Повернення інтелектуального символізму?

В’ячеслав Гук. Сад Галатеї. – Сімферополь: «СМД», 2008
В’ячеслав Гук. Сад Галатеї. – Сімферополь: «СМД», 2008

Роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї» – твір символістський, імпресіоністський, натуралістський, реалістичний, модерністський, і ще, і ще… А що як перед нами справді інтелектуальне постмодерністське письмо, позначене сильним міфологічним началом?

Ім’я В’ячеслава Гука широко відоме у дуже вузьких колах – на презентації «Саду Галатеї» у Будинку письменників зібралося аж… із півдесятка шанувальників автора. Такі реалії: знакові книжки часто не помічають за браком промоції. Водночас, В.Гук – самобутній письменник із Криму, член НСПУ, автор п’яти поетичних збірок і двох романів, один із яких – «Синдром дитячих спогадів» (К.: ВЦ «Просвіта», 2008) – відзначено президентським грантом для молодих письменників. І хоча в нашому краї відзнаки здебільшого викликають іронічну посмішку, цього разу, як на мене, журі не помилилось…

Отож, «Сад Галатеї». Фабула твору нібито нескладна. Асар Янсон, за німецької окупації – колабораціоніст, а відтоді – викладач німецької в ризькій гімназії, внаслідок самогубства своєї давньої подруги й сусідки по старечому будинку Марти Юхансон, а також доведений до розпачу нагінками доглядальниці, сестри Ірми, підпалює згадуваний вище старечий будинок і опиняється у в’язниці. Композиційно роман складають: діалоги-допити слідчим ув’язненого, побутописання в’язниці у фокалізації наратора Асара, але найбільше – спогади героя від дитинства до сивої старості, воєнне страхіття, і, зрештою, – ота «пекельна пора» (геть не в стилі Артюра Рембо) – літо, проведене з Мартою на фермі, чи пак – у Саді, недалечко від Риги.

Але за цією фабулою, що таки дивує природою конфлікту й незвичними топосами, розгортається не одна цікава колізія. Історія про Асара, «зайву людину», позначену воєнними травмами, за якими – огида до світу людей і продовження роду, неспромога духовного (і потяг – до чуттєвого) кохання зближує автора з ідейними пошуками письменників і філософів-екзистенціалістів (нерелігійного напряму – надто ж із темою мистецтва в «Нудоті» Жана-Поля Сартра і мотивом кохання у «Сторонньому» Альбера Камю). Людина – живий мрець (виведений в образах гестапівців), сліпець (недарма в тексті згадуються «Сліпі» Моріса Метерлінка), конформіст-філістер (сестра Ірма, Слідчий на початку роману), жертва (війни, суспільних забобонів, внутрішніх протиріч), і лише подеколи – бунтар, спраглий свободи (Асар), природної гармонії (Марта, пастир Ансіс). Класична колізія психологічної драми у кращих традиціях Ольги Кобилянської, Стефана Цвейга, Макса Фріша… Але ж поруч із тим спостерігаємо документалізм, гідний майстрів натуралізму, сугестивність «пейзажу душі», пошановану імпресіоністами, модерністські «потік свідомості» і трансцендентальну суб’єктивність (Е.Гуссерль). Така ряснота впливів свідчить про широку ерудованість автора, тяжіння до постмодерного синтезу з його ризоматичністю, інтелектуалізацією, неоміфом, численними інтертекстами та їхніми контамінаціями, що заслуговують на «глибинне читання».

Спробуємо визначити есенцію поетики «Саду Галатеї». На мою думку, в основі твору лежить міфологічний символізм, у найкращому варіанті європейської тенденції ре-міфологізації літератури. Мабуть, окрім сучасних авторів (а знайомий автор і з норвежкою Герберг Вассму, і з австрійкою Ельфрідою Єлінек, і з британцем Іеном Мак’юеном, і з туркенею Лейлою Ербіль…), не останню чергу відіграють впливи «срібного віку», зокрема, проза Зінаїди Гіппіус, Дмитра Мережковського й Андрія Бєлого, філософія «волі до життя» Артура Шопенгауера й інтуїтивне пізнання Анрі Бергсона. Ясна річ, перелік імен не повний. І ніколи не вичерпається. Читаючи «Сад Галатеї», ще раз переконуєшся в передбачливості спостережень Ролана Барта про вічність символічної енергії тексту в процесі породження означуваного.

Сáме синкретичне бачення проблем на різних рівнях узагальнення ставить під сумнів і водночас прирівнює в правах різноманітні ідейні засади мистецьких течій, життєвих філософій, знімає етичні установки. Символіка твору навіює розчинення мікрокосму в макрокосмі і навпаки – завдяки переходу з профанного часу в час сакральний, час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного, центру Космосу в Людині й Центру Всесвіту). Однак Людина випала з цього Золотого Віку, вона не ладна дорівнятись одухотвореній природі, її Дух – Птаха, змушена довіку битись у клітці Тіла (як не пригадати «Дорогу і ластівку» Миколи Хвильового?), а гріхи апокаліптичного віку не дають їй уповні осягти саму себе і – воскреснути.

Людина – виліплена за подобою Божою (як виліплена кіпрським царем Пігмаліоном Галатея) – залишається красивою глиною, бо не спроможна на високий порив божественного, і в цьому – гіркий сарказм автора. Амбівалентним є також саме поняття божественного – ніцшеанське «Бог умер!» (і показове самогубство пастиря Ансіса) і пантеїзм (чи язичництво?) співіснують у творі. А ще ж можна вбачати божественне в Асарі і Марті як опозицію першостихій Вогню і Води (тут проступає інша міфічна Галатея – нереїда) через концепцію Гастона Башляра! Зрештою, квінтесенція символу (не алегорії!), який Плотін порівнював із єгипетським ієрогліфом, саме й передбачає «знаковість, наділену всією органічністю й невичерпною багатозначністю образу» (Сергій Аверінцев). А декодування – справа читача…

Щоправда, в цієї книги-події для шанувальників «густої» інтелектуальної літератури є й деякі вади. Роман написано з численними росіянізмами, синтаксис і фразеологічні звороти часто – неукраїнські, відсутні видавниче редагування й коректура. Твір бажано перевидати у поважному видавництві, яке підійшло б до нього творчо. Слушним видається й зауваження про надмірну ретардацію сюжету, завелику кількість різних форм повторів, що не завжди мають стилістичний ефект. Але всі ці, дуже суттєві, недоліки компенсуються майстерністю в зображенні художніх деталей, що стають образами-мотивемами, міфемами, символами й архетипами, кінематографізмом, що нагадує видатного Інгмара Бергмана, і стереоскопічністю асоціативних рядів, музичністю і ритмізацією окремих уривків, зрештою, просто-таки синестетичним перетіканням звуку в колір, рух, запах, поруч із колообігом матерії та символіки ідеального…

Одне слово – маємо справу з одним із найцікавіших інтелектуальних романів пройдешнього року, і чи не одним із перших направду по-європейськи символічних романів в українській літературі, що відповідає найсучаснішим тенденціям міфологізації художнього.

Дмитро Чистяк Киянин. Магістрант Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка. Перекладач з бельгійської, канадської, марокканської, польської, французької, швейцарської літератур. Лауреат Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів поетів, новелістів, художнього перекладу. Лауреат Премій Посольства Канади в Україні (2006, 2007, 2008) та НАН України (2008). Найбільші друзі – М.Метерлінк, П.Тичина, В.Свідзінський, К.Міщук, Новаліс, Ж.Ґрак, А.Жід.