Міська влада cередньовіччя

Наталя Білоус. Київ наприкінці XV – у першій половині XVІ ст. Міська влада і самоврядування. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008
Наталя Білоус. Київ наприкінці XV – у першій половині XVІ ст. Міська влада і самоврядування. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008

Кінець XV – перша половина XVI ст. були часом прискореного розвитку українського суспільства: значні зрушення відбулися не лише в сільському господарстві, ремеслі та промислах (ширше – у способах господарювання), – зростає чисельність міських поселень, які стають осередками та провідниками тогочасного прогресу. Надання містам магдебурзького права сприяло формуванню та консолідації міської верстви, яка активно бореться за своє місце в ієрархії ранньомодерного соціуму. Право на власне самоврядування дає містам змогу ефективніше функціонувати. Закладаються основи нового, незнаного раніше зразка управління містом. Те, про що колись лише чули або бачили в чужих краях, стає звичним на місцевому ґрунті. Зважаючи на важливість зазначених процесів, потреба їх вивчення не потребує особливої доказовості. Проте українські міста пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу нечасто стають предметом дослідження істориків.

З огляду на висловлене, відрадно бачити появу монографічного дослідження київської дослідниці Наталі Білоус, присвячене міській проблематиці. Книга стала підсумком багаторічних студій дослідниці над розвитком міського управління та самоврядування в Києві кінця XV – першої половини XVII ст. Концептуально робота продумана досить добре, оскільки запропоновані авторкою п’ять розділів охоплюють основні блоки проблем, необхідних для розкриття поставлених завдань.

Безпосередньому викладу матеріалу передує ґрунтовний огляд джерел та історіографії. Дослідниця цілком слушно зауважила, що історії Києва окресленого часу присвячено багато літератури, однак питання управління та самоврядування київських міщан не отримало монографічного завершення. Для своєї праці Наталя Білоус залучила не лише українську історіографію, а й використала здобутки польських, білоруських, литовських та російських істориків. Видається дещо недооціненим значення праць Володимира Щербини (особливо «Боротьба Києва за автономію», «Документи до історії Києва»). Характеризуючи міську історіографію 50–70﷓х рр., «випали» праці Ярослава Кіся, та основна робота Павла Михайлини «Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569–1654 рр.)». Із праць сучасних білоруських істориків поза увагою залишилася книга Наталі Місаревич «Магдэбургскае право на Беларусі» (Гродна, 2003). Доцільним видається вказувати не лише прізвища, а й імена істориків.

Книга Наталі Білоус має серйозну джерельну базу. Це і вітчизняні архівосховища (Центральний історичний архів України у м. Києві, Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України), матеріали яких стали кістяком роботи, і зарубіжні. Серед останніх – фонди архівів Москви, Мінська, Варшави, Кракова, Любліна, з допомогою яких вдалося уточнити або доповнити відомості щодо міського життя Києва. Складність роботи полягала ще й у тому, що не збереглися не лише міські книги Києва, а й гродські та земські. Це змусило дослідницю докласти зусиль аби по збережених фрагментах київських сюжетів відбитих в інших архівосховищах відтворити картину міського життя. Окрім того, в дослідженні використано величезний масив опублікованих матеріалів. Усе це значно посилило вагомість авторських припущень та тверджень. Водночас, характеризуючи опубліковані матеріали, не підкреслено виняткового значення, виданого у 1982 р. стараннями Геннадія Боряка та Наталі Яковенко «Каталога з історії Києва XV–XIX ст.», інформація якого стала базовою для дослідження. Не зрозуміло, чому серед серійних видань опинилася збірка «Торгівля на Україні XIV – середина XVII ст.» (1990). Зазначаючи важливу роль матеріалів Житомирського гродського уряду, варто було згадати про публікації цих документів (М. Бойчук, 1965; А. Матвієнко, В. Мойсієнко, 2002; В. Мойсієнко, 2004). «Листи»-дозволи на організацію ярмарків та торгів краще було б назвати привілеями (С. 29).

Другий розділ праці «Міська громада Києва на магдебурзькому праві» є до певної міри вступним. Тут досить детально розглянуто початки магдебурзького права в Європі та його проникнення до Литви й Польщі, а також ширше оговорено урбанізаційний процес у білоруських та українських землях. Як «русизм» можна відзначити послугування Наталею Білоус терміном «Саксонське Зерцало» (лат. Speculum Saxonum – Саксонське Дзеркало). Оцінюючи урбанізацію земель Великого князівства Литовського, варто було згадати поряд із іншими українськими регіонами й Волинь, хоча б з огляду на висвітлення цього питання в літературі. Не зовсім доречно ототожнено прийняття до міського права з платою за вихід з міста (С. 46). Не підтверджене джерелами і твердження, що міська громада керувалася «деякими нормами, успадкованими з Руської Правди» (С. 46–47). Думка дослідниці, що магдебурзьке право Київ міг отримати у жовтні – грудні 1498 р., прив’язується до складної міжнародної ситуації того часу (протистояння Литви та Московії) і, як приклад, наводиться прифронтовий Полоцьк, але Київ таким не був. Магдебурзьке право не передбачало, як це твердить авторка, звільнення міщан від сплати мита «в межах усієї держави», як зрештою, і «встановлення щорічних ярмарків і щотижневих торгів» (С. 51), позаяк останні проводилися в Києві й до надання магдебурзького права.

Досить ґрунтовно Наталя Білоус проаналізувала права і привілеї міської громади, залучивши весь відомий комплекс великокнязівських та королівських надань Києву. Це, насамперед, великокнязівські привілеї 1494, 1498, 1502, 1514, 1516 рр., що стосувалися магдебурзького права. Належну увагу приділено привілеям на торги і ярмарки та показано їх значення для функціонування міста. На конкретних прикладах Н. Білоус показала боротьбу міської громади за право монопольного шинкування в місті. Важливим для міщан було надання їм права на безмитну торгівлю (вперше 1500 р.) і подальші прагнення підтвердити вже діючі привілеї. Дослідниця зазначила: «Часті звернення міщан до королів із такими проханнями були обумовлені численними скаргами на порушення й недотримання митниками умов цих актів».

Як слушно зауважила Наталя Білоус, «не менш важливим для міської громади було право на землеволодіння і землекористування». Володіння полями, луками, лісами, озерами було важливим чинником економічної незалежності та заможності міщан.

Окремий ліхтарик розділу присвячено тогочасній топографії Києва й насамперед Подолу. На значному джерельному матеріалі висвітлено розташування та територіальні межі замкової зони, Миколаївського домініканського монастиря, Біскупського містечка, вірменської дільниці, Печерського, Михайло-Видубицького, Пустинно-Микільського, Софіївського та Михайлівського Золотоверхого монастирів. Дослідження Наталі Білоус підтвердили, що «Київ не був регулярно розпланованим за типовим для міст із магдебурзьким правом прямокутно-квадратним планом». Авторка багато уваги приділила з’ясуванню назв вулиць, можливим трасам їх пролягання. Локалізовано місце розташування Ринку та ратуші. На середину XVII ст. на території підконтрольній магістратові було 11 православних церков. У монографії зроблено спробу обрахунку чисельності населення підконтрольного магістратові та замковому уряду, співвідношення між якими в різний час було неоднаковим.

Третій розділ дослідження «Організація та структура міської влади» – один із ключових. Н. Білус проаналізувала генезу війтівства в містах Великого князівства Литовського та роль і значення цієї посади в міському житті. Щодо Києва, з’ясувалося, що «якщо в першій половині XVI ст. київське війтівство надавалося великим князем литовським здебільшого шляхтичам за військові заслуги, то з отриманням міською громадою привілею на право вибору кандидата на уряд війта цей урядник ставав виборною особою». Надання такого права Києву авторка розглядає «як далекоглядний політичний крок королівської влади, яка після підписання Люблінської унії 1569 р. стала активно запроваджувати в українських містах адміністративні порядки та устрій на зразок польських міст…» Певною київською особливістю, як з’ясувала дослідниця, були випадки, коли міщани обирали кандидатом на війта лише одну особу, яку представляли на затвердження королю. Траплялося, що королівські привілеї були лише формальним підтвердженням вибору, зробленого раніше (це стосується війтів Яцька Балики, Івана Євсейовича, Андрія Ходики). Зазвичай посередником між міщанами й королем був київський воєвода, або хтось із впливових осіб при королівському дворі. Проведені студії дали авторці змогу зробити висновок, що впродовж XVI – першої половини XVII ст. позиції та становище війта в місті мали тенденцію до посилення. Великим досягненням роботи є встановлення майже вичерпного переліку 15 київських війтів із якнайдокладнішим описом діяльності кожного з них. Наталі Білоус вдалося спростувати думку Володимира Антоновича про існування у війта Яцька Балики окремого сина Діонісія, оскільки це було другим ім’ям Созона. Окрім війта, документально зафіксовано існування в Києві посади лендвійта. Війт очолював судову колегію – лаву, до якої, зазвичай, обирали «цехових майстрів магдебурзької юрисдикції».

Значна увага дослідниці приділена висвітленню діяльності ради – найвищого органу міського самоврядування. Хоча за зразок для Києва, згідно з великокнязівським привілеєм, мало бути столичне Вільно, то як встановила Наталя Білоус, у місті склалася більш спрощена структура управління, щороку міщани обирали т. зв. Нову раду – чотирьох радців правлячих, кожен із яких щокварталу виконував функції бурмистра. Після закінчення терміну каденції правлячі радці вважалися радцями Старої ради (від початку XVII ст. їх кількість зросла до шести).

Опрацьований матеріал дозволив авторці стверджувати, що з кінця XVI ст. засідання обох колегій – ради й лави часто відбувалися разом, творячи спільно уряд міста або магістрат (термін вживаний з другої чверті XVII ст.). В окремих випадках до засідань радців Нової ради долучалися їх колеги зі Старої ради. Контролюючого органа (як це було в низці міст), який би стежив за діяльністю радців, у Києві не було.

Як установила Наталя Білоус, вибори радців відбувалися за три тижні до Великодня й перед новообраними членами ради звітували їхні попередники. Новообрані радці в соборній церкві Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощі складали присягу. Право вибору мали лише осілі в місті міщани. Важливим є спостереження Н. Білоус, що персональний склад міського уряду впродовж років був відносно стабільним – це представники найзаможніших родин: Ходковичі, Кобизевичі, Черевчеї, Кошколдеї, Мачохи, Пінчуковичі, Митковичі, Ходики, Ложки, Скорини, Сомковичі. За родом занять вони були переважно купці. Щодо етнічної приналежності, то вона була доволі строката, окрім українців, це також білоруси, поляки, вірмени, греки, татари. Натомість за конфесійною ознакою склад уряду був майже однорідний, бо православний.

До урядників магістрату належав синдик (юрист), уперше віднотований у 1638 р., до кола обов’язків якого входило боронити інтереси міста в судах перед королем. Інколи за сумісництвом синдик виконував обов’язки інстигатора – публічного обвинувача, який проводив попереднє слідство. Як встановила дослідниця, у 40﷓х рр. XVII ст. уряд синдика за сумісництвом виконував міський писар Василь Усович, який мабуть походив із житомирських бояр.

Серед міських урядників авторка фіксує шафарів (відповідали за міські фінанси), підвойського (призначався війтом і виконував функції свідка на суді та слуги магістрату), двірника ратушного (виконував дрібні адміністративні доручення), ката, міську сторожу та вагового.

Нормальну роботу магістрату забезпечувала канцелярія, на чолі з писарем, який складав присягу. Наталя Білоус вважає, що кандидатура писаря була креатурою війта й радців. У канцелярії віднотовано посади заступника писаря, дяка (виконував функції нотарія), якого згодом замінить підписок, та регента (займався звіркою та засвідченням правильності виписів, копій тощо). Міська канцелярія була місцем зберігання не лише ведених там міських книг, а й документів, які отримувало місто, міських привілеїв, книг міських рахунків, а також міні-бібліотеки (зберігалися збірки магдебурзького права, кодекси Литовських Статутів тощо). Документи, що виходили з міської канцелярії, завірялися печаткою. Традиційно вважається, що найбільш рання згадка про київську міську печатку датується 1500 р. Однак Н. Білоус обґрунтовано доводить, що завірений печаткою документ слід віднести щойно до 1544 р.

Опис історії міського архіву, здійснений дослідницею, можна було скоротити, позаяк він виявився близьким до тексту переказом відомої статті Наталі Яковенко. Висвітлюючи соціально-правове становище міських урядників, дослідниця звернула увагу на те, що радці та лавники в частині отримання штрафів за побиття чи тілесні ушкодження прирівнювалися до шляхти. Те саме стосувалося міщан, які виконували військову службу на користь держави. На прикладі родини Ходик авторка прослідкувала проникнення заможної міщанської родини у шляхетський стан. Щоправда, з тексту незрозуміло, чим закінчилося протистояння між Василем Ходикою і Яном Аксаком та князем Янушем Острозьким. Тут доцільно було б відіслати читача до праці Володимира Антоновича, який детально прослідкував ці колізії. Дуже добре прослідковано у праці на конкретних прикладах шлюби між міщанами і шляхтою, поміж самими міщанами, виявлено використання міськими урядниками сиґнетів із зображенням.

Щодо матеріального забезпечення міських урядників, то Н. Білоус встановила, що сталу грошову платню вони почали отримувати лише з другої чверті XVII ст. Відтоді почали отримувати зарплату й війти. Листом Сигізмунда III від 1628 р. війту виділялося грошове утримання в розмірі 300 злотих польських (у першій половині XVI ст. дохід війта коливався в межах 100 кіп грошей литовських). Окрім того, представники міської правлячої еліти отримували прибутки від занять торгівлею, володіння нерухомістю, оренд, лихварства.

Ще один базовий розділ монографії – «Управління містом». Аналізуючи юрисдикцію міської влади, авторка резонно зауважила, що від початку XVI ст. міський уряд виявляв тенденцію до підпорядкування своїй владі мешканців інших юрисдикцій. Із цим пов’язане питання про прийняття до міського права, яке дослідниця висвітлює, як видається, надто райдужно. Річ у тім, що інституція міського громадянства в містах Великого князівства Литовського була дуже аморфною, розмитою. Значною мірою сам факт прийняття до міського права підмінявся належністю до юрисдикції магістрату. Зрештою, по жодному з міст Наддніпрянщини (в тому числі і Києва) чи Волині не збереглося книг чи хоча б якихось записів прийняття до міського громадянства, тому говорити з певністю про його наявність — проблематично.

Не можна погодитися з думкою Н. Білоус, що «головною функцією органів міської влади була судова» (С. 172), позаяк це лише одна з функцій поряд із управлінською, господарською та іншими. Твердження дослідниці, що праці Бартоломея Гроїцького перевидавали «майже щорічно» є явно перебільшеним. Опрацьований Наталею Білоус матеріал дав змогу визначити місце судових засідань – у ратуші в «дому судовим». Надто багато уваги приділено перипетіям справи синдика Теодора Сусла з київськими радцями (С. 178–179) та шотландських купців із Замостя (яких ще й чомусь названо іноземцями) (С. 180–185), оскільки це майже дослівний переказ двох статей Володимира Кравченка.

Аналізуючи напрями діяльності міської ради, авторка піддала уважному аналізові господарську діяльність магістрату. Чи не на першому місці був нагляд за торгівлею та промислами, стан яких зачіпав інтереси всіх міщан. Ще одним напрямком діяльності ради була фінансова політика стосовно міських доходів і видатків, ґрунтовно розглянута дослідницею. До менш приємних функцій ради варто віднести обов’язок збору з міщан загальнодержавних податків, ухвалених сеймом.

Почесним обов’язком міської ради було представлення інтересів міської громади поза межами міста. З огляду на військову небезпеку радці мали дбати про збереження в належному стані фортифікаційних споруд та утримання нічної сторожі. Значну увагу Н. Білоус приділила висвітленню питання про право патронату міської ради. На конкретних прикладах показано меценатську діяльність київських радців.
Завершальний розділ книги присвячено зовнішнім контактам міської громади. Посередником у контактах міської громади з великим князем литовським, а пізніше польським королем був київський воєвода, від позиції якого багато що залежало. Ці стосунки були різними: і протистояння, і примирення, і запобігання ласки воєводи. Висловлюючись лаконічно, можна констатувати, що це були відносини нерівні – керівника й підлеглого, а отже, виникає закономірне питання, чи повним було магдебурзьке право в Києві, про яке пише дослідниця. Зрештою, наступна цитата з книги, як видається, промовляє сама за себе: «Між молодим воєводою (Томашем Замойським) і міськими урядниками склалися патронально-клієнтарні стосунки, про що дізнаємося з листування між ними. Війт і міська рада, прагнучи якнайскоріше встановити контакти з новим воєводою і здобути його прихильність, делегувала до його двору війта Федора Ходику, який отримав гарантії у подальшому перебуванні на війтівському уряді» (і далі рядки з вірнопідданого листа міщан) (С. 212).

Не завжди добрими були стосунки міщан із монастирями. В основі непорозумінь були майнові інтереси, оскільки монастирі прагнули до розширення своїх земельних володінь на шкоду міста й займалися господарською діяльністю, будучи конкурентом міщанам. Часто охоронцями монастирів були не лише впливові князі і шляхтичі а й великокнязівська / королівська влада. Перипетії цих протистоянь на конкретних прикладах дуже добре прослідковано в роботі.

На думку дослідниці, напруженими були стосунки міської громади з власниками приватних юридик у Києві. Шляхта скуповуючи будинки в місті й користуючись міськими благами, не мала жодного бажання платити міські податки й підлягати владі магістрату. Це не було якоюсь київською особливістю, на що звернула увагу авторка, порівнюючи ситуацію в Києві з іншими королівськими містами тогочасної Литви і Польщі. Водночас, як зазначила дослідниця, «…у Києві боротьба міської влади з приватними юридиками не набула таких загрозливих форм», як в інших містах. У монографії зроблено вдалу спробу локалізувати та описати ряд найбільших юридик, зокрема землеволодіння відомого Василя Федоровича Ходики.

Не оминула дослідниця такого цікавого питання, як взаємовідносини київських міщан із козаками. Н. Білоус обґрунтовано доводить, що ці відносини були далеко не безхмарними. На дії козацтва міщани неодноразово скаржилися. Зламним щодо козацьких зацікавлень Києвом став 1618 р., коли війська П. Сагайдачного брали участь в московській кампанії королевича Владислава (до того ж почався час «міжвоєводства» – в березні 1618 р. київський воєвода Станіслав Жолкевський став коронним канцлером, а новий воєвода Томаш Замойський отримав призначення щойно в березні 1619 р.).

На думку дослідниці, значний дисонанс у життя міщан вносило втручання козацтва в релігійне протистояння. Як відомо, саме в той час (особливо з часу висвячення на митрополита Йова Борецького у 1620 р.) козацтво перебирає на себе роль захисника українського православ’я, а його центром стає саме Київ. Незважаючи на партнерський тандем: козацтво–духовенство, останнє не завжди було задоволене козацьким радикалізмом. Фактично, через втручання козаків у 1629 р. була зірвана спроба православно-унійного порозуміння. Вивчення козацького фактору в житті Києва, на думку Наталі Білоус, потребує окремого та ширшого вивчення.

Підсумовуючи, констатуємо, що попри певні недоліки, про які йшлося вище, світ побачила цільна, ґрунтовна, добротна монографія з міського самоврядування Києва, яка стала завершенням багаторічних архівних студій Наталі Білоус, а сама авторка своєю роботою засвідчила високий фаховий професіоналізм.