Драґослав Михаїлович: «Література повинна бути суб’єктивною»

Драґослав Михаїлович. Фото з сайту www.beogradskisajamknjiga.com
Драґослав Михаїлович. Фото з сайту www.beogradskisajamknjiga.com

Сербський письменник Драґослав Михаїлович народився 1930 року в м. Чупрія. Лауреат численних літературних премій, член Сербської академії наук і мистецтв, автор збірок оповідань «Фреде, на добраніч» (1967), «Схопи зірку, що падає» (1983), «Полювання на блощиць» (1993), «Безплідна осінь» (2000), прозового циклу «Вінок Петрії» (1975); романів «Коли цвіли гарбузи» (1968), «Люди в чоботях» (1983), «Горить Морава» (1994), «Злочинці» (1997), «Третя весна» (2002); збірки драм «Втаємничення у роботу» (1983), документально-публіцистичної книги «Голий острів» (1944, 1955); сценарію «В’єтнамці» (1990) та різних літературних студій, оглядів і статей. Його оповідання перекладені багатьма мовами світу і ввійшли до двадцяти чотирьох антологій і збірок у Сербії та за кордоном. Живе і працює в Белграді.

Минулого року у видавництві «Факт» вийшов роман Д. Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» у перекладі українською (з рецензією на цю книжку можна ознайомитися на нашому сайті …).

До вашої уваги — ексклюзивне інтерв’ю з Драґославом Михаїловичем.

— Якими були Ваші перші поштовхи до оповіді – чи мали ви у дитинстві перед собою якогось вправного оповідача, чиї розповіді Вас зачарували? Чи, може, Ваша любов до творчості виникла внаслідок читання?

— До певної міри моя любов дійсно виникла внаслідок читання, бо після першого класу початкової школи (коли мені було вісім років), я прочитав одну книгу – «Тварини доктора Дулітла». Ім’я автора тієї книги було Хью Лофтінг, вона вийшла в одному дуже популярному видавництві для дітей та юнацтва, яке називалося «Золота книга». Коли я її прочитав, то подумав, що просто народжений для того, щоб писати книги про тварин. То ще тоді я начебто вирішив стати письменником. Наскільки це було серйозно, не знаю, але після того я сімдесят років витримав і займався творчістю.

Питання, яке Ви мені поставили, для мене є цікавим, бо все життя, а особливо у молодості, я був великим прихильником людей, які про щось розповідають. Я був відданим слухачем, який убирає кожне слово. Думаю, що це знайшло свій вияв у тій частині мого доробку, яка називається «оповіді».

— Коли Ви почали писати?

— Я багато разів починав писати. Хтозна, скільки разів…

Пригадую, скажімо, як у дванадцять років в одному воєнному записнику, що продавався під час окупації, я писав якісь розповіді, які мені розповідала моя тітка. Вона спочатку доглядала мою матір, а потім і мене, після материної смерті. Мені тоді було півтора року.

— Вам хтось допомагав «увійти» у велику літературу та літературне життя?

— У молодості, коли мені було двадцять з лишком років, я написав оповідання під назвою «Миша». Пізніше назвав його ім’я «Гість», хоча перша назва, мабуть, краща. У той час великий авторитет, особливо серед молоді, мав літературний критик Борислав Михайлович Міхіз. Він тоді перебував у Новому Саді й був номінальним членом редакції «Літопису Матиці сербської». Оскільки шість місяців тому я відіслав у редакцію оповідання, і ніхто з «Літопису» не відповідав, я наважився до нього звернутися. Відправив листівку, у якій написав, що відіслав оповідання й попросив його, якщо це можливо, прочитати. На моє велике здивування, вже за декілька днів я отримав від нього листа, у якому він висловлював мені компліменти й обіцяв потурбуватися про публікацію оповідання. Оповідання з’явилося під назвою «Гість» у 1959-му році, а ми з Міхізом пізніше стали й добрими друзями. Але оскільки у молодості я не мав квартири і часто переїжджав, той лист десь загубився. Швидше за все, я його, на жаль, втратив. На превеликий, превеликий жаль… Ця людина відіграла значну роль у моєму деьюті.

Драґослав Михаїлович. Коли цвіли гарбузи. — Київ: Факт, 2008
Драґослав Михаїлович. Коли цвіли гарбузи. — Київ: Факт, 2008

— Чи можете Ви сказати, що когось із письменників, кого ми сьогодні вважаємо у сербському середовищі вагомими, ввели у літературу?

— Так, можна було б і про це, звичайно, сказати, але я не люблю про це говорити. Люди можуть неправильно зрозуміти.

— Вашу прозу критики називали «прозою нового стилю», «прозою дійсності» і т. д., ці визначення після довготривалого вжитку увійшли і до праць з історії літератури. Як Ви сприймаєте їх?

— Маю сказати, що я не люблю визначення «проза дійсності», хоча знаю, що нею позначений певний літературний напрям. Термінологію, яка стосувалася певних періодів сербської літератури, я мав здолати ще у студентські роки, але для мене нічого не значить, якщо хтось говорить, що Црнянський є представником модернізму, а Андрич – реаліст…«Проза нового стилю»? Кожна нова генерація хоче заявити про себе як про новий стиль. Нічого не маю проти людей, які ці терміни вводили, але самі терміни я не люблю.

— А як Ви відреагували на появу генерації письменників, що прийшла за Вашим літературним поколінням, тобто — групу письменників, яких найчастіше називають постмодерністами?

— Я цього і не розумів, і не любив. Передусім, не схвалював їхню цитатоманію і графоманію. Вони інколи беруть частину чиєїсь оповіді, або навіть і цілу оповідь і вставляють її у книгу як свою. Потім цю свою слабкість, нестачу оригінальності, що я вважаю особливістю справжньої літератури, вони проголосили перевагою і чимось винятково важливим. Це література, яка, на мою думку, часто не має власного обличчя…

— Виразною рисою Вашої прози є оповідач, який розповідає про себе. Які особливості цього способу оповіді так сильно Вас привабили?

— Я не вмію краще це пояснити…

— Можливо, це крайня, наголошена суб’єктивність?

— Література повинна бути суб’єктивною. Література не має іншого обов’язку, ніж бути суб’єктивною. І коли оповідь ведеться від першої особи, і коли від третьої, вона повинна бути суб’єктивною. Вона намагається зорієнтуватися у сучасності, в історії, у різних науках, але це не її справа. Вона хоче створити певний окремий світ, який має бути схожий на світ, у якому ми живемо. Тому я настільки відданий сучасності. Ми не маємо якогось іншого способу порівняння з певним минулим, або з літературою, яка говорить про минуле, окрім власної сучасності.

— Наскільки література може бути політично ангажованою — аби ця пристрасність не була шкідливою для її художньої цінності та переконливості?

— Я думаю, це не співвідносно. Якщо ти політично заангажований, дуже важко натягнути свій політичний ангажемент на літературу, яку ти твориш. Література від цього обов’язково потерпає.

— Чи вважаєте Ви якихось сербських письменників своїми попередниками?

— Маю сказати, що я, очевидно, був дуже претензійним, коли вірив, що я у літературі – самородок. Я походив з такого середовища, що не має жодної літературної традиції. Тітка, яка мене виростила, була неписьменною, а мій батько, доки не помер у 41 рік, зловживав алкоголем. Тому у юності я не мав жодного вчителя…

Драґослав Михаїлович. Фото з сайту www.ilustrovana.com
Драґослав Михаїлович. Фото з сайту www.ilustrovana.com

Можливо, через те я вважав, що маю сам пробиватися, і на початку, коли з’явився, це дійсно було схоже на певне прокладання нових шляхів. Я прийшов у час повного розквіту модернізму, який мав дві гілки. Одна гілка була «партизанською», її створювали письменники, котрі воювали на боці партизанів. Вона принесла і деякі гарні твори. Але я не був партизаном, і твори про війну, таким чином, мене не цікавили. Друга гілка модернізму являла собою певне наслідування відомих творів західних письменників, і то було, згідно з моїм розумінням літератури, абсолютно не перспективним. Тому я був повинен (принаймні тоді мені так здавалося) йти один.

— Українські читачі віднедавна отримали нагоду познайомитися з Вашим романом «Коли цвіли гарбузи». Чи склалося у Вас на презентації українського перекладу у Києві та у розмовах під час конференції, посвяченої Вашій прозі, певне враження про сприйняття Вашого роману в Україні?

— На мене презентація у цікавій київській книгарні «Є» та наукова конференція, що відбулася у Києві у квітні 2008 року, справила дуже гарне враження. Було багато цікавих робіт про мою творчість. Маю визнати, що мене особливо потішило те, що виголосила Персіда Лазаревич – сербка, яка живе в Італії. Вона говорила про рецепцію моєї творчості, про «Голий острів» у Італії. Я був дуже задоволений і, звичайно, всім вдячний.

Питання ставив Деян Айдачич (переклад – Олена Деркач).

Деян Айдачич (серб. Дејан Ајдачић, Dejan Ajdačić, нар. 22 січня 1959 року в Бєлграді) — сербський філолог, етнолінгвіст, літературознавець, фольклорист — доктор філологічних наук. Докторську дисертацію «Світ демонів у літературі сербського романтизму» захистив у 2000 році. Працював в Університетській бібліотеці в Белграді до 2003. У Київському славістичному університеті викладав сербістичні дисципліни: 2001—2007 н. р. Протягом 2003—2008 навч. рр. працює лектором-доцентом сербської літератури в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Читав лекції з фольклористики та історії літератури південних слов'ян у Веліко Тирново (Болгарія), Варшаві, Лодзі, Гданьску, Любліні (Польща), Пескарі (Італія). Коло наукових інтересів: фольклор балканських слов'ян, сербська література та слов'янські літератури, етнолінгвістика. Публікував тексти сербською, англійською, болгарською, італійською, українською, польською та російською мовами. Засновник та головний редактор фольклористичного та етнолінгвістичного журналу Кодови словенских култура. Засновник та головний редактор Українсько-сербського збірника Украс. Керівник Проекту Растко (електронна бібліотека сербської культури в Інтернеті та мережа культурних проектів), Проекту Растко Україна (електронна бібліотека українсько-сербських культурних зв'язків в Інтернеті) Організатор та співорганізатор заходів та днів української культури в Сербії за участю українських гостей і днів сербської культури в Києві.