Література – не фабрика, а тонка ручна робота

 

Марія Матіос. Москалиця. — Львів: Піраміда, 2008

Від редакції.«ЛітАкцент» уже представляв книгу Марії Матіос «Москалиця» (<span style=”font-size: xx-small;”><a href=”http://zik.com.ua/”>Олег Коцарев. Москалиця – міцна проза і піар-класика не для гурманів</a></span>). Проте є сенс повернутися до неї знову. У кожному разі, полемічні судження Уляни Глібчук, яка говорить про художні втрати письменниці, пов’язані з «мелодраматичною жилою», заслуговують на увагу.

Після «Солодкої Дарусі» критика у своєму ставленні до Марії Матіос – більш ніж доброзичлива. Розмірковуючи про самобутній і сильний талант, літературознавці порівнюють авторку з Василем Стефаником. Але чи дає письменниця підставу для таких висновків? Самого покутянського діалекту замало. З «…коротко і страшно…» теж не вдається. На розлогу й пишну канву літературної мови Матіос нанизує словеса яскраві, наче гуцульський ліжник. У найкращих своїх речах, зокрема в «Солодкій Дарусі», така стилізація є смачною. Марія Матіос бавиться діалектом, немов вичакловує міцну дозу євшану.

Інакше враження від недавно писаної «Москалиці». У пресі доволі багато писали про пригоди цього твору. Зрештою, слово за читачем, себто за його прогнозованою сльозою. Ми ж поміркуємо про причини успіху літератури, яка заявляє про високий художній рівень, але до планки, тим не менше, не дотягує.

Стиль Матіос, претендуючи на Стефаникову лаконічність, насправді є багатослівним, солодкавим, з доважком заколисуючої ритміки фольклору… Часто-густо він нерівний (наче цвях по склу!), коли сильні за емоційною напругою шматки прози межують з відвертою банальністю: «Та жінці вже байдуже: хай голосять… люди чи скрипка… її то не колише… її зараз колише вода додому…» Начебто дрібниця, але я б не радила письменниці душевну розпуку ліпити до жаргонного «колише – не колише». Такі стилістичні «експерименти» тільки збіднюють художню якість тексту, особливо з претензією на високий стиль.

Один із ключів до успіху Матіос бачить у розриванні табу. Про це частенько пишуть в анотаціях до книжок Матіос. Чесно кажучи, я до кінця так і не розумію, які табу маються на увазі. Війна, УПА, жіноча доля в жорнах історії? Матіос не є піонером-першовідкривачем цих тем. Думаю, що то взагалі марнота-марнот — змагатися, хто в літературі найдраматичніше і найстрашніше змальовує долю жінки. Хіба що автор сам ставить перед собою мету якнайтемніше згустити барву: «Більш трагічного сюжету, ніж той, що його пропонує письменниця в повісті „Мама Маріца – дружина Христофора Колумба”, мабуть, важко буде відшукати і в світовій літературі», — співає дифірамби видавнича анотація. На жаль, з огляду на помежовість самої теми та її програшне балансування «лезом бритви», і «Москалиця», і «Мама Маріца» з художнього боку є слабкими речами. Якби вони гарненько уляглися під однією палітуркою з іншими, кращими оповіданнями авторки, то не так би шматували уяву і смак. Проте видавництво «Піраміда» з двох негрубих розповідей помпезно роздуло цілу книжку. Панове, чи варто так поспішати, щоб аж щороку по свіжій палітурці? Даруйте, але література – не фабрика, а тонка «ручна» робота…

Кожен письменник періодично перебуває в полоні ілюзії. Само по собі це не смертельно: кожна така пастка, а отже, і спроба втечі – є пошуком, намацуванням власного стилю. Марія Матіос теж у такому пошуку. Якщо «Солодка Даруся» випірнула з-під пера легко й невимушено, то «Москалиця» в літературному сенсі є важкою і малостравною. Так ніби авторка взяла на себе соцзобов‘язання виписати страшно, по дикому, долю «бідних людей». Так, щоб аж «слези ллялися…».

… У карпатському селі, котре, разом з першою та другою світовими війнами, прасувала не одна чужинецька армія, народилася Северина. Донька згвалтованої румунськими солдафонами Катрінки не мала жодних сподівань на добру долю. Байстрючка, сирота ( матір незабаром загине під час повені) злидарка… Таких нещасних дітей війни в селі називали «москалицями». Матіос робить спробу змалювати образ замкнутої, майже аутичної жінки. Їй легше спілкуватися з тваринами, навіть з гадюками. Авторка майструє майже голівудський сюжет, як Северина морочить голову енкаведисту майору Вороніну і таким чином рятується від невблаганної висилки на Сибір. Енкаведист повірив, що вона відьма і господиня над карпатськими зміями… Чи повірить у це ж саме читач – знак питання…

Література має право торкатися будь-якого табу. Щоправда, ніхто не дасть гарантії, що будь-яка табуйована тема може стати надбанням літератури. У випадку з останньою книжкою Матіос відчувається штучний підхід і не менш штучний пошук табуйованої теми. За автором, москалиця – це погвалтований нащадок, тобто нащадок згвалтованої під час воєнних дій матері. З нього Матіос намагається витесати цілісний, психологічно впізнаваний образ-типаж. Мовляв, душевно травмовані народжують таких же травмованих і нещасних. На одній із прес-конференцій письменниця стверджувала, що такі москалиці в Карпатах є реальною проблемою, на яку закривають очі.

Війна – це завжди гвалт і загроза Божественній суті в людині. Тонесенька плівка культури, яку настарали впродовж століть, тріщить по швах і оголює те звіряче, що дрімало на споді. Гвалтовано німецьких жінок радянськими солдатами під час взяття Берліну, гвалтовано боснійок і сербок у котловані війни на Балканах. Існує чимало якісної документалістики, яка висвітлює цю проблему. На минулорічному Київському міжнародному фесливалі документального фільму, присвяченому правам людини, було представлено вражаючу стрічку про гвалтування жінок солдафонами тимчасової армії в одній з африканських країн. Я не стверджуватиму, що з такого «реаліті-лайф» не вийде доброї літератури. Однак, тема вимагає неабиякого майстра, і то не тільки, щоб тонко виписати психологічний надлам, незагойні рани й рубці, але й прописати драматичне протистояння жертви і ката. Порушення такої теми в літературі не передбачає змішування жанрів. Тут краще не розбавляти жорстоку правду життя розлогою метафористикою та напівреальністю, як у випадку з «Москалицею».

Не диво, якщо читач ловить себе на відчутті певної обмеженості. Хтось із прикрістю констатує інтелектуальну межу, хтось естетичну… Особисто я запідозрила себе у душевній черствості – недосердечності. Читаючи «Маму Маріцу», попри всі старання автора, не зронила ані сльозинки. Навпаки, з кожною сторінкою в мені закипало обурення.

… Жінка була при надії, коли загинув її коханий чоловік Христофор. Здавалося б, народження дитини трохи розсіє чорну тугу, яка знемагала колись веселу Маріцу. Проте не судилося… Син Христофор явився на світ психічно неповноцінним. Поневіряння Маріци, байдужість людей до її горя, абсолютна душевна й фізична виснаженість, врешті-решт, приводять героїню до смерті, яку Матіос змальовує як визволення.

Я намагалась зрозуміти доцільність подібної прози. Для чого так бездушно оголювати образ людини? Душити, топити, навіть навертати до інцесту… Втоптати цей образ у твань безнадії та ще й «мудро» (читайте —цинічно) обізвати безмежністю материнства. За моїм особистим відчуттям, тканина тексту, незважаючи на багаторазові волання до Господа та людської совісті, є порожньою і духовно вихолощеною.

Як паралель до «Мами Маріци…» напрошується повість-притча шведського письменника Торгні Ліндгрена «Слід змія на скелі». Там теж ідеться про безталання. Автор-деміург веде своїх героїв манівцями крайньої знедоленості, непосильних втрат, втоми, але він не ламає їх людську подобизну: «Душа і думки її (головної героїні – Теї) були чисті. Хоч би скільки боргів налягало на неї, а однаково вона була нічого не винна. Її єства вони не торкалися, бо те, що входить у людину зовні, не може споганити її, а те, що виходить із людини, її споганює… Вона була сильна духом, сильніша за Карл-Орсу, він, властиво, ніколи не мав над нею влади…» Карл-Орса – подвійний образ. Людина-сатана, людина-змій. Зло настільки заволоділо його серцем, що ті сором‘язливі паростки милосердя, які інколи ледь-ледь висіювались, не мали сили для росту. За християнською філософією Ліндгрена, зло неможливо ні задобрити, ні перевиховати. Йому можна лише співчувати. Красуні Теї, з котрої Карл-Орса вицідив по краплині всю молодість, так, що у 36 років вона звелась на беззубу артритну бабу, вистачає духу на співчуття. Тея розуміє, яке це горе народитися змієм. Тея сильніша за змія.

І Ліндгрен, і Матіос трактують проблему добра й зла без особливих інтелектуальних ускладнень. Шведський автор задля цього використовує лаконічність Біблії, а українська письменниця мудрі голоси народу. Різниця тільки у тому, що в протистоянні світла і тьми, добра й безпомічна українська душа майже не має шансів. Зло проникає у неї, опановує і споганює. Зло гвалтує її Божественну суть. Вона не здатна заспівати, як Тея: «Зі своєї доброти нам даєш поживок ти, щоб ми мали сили йти до небесної мети». У читача виникає безневинне запитання: який сенс такої літератури? Який смисл Марії Матіос відтворювати безнадію, інертність і душевну захололість? Та ще й з такою сентиментальною щедрістю: «…Одному з них була матір’ю. І тільки обом… „Жонно-о-о-о!!!” – хапає залишки душі безживна Христофорова рука в каламуті намулу. А друга додушує: „Мамо-о-о-о!!!” Далі не було нічого, крім продовження драми…». Тут у читача мали би з’явитись мурашки на тілі. Але не від сили поставленої автором крапки, а від тяжкого, гвалтовного несмаку.

Якщо Толстой у романі «Анна Карєніна» та Флобер у «Мадам Боварі» від титли до титли змалювали той внутрішній шлях безнадії, який привів їхніх героїнь до самогубства, то у М. Матіос цього внутрішнього життя нема. Авторка не вмотивовує, а наче накидує своїм персонажам долю. Все, як в античній трагедії: мойри сплели таке життя і – хрест. Людина у своєму безталанні не тільки страшенно самотня, але й богопокинута.

Мабуть, у письменниці є власні аргументи. Мовляв, вся наша історія сповнена фатальної несправедливості до простої людини, яка живе-живе, а не зчується – як її біле тіло вже розтинає лиховісне вістря історії. Тільки надто грубо й неоковирно вплітається кісник запитання: хто ж винен? Хто винен, що шальки терезів добра і зла у прозі Матіос підважуються під тягарем зла? Письменниці і самій складно з тим лиховісним вістрям дати якусь раду, через що впадає у крайнощі й фальш. Особливо, коли причини історичної драми пов‘язує з темним менталітетом – заздрістю, недолугістю і недружністю карпатського люду… Народні голоси, яким письменниця віддає роль колективного підсвідомого, підсилюють тло українського фатуму. Тільки це якесь однобоке, навіть образливе трактування архетипу. Позбавлені чоловічого гену й любомудрія, діалоги кумась наближуються до глупоти, або ж до прислів‘я «чого бідний, бо дурний, чого дурний, бо бідний».

У чому ж причина успіху такої ось претензійної літератури? Вочевидь, у тому, що і «Солодка Даруся» і «Москалиця» лягають в нішу «масової літератури». Мають неускладнений, але подієво жвавий сюжет. Персонажі теж не претендують на витончену психоскладність. Я не маю на меті вступати у конфлікт з тезою «найскладніша – людина проста». Як на мене, всі люди прості, й тільки добра література робить їх умотивовано складними. І ще момент… Чинник масовості не гарантує успіх. Тоді як проза Матіос і справді може пишатись пристойним накладом. У чому ж секрет? Мені здається, що письменниця ідеально втрапила у мелодраматичну «жилу» читача. Маючи під ногами міцне історичне підгрунтя, Матіос зуміла вкласти у свої найкращі речі достатньо енергетики. Достатньо потужної для зваби. На жаль, її забракло в останній книжці. Настільки, що іноді складно провести межу між мелодраматичністю і вульгарністю.