Мережева література: досвід мімікрії

Фото з сайту newsimg.bbc.co.uk
Фото з сайту newsimg.bbc.co.uk

Олег Коцарев сам називає свою статтю «Інтернету нема (у літературі;)» дещо провокативною. І, водночас, він таки цілком серйозно стверджує, що «інтернет не став ґрунтом, на якому в літературі виростають нові ідеї та конструкції». Давайте спробуємо пошукати їх там ретельніше.

Ми, так само, як і він, маємо використовувати визнане науковцями означення мережевої літератури. Себто, тексти, які можуть існувати тільки в електронному вигляді, або як при перенесенні на папір багато втрачають. Більше того, ми не говоримо про «піонерські» за суттю, ранні спроби творення в Україні мережевої літератури на зразок «Забавки» http://krejda.ukrwest.net/zabavka.php, у яку колись гралися відвідувачі сайту «Крейда», по черзі дописуючи продовження оповідання. А також про деякі малопопулярні нинішні аналоги.

І справа навіть не в тому, що Коцарев не згадав про мій власний гіпертекст «Ноосфера і Василь», який я почав викладати у власному блозі :) Тут на заваді стають стереотипи традиційної літератури, що змушують нас шукати цілісні художні тексти, заявлені як творчість. Так само в перші роки розвитку фотографії одні митці вважали її здатною лише на репродукування, а інші ж намагалися творити фотографії за законами станкового живопису, про що пише в «Історії фотографії» Уільям Ньюхол. Однак насправді фотографія довела своє право називатися мистецтвом тільки тоді, коли опанувала свої питомі форми і прийоми: почала працювати за допомогою ракурсу, крупного плану, і припинила відтворювати загальний вигляд полотен та манеру відомих художніх шкіл.

Тож із російських джерел 90-х років ми уявляємо собі гіпертекстовий твір як щедро розгалужений, розбитий на дрібні текстони; мультимедійний твір – текст, що сам собою з’являється на екрані, присолоджений анімацією та музикою; інтерактивний роман, який пишуть сотні й тисячі користувачів, придумуючи в сюжеті нові та нові розгалуження…

Однак Інтернет уже кілька разів «розчаровував» своїх пророків. Скажімо, винахідник терміну «гіпертекст» Тед Нельсон писав у 90-х «HTML – це якраз те, чому ми намагалися запобігти: зв’язки, що постійно обриваються, однобічні зв’язки, цитати, які не можуть знайти оригіналу, відсутність управління версіями, відсутність управління правами авторів». Отже, винахідника обурювало саме те, що творить естетику Інтернету. Так само і твори «батька» кіберпанку Уільяма Гібсона навіть на ранніх стадіях розвитку WWW вже сприймалися як утопії.

Отож, епоха інтернету не терпить завершености. Сторінка, яка перестала поновлюватися, помирає, а живе лише та, на якій є певний потік інформації. А на створення й розкрутку сайту необхідні кошти, яких у сучасному мистецтві немає. Тому майже весь творчий потенціал користувачів неминуче спрямовується в блоги, у яких ці проблеми розв’язуються найлегше.

Вітер у блогах

Скажімо, саме інтерактивною літературою є блог кожного «віртуала», якщо він наділений особистісними характеристиками, навіть відверто схематичними. Цілком літературною є розповідь від першої особи вигаданого персонажа про світ, що його оточує, про його думки й відчуття, розповідь включає інтерактивні діалоги з коментаторами, записи в чужих журналах та спільнотах, поєднані з основним блогом гіпертекстовими зв’язками…

Текст таких журналів може відповідати різним жанрам. Деякі нагадують роман у стилі потоку свідомості (lj-користувачі faina-kaplan, nemyrych). Коментарі в таких журналах можна порівняти з якимось колективним потоком свідомості, оскільки вони рідко бувають інформативними в класичному розумінні.

Інші написані в формі добірок коротких гротескних притч-анекдотів: компанія «всіх наших» (псевдощоденники політичних діячів на livejournal та twitter, наприклад, nash-kolia , http://twitter.com/Ushenko http://twitter.com/Ushenko), також відомий російський шовініст inozdrevatenkov або «реальний пацан» bratan .

Інші буквально імітують «типові» живі журнали (sone4k0 ). Інколи яскравий персонаж створюється лише як привід для написання літературної критики (olesyk-007, gr-kruk). Але і в цих випадках відбувається суто літературне моделювання дійсности.

Якщо попередні приклади радше можна було віднести до прозових жанрів з ознаками драматургії, то записи на блозі minos-zmij нагадують поетичні тексти, що виголошуються на слем-турнірах. У ньому коротко й емоційно, подекуди епатажно, згадуються «присутні» в аудиторії живого журналу. Мінос Змій — це персонаж поеми Данте Аліг’єрі «Божественна комедія»: змій, який сидить у другому колі пекла і відправляє кожного грішника, відповідно до його вчинків, у потрібне коло пекла. «Віртуал» намагається наслідувати персонажа – не відповідає на коментарі.

Особливим жанром «віртуалів» є проекти, які можна назвати «блогами-серіалами». Зазвичай це підкреслено літературні блоги, стилістикою подібні до масової літератури, з поправкою на мовні особливості живого журналу. Кожний зазвичай розвиває якусь інтригу, задану першими записами: чоловік влаштовується на нову роботу, дівчина дізнається, що вагітна, в той час, як її хлопець поїхав за кордон, або чоловік змушений переїздити жити в село, де недавно померла його бабуся, і починає розплутувати якусь родову таємницю. Більшість цих «серіалів» пишуться в режимі «тільки для друзів», і, відповідно, прочитати їх ви зможете, лише зафрендивши й дочекавшись того ж у відповідь. Серед прикладів «серіалів» – користувачі dikrute , afimlev , nachmich , ahtzjneko , omosis , gkospr . Звісно, такі журнали згодом можуть виявитися, наприклад, рекламними, всі їх може вести одна людина або компанія, але виконані вони на хорошому рівні.

Водночас, усі звичайні приватні блоги – щоденники, новинні акаунти та інші, що їх пишуть кілька тисяч людей в Україні, – не можуть, звісно, називатися літературою, навіть мережевою, як про це говорить Ростислав Семків . Але серед них є насправді літературні автобіографічні романи, структуровані навіть кращі за деякі книжки сучасних українських авторів, і водночас відкриті до продовження й інтерактивні.

Наприклад, блог Насті Мельниченко можна співвіднести з жіночим романом (особливо якщо врахувати «підзамочні записи»), Ірини Пустиннікової — з подорожнім, а Антона Водяного — з пригодницьким (принаймні, якщо виключити з поля зору його новинні пости). Перший рясніє переживаннями авторки в різних життєвих ситуаціях та майже інтимною відвертістю, другий – враженнями від мальовничих місць і історичними знахідками, третій описує життя автора, яке саме по собі сповнене пригод.

Є також журнали інтерактивно-поетичні, в яких окремі записи не є повноцінними віршами, і становлять цілісний твір лише разом (overhill, benzonal).

Деякі гіпертекстові проекти втілені, все ж, не на платформі блогів. Окрім згаданого, добре проаналізованого Коцаревим сайту ПДРС, який я також схильний вважати літературою, треба назвати «робота Сергія Дацюка» . Цей досить давній проект «віртуальної особистості», що перемагав у російських конкурсах мережевої літератури, як стверджується, є «програмно-апаратним комплексом», який генерує наукові, літературні і публіцистичні тексти. Водночас, він тісно переплетений з реальною особистістю українського політолога Сергія Дацюка. Причому стверджується, що автором всіх робіт «реального» Дацюка, зокрема, його фундаментальної філософської праці «Теорія віртуальності» , є робот Сергій Дацюк. Тексти справді написані сухою, провокативною, і подекуди важкою для розуміння мовою, томучасом справді замислюєшся, чи могла це написати людина, яка прагне розуміння.

Втрачені гіпертексти

Окрім текстів, які існують тільки в електронному вигляді, вартий уваги потенціал суто гіпертекстових за своєю природою творів, які вже багато втратили від того, що були опубліковані в паперовій формі, а не отримали повноцінної гіпертекстової структури.

Такою є, зокрема, книжка Яни Дубинянської «Проект Міссурі». У ньому є розгалужений (принаймні на перший погляд) сюжет, що містить два варіанти майбутнього випускників елітного навчального закладу. Але під кінець книжки виявляється, що обидва ці варіанти не такі вже й взаємовиключні. Буквальні розгалуження текстових фрагментів дали б змогу зробити наочним висновок головних героїв книжки про те, що описана «гіпертекстова система суспільства» є інваріантною щодо виконавців тих чи інших ролей.

Поки що ненадрукований роман Вікторії Черняхівської «Слайди» більше подібний до «словникової» гіпертекстової літератури – яка, на зразок «Хозарського словника» мілорда Павича, не має єдиного сюжету, а складається з окремих історій, кожна з яких закручена навколо конкретного знакового явища у житті героїні. У тексті є навіть фрагменти, що напрошуються на роль гіперпосилань, однак Черняхівська, на жаль, відмовилася, коли я запропонував їй оформити «Слайди» як гіпертекст.
Гіпертекстовим є роман Антона Санченка «Весілля з Європою». Він, згідно з класифікацією російських аматорів гіпертекстової мережевої літератури, містить «сильні» і «слабкі» посилання, перші з яких відповідають за розвиток основного сюжету, а другий – за відступи, пояснення та принагідні анекдоти. За них у книжці автор постійно вибачається, а, зробивши текст розгалуженим, він міг би уникнути цієї проблеми. Цікаво, що спершу цей твір з’явився в Інтернеті, але й там не мав гіпертекстової структури.

А роман Михайла Бриниха «Електронний пластилін», якби йому надати гіпертекстової форми, був би набагато легшим для сприйняття. Автор заплутує свого читача, змушуючи його тримати в голові всі попередні події, без яких незрозуміло, що відбувається в подальшому тексті. Інколи доводиться повертатися й перечитувати перші глави, щоб уловити сюжет. Прямі зв’язки між фрагментами твору могли би, знову ж таки, унаочнити гру, у якій беруть участь герої.

Натомість, у згаданому вище гіпертексті «Ноосфера і Василь» я намагався використовувати посилання як так звані «гіпертекстові метафори». Тобто твір може сприйматися і лінійно, однак посилання надають окремим фразам подвійне значення.

Нарешті, кілька слів про «Перші гіпертекстові читання», які ми з дружиною організовували на Форумі видавців у Львові 2008 року. Із творів 14 письменників було складено розгалужений багатоавторний текст, який описує пригоди героїні, такої собі Ліди, в різні періоди її життя. Читачі своїми вигуками обирали, в якій послідовності слухати присутніх письменників. Утворений текст і не був ніде опублікованим, але його суть від того не змінюється.

Мультимедіа: розфарбована поезія

За визначенням, мультимедійний твір поєднує статичну (текст, зображення), і динамічну (звук, анімація, відео) інформацію. За Ю. Завадським, мультимедійна література більше тяжіє до поетичної, ніж до прозової структури. Тому найперше в цьому контексті згадується детально описана Любою Якимчук не те щоб школа, але традиція відеопоезії. Текст у ній частіше передається звуком, а не літерами, тому, звісно, відчувається певна натяжка в її класифікації. Однак цей жанр є пристосованим перш а все для інтернету, а не для телебачення, як намагаються нас переконати деякі автори. Зокрема, більшість робіт коротша за середню тривалість відео кліпів, і розрахована на уривчасте сприйняття, характерне для мережі.

Що ж до «класичних» мультимедійних творів, що асоціюються перш за все з флеш-анімацією, можна назвати «вдячний» жанр флеш-ігр політичного змісту, перші з яких з’явилися в Україні в часи «Помаранчевої революції». Зараз вони в достатній мірі продукуються на сайті «Дурдом» .

Якщо їх можна вважати радше мультимедійною публіцистикою, ніж літературою, то перша ж знайдена у гуглі флеш-казка під назвою «Колобок (сучасна казка)» є типовою деконструкцією відомого сюжету. А гра студії «Гарбуз» BubbleQuod змушує гравця вирішувати суто психологічну завдання: розривати «міхур», яким ми себе оточуємо в агресивному світі, і який заважає нам рухатися далі.

Олег Коцарев слушно пише, що все перераховане вище не замінює йому читання. Але забуває, що мережева література й не має його замінити :) Це – абсолютно окремий вид мистецтва. І та сама фотографія в жодному разі не замінила нам малярство, а радіодраматургія – драматургію класичну.

Тому українська мережева література розвивається й розвиватиметься цілком природним способом. І, сподіваюся, ще подивує нас.