Ліна Костенко: «Справжні подвижники не співають “Ще не вмерла”, а ідуть туди, де вона вже вмерла».

Леонід Мужук та Ліна Костенко
Леонід Мужук та Ліна Костенко

Завдяки Ліні Костенко легко привернути увагу журналістів до тужливих проблем української культури. Більше того, її виступ наповнює сенсом патетичні репліки культурних функціонерів та подвижників.

23 квітня Ліна Костенко взяла участь у прес-конференції до 23-річчя Чорнобильської трагедії «Врятовані скарби Чорнобильської Атлантиди» в УКРІНФОРМі. Але спершу мав слово Ростислав Омеляшко — директор державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. («Вдумайтеся: від техногенних катастроф!», — наголошував він.) Р. Омеляшко говорив про ініціативу створення музею для матеріалів, упродовж 20-ти років зібраних у Чорнобильській зоні. Про те, що для музею потрібне приміщення площею 3 тисячі кв. м. До того ж, у Києві, а не, скажімо, у Вишгороді.

Після нього бере слово Ліна Василівна. Своїм хрестоматійним жестом вона відкидає назад з обох боків волосся – точно так само, як на екрані, у документальному фільмі Леоніда Мужука «Чорнобильський час», кадри з якого також було показано на прес-конференції.

«Можете собі уявити: село Бенівка, експедиція іде між чорними коминами, всі в камуфляжі, чорні од втоми, а Ростислав Андрійович скликає нас не тутуканням автобуса, не криком, щоб не смикати зайвий раз ті нерви. Він грає на сопілочці, як Лукашик! Ідуть мавки в камуфляжах!» – розповідає Ліна Костенко. І після цього справді по-іншому сприймаєш нудних чиновників та науковців.

Журналісти традиційно розпитували Ліну Костенко, коли ж чекати на її наступну книгу – «чорнобильську».

«Мого двоюрідного брата батько, коли хотів їсти, то він питав жінку: “Котра година?” — А вона йому й казала: “Коли зварю – тоді й подам!”» – відповідала поетка. Мовляв, вона не збирається «стругати й пиляти книжки», гнатися за комерційним успіхом. Розповідала, що радянська влада натренувала її так, що вона тепер більше любить писати, аніж видаватися.

Тому на прес-конференції презентували інші книжки. Наприклад, чотиритомник “Говірка села Машеве Чорнобильського району”: величезний обсяг матеріалу лише про одне село; а також видання “Весільні обряди центрального Полісся”. А про творче життя Ліни Костенко нам залишається робити висновки з її живих розповідей про Чорнобильську зону.

«Село Залісся. Мертве. Зима. В одній хаті заледеніла підлога, але під льодом – фотографії людей, які там жили. І я так рукою розтираю цей лід, в мене чорна рукавичка, і раптом мені стає страшно. Що я роблю? Це ж я історію свого народу з-під льоду добуваю, в той час, як нікому це не потрібно…»

Поетка скаржилася, що в Зону добровільно ходять лише кандидати й доктори наук, та ще, можливо, поети. Розповідала, що час від часу привозить тамтешнім людям ліки, і більшість із них не чули про вірші Ліни Костенко, а люблять її просто як добру знайому. Хоча таких людей стає дедалі менше.

Ліна Костенко та Ростислав Омеляшко
Ліна Костенко та Ростислав Омеляшко

«З лісів виходить якийсь “уголовник”, він жерти хоче, і він приходить і забирає. Настю пам’ятаєте? – питає вона у колишніх супутників, – То її вже немає. Одного разу їй пробили голову, і півобличчя в неї було синє. Ми тоді їй допомогли. Іншого разу ті самі бандити вбили її…»

«Пам’ятаєте Машу з Луб’янки? Ми коли вперше туди заїхали, то вона йшла по дорозі, а перед нею ішов лелека, бо він там господар. Із нею жив Микола, журналісти їх обох знімали. Так от, ні Миколи, ні Маші вже немає в Луб’янці, Микола вбив Машу і потім убив себе. Розумієте, люди живуть у тих умовах, в яких не можна жити!»

Однак усі ці люди зберігають автентичну культуру. «Он скільки сіл пішло під моря, під полігони, пішло під чорт його знає що. А тут люди залишилися на своєму місці, і поки вони живі – це музей загиблого Полісся».

Дещо Ліна Костенко фіксувала сама. Але частіше шукала щось для спеціалістів.

«Я працювала з архівами одного батальйону, який займався захороненням відходів. Вони засекречені, але я їх колись опублікую. Там справді страшні документи, і я запропонувала справжнім архівістам на них подивитися. Сказала: там же по коліна цих документів, у школі. Ми знайшли трьох архівістів, приїхали й побачили чистий зал. Усе було підметено й захоронено, як ядерні відходи. Тільки в куточку шматочок паперу мені підкинули для гумору: акт списання квашеної капусти, яку привезли, а вона не годилася для вживання солдатам. А там були звіти парторга, де він звітує, що нема чим возити хворих, і взагалі, дали на весь батальйон один дозиметр, який показує в одному місці три різні цифри. Це щось страшне…»

Ліна Костенко закликає не називати людей, які живуть у Зоні, самоселами. Адже вони жили там споконвіку. Як родина Ображеїв – єдині дід із бабою, які живуть у межах десятикілометрової зони довкола станції.

«Ця бабуня Олена – вона із села Хоромне. То вона вийшла заміж за діда (тоді він був молодим хлопцем) у Семиходи. А на Семиходи наступив бетонною плитою “бєлий город Пріпять”, і їх витіснили в Новошепеличі. А потім, коли була катастрофа, вони потрапили в “десятку”. Село знесли тракторами, але захороняти не стали, просто так склали це сміття. А Ображеї притулилися скраєчку, на березі, і ці люди не живуть, а догибають…»

Ліна Костенко коментувала чимало нинішніх актуальних подій — видно, що вона активно слідкує за політичним життям. І дуже їй це життя не подобається.

«Я оце думала: якщо доведеться тікати – куди тікати? Тільки у Зону, тільки там я себе почуваю добре», – зізнавалася вона.

А тепер – ключове питання: дадуть чи не дадуть центру захисту культурної спадщини приміщення під музей?