«Бабин Яр»: доля тексту та автора

Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. — Київ: Саміт-книга, 2009
Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. — Київ: Саміт-книга, 2009

Від редакції. У зв’язку з виходом у світ українського видання книги Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», редакція «ЛітАкценту» звернулася до відомого історика Юрія Шаповала з проханням розповісти про долю цього письменника та його унікальний твір.

Почну цитатою: «На підставі свого, чужого, загального досвіду, на підставі багатьох думок, пошуків, тривог і розрахунків кажу вам: горе тому, хто забуває про політику.

Я не сказав, що люблю її. Я її ненавиджу. Зневажаю. Не закликаю вас любити її або поважати. Тільки кажу вам: не забудьте».

Автором цих слів був письменник Анатолій Васильович Кузнецов. Колись це ім’я гриміло на безкрайніх теренах Радянського Союзу. У 1960-і роки його вважали одним із найяскравіших, найталановитіших і найпрогресивніших літераторів, одним із «батьків-засновників» так званої сповідальної прози. Його оповідання «Артист мімансу», опубліковане 1968 року в журналі «Новый мир», порівнювали з гоголівською «Шинеллю» та «Бідними людьми» Достоєвського. Його книжки виходили величезними накладами, їх перекладали багатьма мовами, за ними ставили вистави та знімали фільми.

Потім у життя Кузнецова втрутилася політика, яку він ненавидів: його неповернення саме з політичних мотивів із закордону стало головною причиною його неповернення передусім у нинішній російський літературний простір. На жаль, про Кузнецова майже не згадують і в сучасній Україні.

ВІД БАБИНОГО ЯРУ ДО ТУЛИ
Він народився 18 серпня 1929 року в Києві, виріс на Куренівці, як сам писав, «неподалік від великого яру, назва якого свого часу була відома лише місцевим жителям: Бабин яр». Батько Кузнецова був росіянином, а мама — українкою. У паспорті в графі «національність» записали: «росіянин». Ця в принципі малозначуща деталь згодом набуде великого значення.

Хлопчиком Кузнецову довелося пережити нацистську окупацію в Києві, і він став свідком того, що відбувалося в Бабиному Ярі, тобто розстрілів київських євреїв, а також представників інших національностей — росіян, українців, циганів. «Це, — згадував Кузнецов, — був величезний, можна навіть сказати величний яр — глибокий і широкий, як гірська ущелина. На одному краю його крикнеш — на іншому ледве почують. Він знаходився між трьома київськими районами: Лук’янівкою, Куренівкою та Сирцем, оточений кладовищами, гаями й городами. Дном його завжди протікав дуже симпатичний чистий струмочок».

І ось одного разу в цьому «симпатичному чистому струмочку» Кузнецов знайшов шматочок обгорілої людської кістки, потім шар вугілля, з якого незнайомі хлопці «добували» напівсплавлені золоті кільця, сережки, зуби. Кузнецов підібрав тоді шматок попелу й забрав із собою. Він згадував: «Це попіл від багатьох людей, у ньому все перемішалося — так би мовити, інтернаціональний попіл.

Тоді я вирішив, що треба все це записати, з самого початку, як це було насправді, нічого не пропускаючи і нічого не вигадуючи».

І ось у чотирнадцятирічному віці він почав записувати до товстого саморобного зошита все, що бачив і чув про Бабин Яр. Одного разу цей зошит знайшла його мама і прочитала написане. Поплакала і порадила зберігати зошит, щоб колись написати книгу. Хлопчик виріс, став письменником і книгу написав.

Перед цим, після війни, за його власним свідченням, він «вчився в балеті, в театрі драми, пробував бути живописцем, музикантом. Працював теслярем, мостовиком, бетонником, будував Каховську гідростанцію на Дніпрі, а також у Сибіру працював на Іркутській та Братській ГЕС».

Зрештою, став учитися «на письменника»: вступив до Літературного інституту імені О.М.Горького у Москві (закінчив 1960 року). Перед цим, 1955 року, він став членом КПРС, а прославитися встиг ще під час навчання. У 1957-му в журналі «Юність» вийшла його повість «Продовження легенди». Саме вона зробила літератора-студента знаменитим на весь тогочасний Союз, а в літературній критиці з’явився термін «сповідальна проза». Річ у тому, що повість справді є сповіддю молодої людини, яка вступає в доросле, РЕАЛЬНЕ життя.

Деякі коментатори зазначають, що Кузнецов, власне, не був єдиним у цьому жанрі. За рік до нього в тій самій «Юності» Анатолій Гладилін опублікував повість «Хроніка часів Віктора Підгурського», а у 1960-му з’явилася не менш відома повість Василя Аксьонова «Зоряний квиток». Не вдаватимуся у тонкощі літературознавчого аналізу. Так чи інакше, Кузнецов набув величезної популярності.

Однак мало хто знав, що та популярність мала ціну. Ось що згадував про це сам Кузнецов: «Я написав і запропонував журналу «Юність» повість «Продовження легенди» — про молоду людину, яка приїхала працювати до Сибіру; описував життя, яким воно було, — сам попрацював у Сибіру бетонником, — з його труднощами, бідністю, але з упертою вірою молодості в краще, в якесь кінцеве добро. У «Юності» повість дуже сподобалася, але публікувати, сказали мені, не можна: не пропустить цензура, закриють журнал, мене арештують або, щонайбільше, переді мною закриють шлях у літературу. Головне, західна пропаганда може вхопитися і закричати: «Дивіться, ось свідчення самого Радянського Союзу, яке страшне в ньому життя!» Щоправда, повість можна врятувати, треба донести до читача хоч щось, радили мені досвідчені письменники, а читачі розберуться, що написано від душі, а що для проформи. І треба написати якісь оптимістичні місця. Довго моя повість лежала без будь-якої надії на публікацію, потім я примусив себе і дописав оптимістичні шматки, які настільки випадають із загального стилю і настільки знущально бадьорі, що жоден читач дійсно не сприйняв би їх усерйоз».

Звісно, повість відкинули. І тут важливо зауважити, що сам стиль «сповідальної прози», коли письменник прагне не імітувати, а бути чесним, від самого початку позбавляв Кузнецова будь-яких політико-ідеологічних преференцій у тогочасній радянській системі. Але ось минув час — і згадана повість все ж таки вийшла. Щоправда, без відома автора хтось проробив неоковирну роботу: купюри, переробки, заміни. Він мало не заплакав, побачивши все це, проте саме цей варіант «Продовження легенди» прославив його. Прославив, але — прошу зауважити — не змінив.

Євген Євтушенко. Фото з сайту www.penza.ru
Євген Євтушенко. Фото з сайту www.penza.ru

Тим часом він закінчив Літінститут. Кузнецова прийняли до Спілки письменників, і, автоматично, до Літфонду СРСР. Молодий письменник одружився з Іриною Марченко і чекав первістка. До Києва, де в нього залишалася мама, він вирішив не повертатися. Спробував залишитися в Москві, де в нього окреслилися на той час певні зв’язки, але спроба не вдалася. Не вдалася, бо з ЦК КПРС надійшов сигнал про необхідність «зміцнення» молодими кадрами провінційних письменницьких організацій, і Кузнецову дали на вибір кілька міст. І поїхав він із вагітною дружиною до Тули.

Чому саме до Тули? На те, за його словами, було дві причини: по-перше, поруч Москва, сів у електричку — і через три з половиною години ти на Курському вокзалі. По-друге, Тула — це Ясна Поляна, а Лев Толстой у духовному житті Кузнецова займав одне з чільних місць. І ось відтоді і до свого від’їзду з СРСР він залишався «туляком».

Тоді ж, у 1960-му, з ним познайомився письменник Ігор Мінутко. Ось як він описував свою зустріч із А. Кузнєцовим: «Мене представили молодому — тридцять один рік, — але такому знаменитому письменнику. Я хвилювався. Міцний, енергійний потиск теплої руки. Він був невисокий, кремезний. Широкий опуклий лоб з уже чималими залисинами, жорстко стиснуті чуттєві губи, під товстим склом окулярів (мінус сім) — уважні, вивчальні сірі очі».

«БАБИН ЯР»

Мабуть, саме такий Кузнецов дивився й на мене. Дивився з сьомої сторінки журналу «Юність» (номер 8 за 1966 рік), коли я, ще школяр, почав читати його «роман-документ» під назвою «Бабин Яр». У кінці журналу було вказано, що його наклад становив на той час 2 мільйони примірників. Потім ця ж річ Кузнецова вийшла у видавництві «Молода гвардія» накладом 150000. Книгу почали перекладати і видавати за кордоном.

У «Юності» «Бабин Яр» був надрукований із приголомшливими ілюстраціями художника Сави Бродського. Ілюстрації ці справляли враження незабутнє — від них віяло якоюсь НЕВІДОМОЮ, якоюсь ЗАБОРОНЕНОЮ правдою про війну. Зовсім не тією, ОФІЦІЙНОЮ, яку пропонували в інших виданнях, що розповідали про воєнні події.

Сам Кузнецов у передмові написав: «Усе в цій книжці — правда. Коли я розповідав епізоди цієї історії різним людям, всі вони в один голос стверджували, що я мушу написати книгу… Слово «документ», поставлене в підзаголовку цього роману, означає, що тут я наводжу тільки справжні факти й документи, і що ані найменшого літературного домислу, тобто того, як це «могло бути» або «мало бути», тут немає».

У цьому, власне, й сила роману, це робить його не просто літературним текстом, а ДЖЕРЕЛОМ, яким можна і слід користуватися, якщо ми прагнемо зрозуміти правду воєнних років. Самому Кузнецову це розуміння коштувало, судячи з усього, чимало. Йдеться не лише про пережите в окупованому Києві. Коли він почав збирати додаткові матеріали для книжки, йому довелося зустрітися з багатьма киянами, свідками розстрілів у Бабиному Яру. Живими залишилося кілька людей, які вилізли з-під трупів. Те, що вони розповіли, було настільки жахливим, що письменник втратив сон. «Весь місяць мене в Києві, — згадував Кузнецов, — мучили кошмари вночі, і це так вимотало, що я поїхав, не закінчивши роботу. Зараз переключився тимчасово на інші заняття, щоб «відійти».

Збереглися листи Кузнецова до ізраїльського журналіста, письменника і перекладача Шломо Евен-Шошана. Вони нещодавно опубліковані, і в одному з них — від 17 травня 1965-го — можна прочитати, як оцінював письменник загалом трагедію Бабиного Яру: «До 29 вересня 1941 року євреїв повільно вбивали в таборах, дотримуючись видимості законності. Треблінка, Освенцим тощо були пізніше. З Бабиного Яру вони узвичаїлися. Сподіваюся, Ви знаєте, як це було? Вони вивісили наказ усім євреям міста з’явитися з речами, цінностями в район товарної станції, потім оточили і почали розстрілювати. У цьому «потоку» загинуло безліч росіян, українців та інших — тих, хто проводжав близьких і друзів «на вокзал», дітей не вбивали, а закопували живцем, поранених не добивали. Земля над ровами ворушилася. Потім два роки в Бабиному Яру розстрілювали росіян, українців, циганів, загалом, людей усіх національностей. Думка, що Бабин Яр — це могила лише людей єврейської національності, — неправильна, і Євтушенко у своєму вірші відобразив лише один аспект Бабиного Яру. Це — могила інтернаціональна.

Ніхто ніколи не підрахує, яких і скільки національностей там поховано, бо 90 % трупів спалено, а попіл переважно розсипано по ярах і полях».

Про поета Євгена Євтушенка, який приятелював із Кузнецовим і навчався в одному інституті, я ще згадаю, а поки ще раз наголошу, що робота над романом коштувала письменнику чимало крові. В одному з листів, датованому червнем 1965-го, можна знайти згадку про те, що письменник дуже хворий, що в Києві він так нервував, так близько брав до серця те, з чим зустрічався під час збирання матеріалу для «Бабиного Яру», що зараз посилено лікується і не може працювати: «Я не думав, що кошмари минулого можуть так приголомшувати через двадцять із лишком років. Мені призначили курс відновлення нервової системи на місяць поки що, приймаю сильні ліки, від яких якось усі відчуття притупилися, і голова погано працює. За машинкою сидіти — і то важко».

Одне слово, його задум, виношуваний двадцять років, утілювався непросто. Мабуть, тому й книжка вийшла з числа тих, які кожна нормальна людина зобов’язана хоча б раз у своєму житті прочитати. Книжка на всі часи. У січні 1967-го в одному з листів Евен-Шошану Кузнецов зазначав: «Я отримую так багато листів від читачів роману, що ледь встигаю відповідати по кілька рядків. Людей роман дуже зворушив, і я вважаю це найбільшою нагородою за всі безсонні ночі та дні, проведені над ним».

Але отримував Кузнецов не лише слова вдячності. На нього почалися нападки із двох боків. З одного боку були ті, хто не соромився йому говорити: «Ви звеличуєте євреїв, ви самі прихований єврей!» З іншого — його звинувачували в тому, що він ніби поділив Бабин Яр, який, мовляв, «належить» євреям. Кузнецов згадував, як одного разу йому довелося їхати в поїзді з одним євреєм, який заявив йому, що про Бабин Яр склалася думка «як про суто єврейську національну могилу, що там євреїв лежить більше, ніж будь- кого, навіть суто арифметично».

«Я, — зазначає Кузнецов, — йому заперечив: «Якщо вже говорити про арифметику (що мені не до вподоби, але говорімо!), то в Бабиному Яру замучили 50 000 євреїв і 150000 людей інших національностей, з яких більшість становлять українці та росіяни. Я нічого не поділяю і нічого не вирішую. Я просто розповідаю у своїй книжці об’єктивні факти, історичну правду, яка для мене важливіша за будь-які сталі думки. Я розповідаю ЯК БУЛО. Моя книга — це документ, за кожне слово якого я готовий поручитися під присягою у прямому юридичному сенсі».

І ось тепер саме час пригадати Євтушенка. Свій знаменитий вірш, що починався рядками «Над Бабьим Яром памятника нет», він задумав, коли вони з Кузнецовим разом були в Києві, і Кузнєцов, стоячи над крутим урвищем, розповідав, звідки і як гнали людей, як потім струмок вимивав кістки, як тривала боротьба за пам’ятник, якого досі немає. Ось тоді Євтушенко й написав знаменитий згодом початок вірша, за який його у СРСР оголосили тоді мало не сіоністом.

Звинуватять у цьому й Кузнецова. Але якби лише в цьому.

ВІД ТУЛИ ДО ЛОНДОНА

Прочитавши «Бабин Яр», я відтоді намагався не пропустити публікацій Кузнецова в дуже популярній у ті роки «Юності». І раптом він зник. Перестав друкуватися. Наче й не було такого письменника.

Потім поповзли якісь незрозумілі чутки. Розповідали, що влітку 1969 року Кузнецов поїхав у письменницьке відрядження до Англії. І ось під час перебування в Лондоні під приводом підготовки нового твору до сторіччя від дня народження Леніна начебто залишився там. Сміливіші оповідачі пошепки додавали, що, мовляв, дістав цього зрадника і перебіжчика КАРАЮЧИЙ МЕЧ. Чий? Ну, самі розумієте, чий…

Анатолій Кузнєцов, Лондон. Фото з сайту www.svoboda.org
Анатолій Кузнєцов, Лондон. Фото з сайту www.svoboda.org

Після багатьох років можна, нарешті, спокійно розібратися з мотивами від’їзду Кузнецова і з наслідками. Але зробити цього не можна без констатації того факту, що текст «Бабиного Яру», який приголомшив багатьох людей, був оскоплений, підданий найжорстокішій цензурі, його скоротили на чверть.

Обурений Кузнецов прийшов до головного редактора «Юності», радянського класика Бориса Полєвого і вимагав рукопис назад: «Це ж моя робота, мій рукопис, мій папір нарешті! Віддайте, я не бажаю друкувати!» У присутності всього керівництва редакції журналу вони посварилися. При цьому Полєвой заявив: «Друкувати або не друкувати — не вам вирішувати. І рукопис вам ніхто не віддасть, і надрукуємо, як вважаємо за потрібне».

А далі почалася справжнісінька бійка. Кузнецов вихопив рукопис і розірвав його. Але в редакції була ще одна копія, і «Бабин Яр» надрукували. Чому? Виявляється, у ЦК КПРС рукопис розцінили як спростування вже згаданого скандального вірша Євтушенка. Ніякого «спростування» Кузнецов, звісно, не писав. І навіть не думав про це.

Отже, в «Юності» роман вийшов, потім, як уже згадувалося, у видавництві «Молода гвардія», а потім його почали швидко перекладати різними мовами. Але так само швидко у СРСР почала мінятися ситуація. Тоді, у 60-х, була така жартівлива періодизація радянської історії: ранній репресант, пізній реабілітант, ухрущіння перекірливих, безбрежній оптимізм. Тож що більше стверджувався «безбережний оптимізм», то небезпечнішим ставав текст Кузнецова. Наприклад, уважний читач міг роздивитися в ньому деякі паралелі між нацистською й більшовицькою імперіями, що зіткнулися у війні, але мали загалом спільну мету — світове панування.

І багато ще чого можна було побачити в романі – документі. Ось чому все закінчилося тим, що книжку визнали «проєврейською», не перевидавали і не видавали в бібліотеках.

Тут поставимо запитання: а чи міг Кузнецов до всього цього поставитися спокійно? Звісно, міг. Хіба мало в кого з чесних письменників вилучали книги або рукописи? Пригадаймо хоча б Олександра Солженіцина, Василя Гроссмана, Олександра Бека… Тим паче, що Кузнецов, на відміну від багатьох, зовні виглядав успішним літератором. Він працював, його нехай і цензурували, але ж друкували. Його не переслідували відомі органи. За його оповіданням «Юрка — бесштанная команда» поставили фільм «Ми, двоє чоловіків», головну роль у якому зіграв Василь Шукшин. 1969 року його ввели до складу редакції журналу «Юність». Все так, але…

Його сповідальний стиль вимагав від нього максимальної чесності. Передусім перед самим собою. Зазначимо: ЖОДНА з написаних ним книжок не дійшла до читачів у тому вигляді, в якому він їх створював і в якому хотів би представити. І він вирішив обрати свободу.

Улітку 1969-го він справді виїхав до Лондона для написання роману про II з’їзд РСДРП, що відбувся, як відомо, саме там. Але перед поїздкою стався ще один огидний епізод: йому запропонували співпрацю з КДБ, зробивши це умовою його виїзду. І Кузнецов погодився, оскільки вже тоді мав СТРАТЕГІЧНИЙ план.

Він поїхав, попросив політичного притулку. Незабаром в англійській газеті «Санді Телеграф» було опубліковано його інтерв’ю відомому лондонському журналісту Девіду Флойду. Кузнецов детально й докладно розповів про свої зв’язки з КДБ, про те, як із ним працювали, як його вербували, як він формально погодився на співпрацю, аби йому дозволили виїхати за кордон.

Але їхав Кузнецов не просто так. Перед тим, як сісти в літак «Аерофлоту», він обмотав себе фотоплівками, на яких було сфільмовано повний текст «Бабиного Яру» (повні варіанти рукопису він закопав у лісі під Тулою, де вони, мабуть, лежать і донині). Це дало йому можливість уже 1970 року в нью-йоркському видавництві «Посев» видати роман у такому вигляді, в якому він сам хотів його бачити. І в цьому сенсі Кузнецова можна вважати щасливим. У передмові до цієї книжки він писав: «Влітку 1969 року я втік із СРСР, взявши з собою плівки, в тому числі й плівку з повним «Бабиним Яром». Ось його випускаю як першу свою книжку без будь- якої політичної цензури, — і прошу лише цей текст «Бабиного Яру» вважати справжнім. Тут зведено воєдино і опубліковане, і викинуте цензурою, і те, що писалося після публікації, включно з остаточним стилістичним шліфуванням. Це, нарешті, дійсно те, що я написав».

Видання це читати цікаво. Звичайним шрифтом надруковане те, що опублікувала «Юність» у 1966-му, курсивом — те, що знищила радянська цензура, а у квадратних дужках те, що Кузнецов дописував «у стіл» у 1967 — 1969 роках. Порівнюючи, можна наочно пересвідчитися, чим насправді була радянська ідеологічна машина і цензура. Втім, це — окрема (і вельми цікава) тема.

Еміґрантські роки Кузнецова нічим особливим не цікаві. Він працював на радіо «Свобода», багато подорожував і нічого за 10 років не написав. Він жадібно і багато читав, зокрема, заборонених у СРСР Орвелла, Кафку, Зам’ятіна, Бердяєва і ще багатьох письменників. А з життя він пішов 14 червня 1979-го від інфаркту.

Син Кузнецова Олексій не без гіркоти зауважував: «І ось, зробивши все заплановане, батько раптом усвідомив, що писати, наприклад як Джойс, він не в змозі. Просто не виходить. Деякі уривки з незавершеного його роману «Тейч файв» були навіть опубліковані, але реакція друзів, критиків і, що найважливіше, самого автора, була одностайною: слабке і формальне імітаторство. А писати інакше він просто не вмів — і, не вміючи брехати насамперед самому собі, чесно зізнавався в цьому. «Я тепер, почитавши справжніх, зрозумів, що мені бруднити папір нічого. А думав же, що письменник».

Ну, це Анатолій Васильович явно перегнув. Він, звісно, письменник і вельми цікавий. Не вірите? Читайте. Засмучувати має інше: радянський неповерненець Кузнецов усе ще ніяк не повернеться до нас. Його ім’я замовчували до горбачовської «перебудови». У 1991-му відбулися два вечори його пам’яті — один у Києві, другий у Москві. І все. Відтоді — провал. Тим часом пам’ятати про Кузнецова, його творчість і долю варто. Не лише з поваги до нього, а й з поваги до свободи, яку він цінував найвище.