«Його поезія така ж мінлива, як і людське серце…»

Тарас Шевченко, 1853
Тарас Шевченко, 1853

Сьогодні вже ніхто не чекає відкриттів у галузі шевченкознавства. Самого Шевченка оголошено забронзовілим, тому завдання сучасних інтерпретаторів просте й непретензійне – розбронзовувати класика, ревізуючи найпоширеніші оцінки його творчості й особистості. З одного боку, йдеться про подолання соцреалістичного шаблону, за яким Шевченко є революціонером-демократом, кращим другом російських революціонерів і демократів, поетом-безбожником чи примітивним адептом класової боротьби і співцем народних мас, з іншого, традиційного, коли Шевченка проголошують пророком і батьком усіх українців, глибоко побожним поетом, козакофілом і державником, співцем святої ненависті й руйнівником Російської імперії, тобто предтечею ресентименту. Якщо соцреалістичний погляд, що на ньому ґрунтувався псевдоканон, нині переважно вже зревізовано, то традиційний у серцевині залишається незмінним. Хоча, підкреслю, нині існує розуміння, що традиційне прочитання поета не варто перетворювати на догму. Проте у випадку Шевченка консенсусу поглядів навіть в академічному середовищі й досі не існує. На жаль, воно (академічне середовище) стає полем для дискусії як із псевдонауковцями, так і з журналістами-заробітчанами, що підтасовують або домислюють факти. Серед зовнішнього і внутрішнього гармидеру, який є ознакою часу, губиться суть: розбронзовувати Шевченка — означає писати про поета якісно. Щоб не втрачати почуття міри, треба, напевно, пам’ятати: пишучи про Шевченка, ми завжди пишемо також і про себе.

Науковий консенсус поглядів у випадку Шевченка необхідний, бо Шевченко знаходиться у центрі українського канону. Більше того – Шевченко сам є каноном (якщо переказувати слова Г. Блума, сказані ним про Шекспіра). Варто взяти до уваги, що, руйнуючи канон, літературну ієрархію, ми ризикуємо замінити канон ідеєю книгозбірні, в якій усі автори разом зі своїми творами розмістяться у кращому випадку за алфавітом. І рейтинги, ці бліді копії ієрархії, книгозбірні не впорядкують. Адже рейтинги сприяють виживанню, тоді як канон – безсмертю.

Той факт, що у світовій літературі Шевченко майже неприсутній, на його безсмертя, до речі, не впливає. Цей факт лише зайвий раз засвідчує українську кволість: «ми серцем голі догола!» Шевченко ж справлятиме вплив на українську спільноту, передусім на письменників (які — попри власне бажання — таки збиваються на його риторику), доти, доки хоча б хтось із українців лишатиметься на землі. Звичайно, хотілося б, аби Шевченка читало якомога більше читачів добровільно і з насолодою. Проте в першу чергу важить, аби Шевченка, повного й без купюр, уважно читали ті, хто продовжує творити українську мову. Зазвичай з уст нашого занадто вже веселого народу зі студентством включно доводиться чути, що вся українська література, зокрема й творчість Шевченка нецікава. Хоча Дантова «Божественна комедія», трагедії Шекспіра, «Втрачений рай» Мільтона, «Фауст» Гете не набагато веселіші. І жодної вини класиків у тому, що задоволення від їхнього високого мистецтва масам недоступне, немає. Масовий читач, точніше масовий споживач книжок попри позірну грамотність залишається безмежно обмеженим. Він жадає легких насолод. Високе ж задоволення завжди болюче. Тому не варто переконувати українські маси у потребі читання взагалі, а Шевченка зокрема. Варто скорочувати масове читання до мінімуму, бо, по-перше, безперспективне долучення мас до канону надто дорого коштує, по-друге, таке насильницьке долучення принижує і нівелює високе. Мінімалізація читання, до речі,  неуникненно викличе зворотню реакцію. Так влаштована людина: її ваблять обмеження, заборони ж узагалі викликають ажіотаж.

Щодо названих вище оцінок постаті Шевченка, то жодна з них, звичайно, не є правдивою. Шевченка не можна тлумачити прямолінійно і однозначно – за принципом або-або. Правда про Шевченка (якщо цей термін тут узагалі доречний) завжди лежить десь посередині. Наприклад, Шевченка складно назвати русофобом, адже сам він виховувався у межах російської імперської культури, тому не міг цю культуру відкидати. Швидше — йому була чужою російська естетика. Так само Шевченка неможливо назвати стовідсотково набожним поетом. На відміну від біблійного Йова, він часто докоряв Богу, виявляючи цим гординю. Проте таке потрактування не виключає констатації, що Шевченко був інструментом у Божих руках, його обранцем. Недаремно з-поміж усіх пророків Шевченкові найближчий саме старозавітний євангеліст Ісаія, якого перепиляли дерев’яною пилкою між кедрових дощок за розвінчання нечестивого царя і його вельмож. У багатьох своїх творах Шевченко якщо не мізантроп, то принаймні нерідко налаштований до людей скептично – до всіх без винятку, не тільки панів. Люди, що оскверняють образ Божий (а не оскверняють лише деякі), у його віршах перетворюються як не на змій, то на свиней, але в цілому творчість поета сягає вершин людинолюбства. В поетичному екстазі Шевченко вдавався до найсильніших емоцій, амплітуда яких коливалася від праведної, але усе-таки страшної ненависті, —  до всепрощення. Його поезія така ж мінлива, як і людське серце. Проте одна констатація у випадку Шевченка видається беззаперечною. Він – поет канонічний і водночас канонотворчий.

Тарас Шевченко. Катерина, 1842
Тарас Шевченко. Катерина, 1842

Парадоксально, але письменник, який має амбіції стати канонічним, не повинен підкорятися канону чинному. Навпаки – він має кинути попередникам виклик. Саме цю функцію й виконав «Кобзар» 1840, який заперечив передусім бурлеск і травестію І. Котляревського. Серед восьми творів цієї збірки ще не було поезій, сповнених біблійного пафосу. Їдка іронія, тим паче нищівна сатира у ній теж відсутні. Проте вже у першому «Кобзарі» з’явився романтичний вірш «Перебендя», в основі поетики якого лежить відкрите ще Шекспіром (його твори Шевченко читав упродовж усього життя) внутрішнє «я» людини. Саме в цьому вірші вперше в українській літературі з’явилася постать гнаного ідеаліста, того ідеаліста, який приречений на нерозуміння й осміяння. Вже у «Кобзарі» 1840 міститься й центральний для розуміння шевченківської поетики вірш «До Основ’яненка», в якому Шевченко поєднав долю гнаного ідеаліста, з одного боку, із нещасливою долею України, з іншого, з її історією, яка в часи Шевченка сприймалася як міф. Саме після цього вірша ідея перетворення міфічної України на історичну стала сенсом життя для поколінь української інтелігенції. Шевченко змоделював уявну українську спільноту, але він також випустив українців зі своєї уяви на світ Божий. Ми ж і досі не віримо у власну справжність.

Напевно, не мають рації ті, хто заперечує у поезії Шевченка первинну естетичну вартість, тобто вартість, вільну від історії та ідеології. Адже цар Микола І і цариця Олександра Федорівна, як і решта біблійних (і не тільки) царів-тиранів в інтерпретації Шевченка не надто відрізняються як від  нещодавніх диктаторів, так і від сучасних демократичних, авторитарних лідерів чи й дрібніших бюрократів, які скрізь і завжди несли й нестимуть людям так зване благоденствіє. Насправді методи визиску слабших, методи освоєння чужих земель і ресурсів, методи блюдолизів, «тупорилих віршомазів», «рабів з кокардою на лобі» й «лакеїв в золотій оздобі» у різні епохи принципово незмінні. Кріпосницька система, первинне накопичення капіталу, індустріальне й постіндустріальне суспільства відійшли або відійдуть у минуле, але вдови, сироти, байстрята, матері-одиначки, неісторичні (міфічні) народи й інші убогі попри марксизм, фемінізм, високі соціальні стандарти й програми розвитку так і залишаться найвразливішими, ба, взагалі приреченими. На оновленій землі (яка, безсумнівно, є поняттям духовним) буде син, мати і люде.  «Враг-супостат» – лише обов’язкова умова їхнього торжества. У поезії Шевченка, як і в житті, завжди виживають сильніші й спритніші, кращі ж гинуть. Часто після кращих із кращих, тобто — героїв, не лишається й сліду. Проте герої відходять у безсмертя, а вбогодухі – до Царства небесного, в існуванні якого Шевченко не сумнівався, ототожнюючи його з ідеальною Україною.

Через свій темперамент та обставин дитинства Шевченко належав до числа поетів, які переймалися «вселенською справедливістю» і «недосконалістю світобудови», але за природою свого таланту залишався ліриком і майстром драматичного конфлікту. Найбільше його цікавила людська душа. Політика й історія служили сценою або тлом, на якому розігрувалися душевні драми Шевченка. Проте політика й історія увижаються із сучасної перспективи також виплодом цих душевних драм. Душа ліричного героя й персонажів Шевченка – позачасова, тобто вічна. Саме завдяки цьому, читаючи Шевченкові твори, зокрема «Катерину», «Гайдамаків» чи «Наймичку», ми й досі ідентифікуємо себе із його трагічними персонажами. Саме завдяки цій ідентифікації ми й досі співпереживаємо зі зрадженою і такою необачно довірливою Катрусею в далекій дорозі, здригаємося, коли Гонта дістає свячений, а бідна наймичка на порозі смерті відкриває синові свою таємницю. Катарсичність Шевченкової поезії, напевно, пояснюється глибоким прозиранням в людську душу, а не історичною справедливістю чи тим паче політичною заангажованістю.

Чи був Шевченко свідомий свого безсмертя і чи боровся за нього? На ці питання й досі немає вичерпної відповіді. Напевно, на ці питання відповісти вичерпно взагалі неможливо. Саме тому шевченкознавство ще не вмерло як жанр. Серед критиків Шевченка немає тих, хто б уповні зрозумів могутність Шевченкової уяви, уяви, з якої повстала наша нація, уяви, яка протистояла не окремим втратам поета, а його повному життєвому краху, уяви, яка врятувала геній Шевченка на засланні серед покинутої Богом пустелі розміром у 10 літ. Біографія Шевченка є такою ж безсмертною, як і його вірші. Варто зауважити, що всі люди, навіть не надто освічені, здатні якщо не оцінити життєвий подвиг Шевченка, то, принаймні, здивуватися тій легкості, з якою митець відмовився від кар’єри у блискучому, але чужому Петербурзі. У провінційному і ближчому йому Києві на Шевченка навіть у разі невикриття Кирило-Мефодіївського Братства чекала б, зрозуміло, не менш невтішна доля. У Шевченка, висловлюючись сучасною мовою, жодних шансів на успішне життя не було. Адже він належав до чудесних особистостей, а Христос був для нього реальнішим за саму реальність. Можливо, саме тому Шевченко був приречений на страждання і безсмертя. Якщо поезія Шевченка передусім формально начебто не належить до екстравагантних, хоча, з іншого боку, екстравагантним було вже те, що він писав вірші українською мовою, то його особиста доля – унікальна.

Шевченко – чоловік богонатхненний, тому наші намагання говорити про нього як про звичайну людину, концентруючись при цьому на приватному житті, свідчать про повне нерозуміння його феномену. Зрештою, цього слід було чекати. Адже постхристиянське суспільство відкинуло Спасителя, тому зрозуміти богонатхненних йому теж не під силу. Випадок Шевченка наштовхує на думку: безсмертя закриває перед нами двері дедалі щільніше.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).