олю. Ви дуже добре проаналізували кількісні й навіть частково якісні показники. Думаю, що якість перекладів із польської — дуже важлива обставина, така ж, як і вибір нових авторів, яких за радянських часів неможливо було перекладати. Можу свідчити, що коли відбуваються якісь мистецькі акції і збираються художники, вони розказують, як чекали на появу тритомника Збігнєва Герберта, як вони весь час до нього повертаються, не кажучи вже про те, як його появу вітали на Львівському форумі. Певен, що якість перекладів з польської зростає.

Важко буває знайти межу між художніми й нехудожніми текстами. Нонфікшн також є дуже важливим напрямом, зокрема — для Києво-Могилянської академії. Але існує чимало текстів і «на межі». Той таки Януш Корчак і його «Мойсей» у перекладі Олександра Ірванця. Це дуже цікавий художній експеримент автора, якого частіше пов’язують із зовсім іншим жанром.

Думаю, що словосполучення, на якому наголосила пані Оля, — «вакуум державної підтримки» — ми теж дуже відчуваємо. І йдеться не лише про те, що держава не підтримує видавців і перекладачів, а й про той факт, що держава не підтримує перекладів з української — французькою, польською та іншими мовами, що, на превеликий жаль, в Україні нема такої вілли, яка б приймала перекладачів, зацікавлених перекладати з української іншими мовами (це, до речі, цікава пропозиція — створити таку віллу в могилянському контексті; я часто отримую листи від людей, які вивчили українську мову і хочуть приїхати до нас; тож давайте подумаємо і про адресу). Давайте запам’ятаємо це словосполучення: «вакуум державної підтримки» (ВДП!), з надією позбутися хвороби, яка нас усіх так непокоїть.

Усім відомо про давню польсько-французьку дружбу, а ми намагаємося розвивати і україно-французьку. Дуже важливою є програма, що підтримує переклади з французької, — «Сковорода». Наскільки мені відомо, це найстаріша європейська програма. Вона виникла відразу після проголошення незалежності в Україні. 1992 року вона вже почала діяти, працювати. Серед перших авторів був, зокрема, і Нобелівський лауреат Анрі Бергсон (до речі, Нобелівську премію він отримав саме за якість художнього тексту, за стиль, хоча всім відомий як філософ). Приємно, що саме день нашого круглого столу є днем народження нового перекладу з французької — годину тому я отримав із друкарні книгу Франсуа Моріака, іншого Нобелівського лауреата, «Ісусове життя». Серед нас присутня її перекладачка — Галина Чернієнко, — вітаємо.

Тож, як бачимо, що пані Анн Дюрюфле дуже добре працює. Уже минає другий рік після її приїзду до Києва у 2008 р. І ми відчули нову енергію щодо відновлення та активізації програми «Сковорода» та інших заходів, пов’язаних із перекладами з французької українською. Будь ласка, прошу до слова.

Анн Дюрюфле

Анн Дюрюфле, радник із питань культури Посольства Французької Республіки в Україні

Я не буду зупинятися на програмі «Сковорода», бо всім вона і так відома. Хто ж хоче дізнатися більше, то може завжди до нас звернутися й ми надамо детальну інформацію. Скажу лише, що ця програма виникла завдяки політичному жесту Міністерства закордонних справ Франції на початку дев’яностих років, щоби дати можливість країнам, які утворились внаслідок розпаду Радянського Союзу, долучитися до літературної спадщини Франції.

Хочу коротко розповісти про ті можливості й ті види підтримки, які існують у Франції та надаються Міністерством культури та комунікацій. Цього року Міністерство культури відзначатиме свою п’ятдесяту річницю. Одним із його департаментів є «Національний центр книги» — організація, яка щороку публікує збірник, де перелічуються всі види підтримки, що надається учасникам своєрідного перекладацького ланцюга: від видавців, авторів і до перекладачів, розповсюджувачів, а також усім особам, які долучаються до промоції книги як такої. У 2008 р. загальний бюджет «Національного центру книги» становив 36 мільйонів євро. Цей бюджет дає змогу планувати безліч різноманітних заходів. Щодо підтримки перекладів, то вона надається як безпосередньо перекладачам, так і опосередковано через видавців. Така підтримка стосується французьких перекладачів, тобто перекладачів, які перекладають з іноземних мов на французьку і які вже мають певний доробок. Розмір такої підтримки на одну особу не перевищує 7 тисяч євро.

Так само, як у Кракові існує вілла, що приймає перекладачів, у Франції, у місті Арль, створено так званий коледж літературних перекладачів, перебування в якому відбувається за рахунок стипендії, наданої Посольством Франції чи Міністерством культури та комунікацій. У нас можна отримати формуляри, аплікаційні форми. Тож запрошуємо всіх охочих подавати свої кандидатури на здобуття такої стипендії. Звичайно, це стосується тих перекладачів, які перекладають із французької мови. На жаль, наші можливості не дозволяють нам фінансувати переклади з англійської. Так само можуть скористатися підтримкою «Національного центру книги» й видавництва. Як ті, котрі продають авторські права і співпрацюють із видавництвами закордонними, так і ті, що купують авторські права на іноземні книги, перекладають і видають їх. Звичайно, в такий спосіб через видавців надається опосередкована підтримка й перекладачам.

«Національний центр книги» працює з величезною аудиторією, адже кількість видавництв у Франції сягає 10 тисяч. Щороку видається 60 тисяч нових книжок, але серед них кількість тих творів художньої літератури, що отримують визнання, не перевищує 2-х тисяч найменувань на рік. Так само і щодо перекладів: їх кількість на рік становить 6 тисяч, із них вартісних творів художньої літератури — 3 тисячі. Три чверті цих перекладів — звісно, переклади з англійської мови. Серед іноземних книжок, які користуються найбільшою популярністю, друге місце посідає японська література.

Коли йдеться про такі значні суми, то в уяві одразу ж постають різноманітні акції підтримки. Але ось нещодавно галасу в пресі наробила стаття американського критика Дональда Моррісона, вміщена в «Times», під назвою «Смерть французької культури». Звісно, ця стаття розбурхала різні французькі культурні кола, що не могло залишитися поза увагою і самого автора статті. І він незабаром надрукував книгу «Що лишається від французької культури?».

Звісно, ми можемо пишатися, що Франція має такі потужні програми підтримки у галузі книговидання. Проте вся ця підтримка призводить до того, що бурхливий розвиток книговидання не залишає меж Франції, тобто те, що доходить, скажімо, до читача в США, це лише невелика частка. Складається враження, що попри всю підтримку, поширення французької культури за кордоном майже не відбувається, бо французька культура нікого не цікавить. Звичайно, така державна підтримка конче потрібна. І ми у Франції дуже страждаємо через те, що брак української державної підтримки не дає змоги французьким читачам знайомитися зі зразками української літератури. Хоча можливо, бракує не стільки державної підтримки, як талановитих письменників.

Від редакції: матеріали другої частини круглого столу «Український переклад сьогодні: стихія проти системи?» читайте на нашому сайті в перших числах березня цього року.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики