Пристрасний ревізіонізм Володимира Базилевського

Володимир Базилевський. Холодний душ історії. – Київ: Ярославів Вал, 2008
Володимир Базилевський. Холодний душ історії. – Київ: Ярославів Вал, 2008

Після хвороби – як після купання: тіло вбирає приємну прохолоду білизни, гостроока душа готова до свята. І ця готовність свята важливіша від самого свята, бо саме в ній джерело енергії для польоту нашого, облагородженого хворобою «я». Ми заплатили за неї своїми муками.
В. Базилевський. Значення хвороб

Стан літератури залежить від загального стану культури. Як і ступінь розвитку останньої зумовлюється загальним станом суспільства. Низький рівень народної самосвідомості – показник занепаду культури в її найширшому розумінні.
В. Базилевський. Демос чи охлос?

До книги «Холодний душ історії» увійшли статті та есеї, написані Володимиром Базилевським протягом останніх двадцяти років. В анотації сказано, що «книга склалася як триптих, де один розділ так чи інак підсвічує й увиразнює інший». Стисле інформування, запрошуючи читача до наскрізного прочитання, точно описує внутрішню структуру цієї актуальної книги (актуальної, незважаючи на те, що найполемічнішу статтю, яка дала назву книзі, було написано п’ятнадцять років тому). І хоча «Холодний душ історії», як і будь-яку книгу, котра містить окремі твори, можна читати «зсередини», зацікавившись певною темою, але філософська потужність Володимира Базилевського – в світоглядній цілісності, в умінні розташовувати думки з невипадковою ієрархічністю, а тому саме послідовне читання сприятиме адекватному розумінню авторської позиції.

Книга містить три розділи – «Внутрішній простір», «Дух плебейства» та «Історія однієї дискусії». Її вектор загострюється поступово, наче витончується з оперення до наконечника стріла Одісеївого лука: від античності до сьогодення, від роздумів над глобальними питаннями людської екзистенції до конкретної проблеми – подальшого існування української нації. Так, у першому розділі, заглиблюючись в історію і звертаючись до життя відомих персоналій (Ціцерон, Марк Аврелій, Пушкін, Шевченко, Гоголь, Бунін, Свідзінський, Маланюк), В. Базилевський замислюється над фундаментальними поняттями, які завжди зазнавали профанації, але попри те не втратили семантичної визначеності: душа, правда, індивідуальність, творчість, скороминущість життя, старість, безсмертя, вічність.

Ідеальне розуміння цих понять жевріє в кожному з нас, якщо ж воно «згасає», відведене для нього місце заповнюється ерзацом. Ідеальне розуміння та його численні сурогати перебувають у певній пропорції, яка завжди залишалася й залишатиметься незмінною. Проте щодня спостерігаючи за тим, як має бути і як є, допускаємо, що хоча б колись раніше те співвідношення було іншим, більш зрозумілим, справжнім: біле – білішим, чорне – чорнішим. Допускаючи, переконуємо себе в тому, в що хочеться вірити: нехай дуже-дуже давно, але було так, як має бути, а не так, як є.

Але – помиляємося, як помилятимуться нащадки, якщо в пошуках ідеальності заблукають у наші дні. Оскільки біле та чорне – це, умовно кажучи, береги життя, й веслування між ними дозволено в будь-якому напрямку. Ідеальність і її ерзац – білий і, відповідно, чорний береги. Якщо ріка широка, веслувальник може і не розгледіти берегів. Але піднявшись у внутрішній простір (для цього зовсім не обов’язково залишати човен), він може побачити все як на долоні – «прискіпливим, оцінюючим оком і помітити ґандж там, де не помічав його». А відтак може переглянути (ба більше – переглянути пристрасно, прожити з іншим розумінням) історію свого веслування і розповісти про неї іншим. Може, навіть навчитися передбачати круті повороти, бо хоч би як вигадливо крутила човном ріка, вона тільки повторює свої попередні звиви. Свідомо наближаючись до одного берега, веслувальник примножуватиме ідеальність, дізнаватиметься: вона можлива щомиті. Тримаючись іншого – нагромаджуватиме сурогат, безнадійно шукаючи кращих часів, наче чумак, який їде в Крим по сіль, не підозрюючи, що саме знаходиться в його власних мішках…

Так приходить розуміння: життя однієї людини й історія всього людства тривають у часі, як тривають в одвічному внутрішньому плаванні поміж не таких уже й символічних, як виявляється, берегів. (Тим паче, пише В. Базилевський, «історія кожного народу – це не завжди прозірна суміш білого і чорного».) Що вище над землею, то більше потрапляє в очі. Що далі від сьогодення, то правдивіше, наче омите очисним, а тому холодним душем, воно вимальовується, тим надійніше спрацьовують «незримі фільтри і все стає на свої місця».

В есеях «Внутрішнього простору» Володимир Базилевський наче відходить на деяку відстань від сьогодення, аби в просвітленій, афористичній манері – наодинці з собою, тет-а-тет із читачем – замислитися над тим, що «слова і вчинки – складові образу душі», що «квітка не думає про те, що вдосвіта її може прихопити мороз; не думає про прикрощі й правдива душа, коли розпускається словом», замислитися над необхідністю «зберегти свою несхожість, окремішність, одиничність у гурті», над тим, що «рух в напрямку добра» – справжня перемога, що внутрішній простір – «це Всесвіт, який у тобі, неосяжність, яку називають душею» і що «безсмертна людина (…) не споглядала б з пронизливим щемом переліт птахів, опадання листя, згасання живої плоті землі». Схильний до самозаглиблення, автор, проте, не усамітнюється в башті зі слонової кістки, не «зачиняється» в своїх почуттях, переживаннях, а, навпаки, кожним текстом запрошує до бесіди та обговорення актуальних тем.

Із перших сторінок книги «вчуваються» інтонації або, послуговуючись музичною термінологією, лейтмотиви, що уможливлюють об’єднання есеїв та критичних статей у триптих. І читач, вибравши одну чи кілька із найзрозуміліших для себе інтонацій і дотримуючись певного напрямку читання, може дізнатися, в який саме спосіб у внутрішньому просторі окремої людини співвідноситься «любов до істини» з «любов’ю до Батьківщини», як поєднується загальнолюдське, позачасове, аж безтілесне із національним, напрочуд земним, яке кожним українським корінцем вростає в історію «людини національної».

Однією з тих важливих, об’єднувальних інтонацій є притаманне творчості Володимира Базилевського вміння сприймати життя з постійною готовністю до духовного оновлення. Недаремно в есеї «Значення хвороб» читаємо про те, що хворий, «вийшовши з лікарні (…) почувається новонародженим, почуття його первозданно-свіжі, він зачудовано роззирається, жадібно обмацує очима усе, що для них досяжне, зачіпається навіть за те, чого не помічав раніше, він заново відкриває для себе колись уже відкрите, невситимо поглинає звуки, коливання і мерехтіння – живий серед живого». І далі: «Життя після хвороби постає в подробицях, побачених ніби крізь оптичне скло. І якщо це весна, то, як уперше, зауважуєш волохатість декоративного маку, воскові пелюстки нарцисів, смішливо-наївну безпосередність ромашки, пурпурові й сонячні келихи тюльпанів на прямих і зігнутих ніжках»… Жага оновлення у В. Базилевського – всеосяжна (проте не руйнівна, а конструктивна, оскільки вона не є самоціллю), відтак наведені в книзі слова Юрія Луцького про те, що автор «Холодного душу історії» є «чи не першим ревізіоністом в Україні» можна сприймати в більш широкому (аніж виключно історичний або літературний) контексті.

У передмові до книги Володимира Базилевського «Лук Одісеїв», яка вийшла у видавництві «Ярославів Вал» в 2005 році, Іван Дзюба зазначає: «Природним чином книжка вкомпоновувалася так, що спершу ідуть есеї та розвідки про найдорожчих для Базилевського поетів – тут розкрився його хист інтерпретатора і співпереживача великих поетичних світів, тут він завойовує безумовну довіру до себе, – із цією довірою читаєш уже і його „проблемні” та полемічні статті з другої частини книжки». Оскільки ці слова цілком відповідають структурі «Холодного душу історії», можна зробити висновок: «вільні роздуми про творчість, свободу, метафізику таланту» і злободенність «проблемних» статтей В. Базилевського – поета, який своїми віршами окрім довіри, про яку говорить І. Дзюба, ще раніше здобув читацьку любов, – є «наконечником» стріли, «оперенням» для якої служить глибоке, філософське сприйняття життя.

У другому розділі книги («Дух плебейства»), автор також звертається до постатей минулого і сучасників – політиків та митців і також, розмірковуючи над певною темою, «перемикається» з однієї постаті на іншу, і навіть, інколи захопившись (оскільки ерудиція не тільки дозволяє, але й сприяє цьому), «відходить» у бік. Проте думка Володимира Базилевського завжди аргументована, логічна й завершена. Іван Дзюба пояснює це так: «Через наплив матеріалу, асоціацій, міркувань, через масштабність бачення тієї чи тієї теми розмова в нього (Базилевського. – О. К.) майже завжди вихлюпується за береги й одна думка збурює іншу». Власне: ясна розмова, а не надокучлива, обтяжена формальними нагромадженнями фактів лекція. Але ясність мови – не поступка читачеві, а спроба, відмовившись від заскорузлих поглядів на українську історію та культуру, озвучити сьогоденні загрози й небезпеки такими словами, щоб їхня кричуща зрозумілість змусила читача подивитися на проблеми з повною відповідальністю. Щоправда… в Україні як не кричи – всюди свобода знеціненого слова. Тому дедалі частіше здається, що навіть такі високоінтелектуальні бесіди, до яких запрошує автор «Холодного душу історії», у нашій країні приречені розпочинатися й завершуватися в щораз вужчому колі однодумців, жодним чином не впливаючи на формування суспільної думки. І, мабуть, тому В. Базилевський, добре пам’ятаючи ціну справжнім словам, не йде на компроміси і не поступається своєю позицією.

Поєднання знань, досвіду та аналітичного вміння дає змогу зіставляти факти, робити висновки і прогнозувати (що, в певному сенсі, суголосне слову «пророкувати»). В однойменному есеї з розділу «Дух плебейства», згадуючи міфічний сюжет про Тесея і Мінотавра, автор пише: «Якщо двері старогрецького міфу спробувати відчинити метафоричним ключем, можна відповісти на питання, що відбувається з нами сьогодні». Думаю, ця фраза є ключовою для розуміння значення цього розділу книги – розділу, актуальність тем якого зводить нанівець часову відстань і тим самим наближує історичний досвід, відтак слова давніх греків, як і слова автора «Історії Русів» звучать настільки близько, наче їх щойно промовив хтось із сучасників. У розділі – сім есеїв (тоді як «Внутрішній простір» містить двадцять сім) з промовистими назвами: «Демос чи охлос?», «Панахида по фразі», «Хліб свободи», «Поневолення свободою», «Преображення пустиря», «Сита мармиза хама», «Дух плебейства», у яких автор фокусує увагу на болючих питаннях часу й менше говорить безпосередньо про проблеми культури, оскільки і «культура залежить від загального стану суспільства». Тому роздуми на теми мистецтва поволі «розчиняються» в актуальній проблематиці: Володимир Базилевський пише про те, що «годилося б пильніше придивитися до самих себе», оскільки «найглибші серця й уми від Шевченка до Ліни Костенко мучилися і мучаться трагічними протиріччями давнього і недавнього минулого України і не раз засвідчували, що причина багатьох наших бід і нещасть коріниться в нас самих».

Як перший розділ можна вважати вступом до другого, так і другий розділ можна сприймати за вступ до третього, з перших сторінок якого читаємо: «державний народ міг дозволити собі розкіш покепкувати над непривабливими фактами своєї присутності в часі, знайти виправдання минулому в сучасному», тоді як «народ бездержавний, мовби злою волею запрограмований на вторинність» на це не здатен, оскільки «рабська психологія – це небажання глянути правді у вічі, знайти причину поразки у собі самому, а не в фатальному збігові обставин чи в комусь іншому». У третьому розділі вміщено статтю «Холодний душ історії», публікація якої «спричинилася до дискусії в часописі „Дніпро” в 1995–1997 роках», відповідь опонентам «Отруєння міфом» і статтю-продовження «Про те, чого не знає читач». В. Базилевський ставить під сумнів низку історичних стереотипів і, сповідуючи «суворий дух критицизму щодо української історії і багатьох її персоналій», пише: «Існує цілий пласт української літератури, пов’язаний з видатними (і не тільки) іменами української науки і культури, який перейнятий різким осудом того темного, що було в нашій історії, і тих вад національного характеру, які не раз відігравали фатальну роль на крутих переломах історичної долі українства». Цитуючи Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського, Є. Маланюка, П. Куліша, В. Винниченка, О. Довженка, М. Шлемкевича, О. Ольжича («…не було жодного визначного українця – жодного! – який би не хапався у відчаї за голову, оглядаючи подумки родове господарство упродовж історичного часу»), автор книги торкається таких складних питань, як відступництво, зрада, «вроджене чи надбане рабство душі», невміння доводити переможні справи до кінця («механіка втрачених шансів»), проблеми з державним мисленням («неусвідомлення катастрофічності ворожнечі між собою і необхідності згуртованості як цілісності»).

Не дивно, що таку дискусію на п’ятому році незалежності багато хто сприйняв «у штики». Мабуть, і в 2009-ому році далеко не всі поділяють погляди В. Базилевського, проте сьогодні «Холодний душ історії» вражає навіть сильніше, аніж тоді, коли його було написано. Особливо, коли читаєш такі рядки: «Гибіє останній притулок українського духу – культура. Село, коріння цієї вічної попелюшки, зруйноване. Підживлювати її, культуру, нікому, окрім численних аматорів і нечислених професіоналів, кількість яких у міру зростання безладдя зменшуватиметься. Почнеться масовий відтік умів в чужі країни (в науці він почався давно і набирає розмаху: все професіонально досконале, цілком природно, шукає нормальних умов самореалізації). (…) Своє вимирає, пришвидшуючи оберти, потоптуване денаціоналізованою, євнухоподібною, байдужою владою»…

Через п’ятнадцять років після написання статті пророцтва Володимира Базилевського продовжують збуватися. Чи можна сьогодні, коли Україна все частіше нагадує не респектабельний «Титанік», а безнадійну «Біду», вбачати в цих словах лише символічний Апокаліпсис? Народ, якому загрожує демографічна катастрофа і який може «примножити кількість асимільованих народів», перетворившись на міфічне ніщо (або на Гомерових лотофагів, котрі «забули своє історичне минуле і вели рослинний спосіб життя»), – на якій підставі він може «зазіхатися» на високу культуру, чим заслужив аж на такі щедроти? Чи матиме він взагалі своє майбутнє?.. Відповідати на такі запитання легко. Особливо, затулившись іменами великих мерців. Важче повірити в те, про що пише В. Базилевський: «лотофагія українців цілком конкурентноспроможна».

Але прогрес, як казав герой в одному з французьких фільмів, не зупинити (в українському варіанті слово прогрес варто узяти в лапки): духовне зубожіння (перетворення демосу на охлос) відбувається паралельно з освоєнням політиками телевізійного красномовства, блазнювання. Прогрес не зупинити: все змінюється, еволюціонує. І вороги перетворилися на привидів. А змагатися з привидами – те саме, що воювати з вітряками. Залишається вірити: перемогти Голіафа легше, ніж зупинити на шляху до вітряків безумного Дон-Кіхота. Як завжди, залишається можливість, активно гіпнотизуючи в свідомості хоча й уявний, але «Титанік» (з його ланами, мачтами та чорноземними палубами, що поросли будяками, пирієм та безсмертником), із античним стоїцизмом (чи, можливо, з останніх сил?) намагатись утриматися на воді. Це краще, аніж фатально спостерігати, як літери – одна за одною – відламуються від корабельної обшивки і «Біда» з допоки сорокамільйонним населенням притягується побєдоносним, гибельним дном. Якщо вже й щезати – то щезати свідомо, а не бездумно, з почуттям покірного вимирання. Якщо зникати – то зникати, при світлій пам’яті вивищуючись над огидним фізичним закланням, на яке прирікають власні гени, геополітика та свій, вкотре антиукраїнський політикум – ті, кому «на Страшному Суді інкримінуватиметься найстрашнійший злочин – доруйнація людини; людини не тільки національної (…), а, що страшніше, – людини як такої».

Проте… не хочу завершувати статтю на політичній ноті й тим самим зводити діапазон багатопланової книги Володимира Базилевського до найочевиднішого. Тим більше, що поки не змінимося самі, до тих пір заслуговуватимемо на правителів, яких маємо й нині (чомусь все важче віриться, що ця аксіома колись спрацює!). Наприкінці «Холодного душу історії» читаємо: «Вихід тільки один – маємо стати іншими. За Франком – організмом, здатним до незалежного політичного й культурного життя, живою одиницею серед інших народів. (…) Але як? Чи можливо це (…) ? Питання лишається відкритим. І це питання життя чи смерті»…

Наостанок хочу нагадати: попередня книга «Лук Одісеїв» закінчувалася відповідями Володимира Базилевського на запитання Євгена Барана (інтерв’ю «Я волів залишатися самим собою…», 1999 рік). Відповідаючи на останнє з них («Чи можете Ви сказати, у чому Ви впевнені? Чого боїтесь? На що сподіваєтесь?»), поет сказав:

– Ні в чому не впевнений. Усього боюсь. Без надії сподіваюсь.

Ця сильна – попри позірну м’якість – фраза вказує на домінантну роль сокровенного в житті та творчості Володимира Базилевського і цілком адекватно співвідноситься з його виразною громадянською позицією. Зберігати легку «невпевненість» для вічності та реалізовувати рішучу принциповість за життя – одне з наймудріших і найскладніших поєднань.

Інформація про автора: Олександр Клименко народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка (клас баяна, 1989), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас баяна та диригування, 1995), Волинський державний університет ім. Лесі Українки (факультет інформатики, 2002). Друкувався у часописах "Четвер", "Ї", "Волинь", "Кур'єр Кривбасу", "Березіль", "Сучасність". Автор книг "Supraphon" (видавництво "Твердиня", Луцьк, 2006 р.) та "Коростишівський Платонов" (видавництво "Ярославів Вал", Київ, 2010 р.). Учасник (у складі тріо сучасної музики САТ) міжнародних та всеукраїнських фестивалів авангардної, джазової, сучасної академічної та імпровізаційної музики, серед яких: Нова територія (Київ), Прем'єри сезону (Київ), Форум музики молодих (Київ), Київ-музік-фест (Київ), Джазовий фестиваль (Черкаси), Фестиваль вільного мистецтва Шури Шварцдигулова (Біла Церква), Оберіг (Луцьк), Радіо-Рокс Україна (Київ), Мета-Арт (Київ). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя ("Тріумф") (за книгу "Supraphon", 2009). Проживає та працює у м. Луцьк.