Три зірки сучасної французької літератури

Анн-Софі Брасм. Фото з сайту www.orionbooks.co.uk
Анн-Софі Брасм. Фото з сайту www.orionbooks.co.uk

Порівняно з іншими сучасними європейськими літературами французька є відносно добре знаною в Україні. Чого лише варті розрекламовані й розтиражовані імена Мішеля Уельбека та Фредеріка Бегбеде, чиї твори таки в доволі пристойній кількості перекладені нашою солов’їною. Не відстають від них й інші чільники французького літпроцесу, чому вочевидь сприяє славнозвісна програма «Сковорода», в рамках якої останніми роками здійснювалися численні переклади як сучасних, так і давніших авторів (повний перелік книжок, виданих за сприяння згаданої програми, можна побачити на сайті www.ambafrance-ua.org). Крім того, радують своїми візитами й іноземні гості: хтось на львівський форум завітає – Катрін Панколь (інтерв’ю з нею вже друкувалося на «ЛітАкценті»: http://litakcent.com/2008/11/03/katrin-pankol-kolys-iz-kohannjam-bulo-lehshe.html), Сесіль Вайсброт (розмову з письменницею можна прочитати тут), когось просто Французький культурний центр до столиці з візитом запросить – Ніколя Фарг (репортаж про зустріч з ним у столичній книгарні «Є» на «ЛітАкценті»), Салім Атюбу.

Словом, контакт намагаємося налагоджувати. Як можемо. І таки, зрештою, дещо можемо. Втім, коли повертатися власне до сучасної французької літератури, то особливо цікавим у даному дискурсі, як на мене, видається саме контекст жіночих голосів (перепрошую, але лякатися не варто, бо цього разу про фемінізм аж ніяк не йтиметься, хоча імена славетних Жорж Санд і Сімони де Бовуар підсвідомо одразу ж спадають на думку), що ледь чи не перекрикують, або ж, принаймні, намагаються стишити, чоловічі. (Симптоматичною на цьому тлі видається хоча би постать Домініка Ноґе – чоловіка, удостоєного жіночої літературної премії Феміна.) Проте охопити неосяжне неможливо, тому навіть далеко не завжди встигаємо оперативно реагувати на появу не лише нових оригінальних текстів, а й їхніх запізнілих перекладів. Хоча деякий прогрес є і в тому. Так, щодо відносно нових перекладених творів чотирьох представниць французької жіночої прози – Венери Курі-Гати, Анні Ерно, Поль Констан і Франсуази Мале-Жоріс – кілька років тому писала Богдана Матіяш (можна ознайомитися за адресою тут). Тож не будемо знову на них акцентувати, а краще зупинимося на інших трьох жіночих персоналіях, котрі почергово розбурхували літературний простір Франції ХХІ століття.

Анна Гавальда. Фото з сайту livres.lexpress.fr
Анна Гавальда. Фото з сайту livres.lexpress.fr

Одразу ж зазначу, що не претендую на абсолютну вичерпність огляду. Бо так само, як далеко не кожна українка чи українець знає всіх наших сучасних авторок (і, звісна річ, авторів), так і не кожна француженка чи француз знайомий із творчістю своїх сучасників. Що вже казати про їх знаність у світі, особливо такому далекому і не надто «просунутому», як наш. Тому це будуть радше дуже особистісні спостереження, а не енциклопедична довідка, в яких керуватимуся як персональними смаковими пріоритетами, так і банальною доступністю видань на вітчизняному книжковому ринку.

Дереш у спідниці

«Кальварія» пойменувала її французьким Любком Дерешом (не знаю, чи вони обидвоє в курсі справи). «Вікіпедія» віднесла до категорії «письменник однієї книги» (імена «сусідів» можна не перелічувати). Сама ж Анн-Софі Брасм (не плутати з Брамсом! – саме цього й не уникло щойно згадане видавництво – брак редакторів/коректорів вкотре дався взнаки) пише про себе доволі скромно, незважаючи на те, що її роман «Дихаю» (2001; український переклад з’явився у 2008 р.) було визнано найкращим дебютом року, а за його екранізацію змагалося 18 кінокомпаній: «Я не зірка ліцею і не нова Франсуаза Саган. Я сама була нещасним підлітком. Класика: прищава, незрозуміла, часом надто сконцентрована на собі самій і дуже імпульсивна. Я мала вибухнути. Цей роман і є той самий вибух».

Отже, вона вибухнула, а разом із нею й уся французька спільнота, до якої незабаром доєдналася і європейська, а тепер, зрештою, й українська. Втім, можливо, це й непогано, що доєдналася лише нині, бо, як на мене, то нічого «аж такого» феноменального в цьому вибухові нема (на думку ненароком спадає літакцентівська «золота булька»).

Ірен Неміровскі. Фото з сайту associatedcontent.com
Ірен Неміровскі. Фото з сайту associatedcontent.com

Ну що ж: підлітковий роман (авторка мала чи то шістнадцять, чи то сімнадцять років, коли розродилася цим бестселером), про дружбу і пристрасть у всіх їх виявах, надто радикальних, брутальних, зухвалих, жорстоких, безжальних – перелік можна продовжувати й продовжувати, й навряд чи в ньому знайдеться хоча б один «позитивний» прикметник. Роман (це в нас, здається, після Коельйо розпочалася мода на пойменовування книжечок кишенькового формату трохи більших за сто сторінок гучним словом «Роман»?..) про волю до влади, про боротьбу, про гніт і бунтарство, навіть про певну надлюдинність (перефразовуючи нашу сучасницю: «Ніцше би плакав?..»), про божевілля і одужання «дорогою ціною» ( – за класиком). А може, й не надто дорогою, то залежить просто від ставлення до… акту вбивства як такого. Втім, це все зовсім не так пафосно й промовисто, як може видатися після таких емоційних характеристик. Навпаки: доволі сірувато й нуднувато, хоча, мабуть, це знову ж таки особисте, бо коли головна героїня не викликає у вас (тобто, в мене) симпатії, то вона її дійсно не викликає.

Втім, минає день-два-три після прочитання (якщо ви таки спромоглися дочитати останні сторінки, а не спитали втомлено у доньки (тобто, в мене): «то кого ця мантелепа, зрештою, придушила: коханого чи приятельку?»), і думка мимохіть повертається до книжки. Наче текст укотре не відпускає тебе, змушує до чогось, вимагає щось, хоча насправді жодного особливого меседжу в ньому непомітно (звісно, крім банального – «піди і вбий найліпшу подругу, бо вона останнє стерво!»). Проте його магія настільки сильна, що змушує кілька днів поспіль рефлексувати (не явно, а десь там в одній з підсвідомостей) про кілька речей.

Перше: і чого ж героїню запроторили до в’язниці, а не до божевільні?

Друге: чому інколи так важко дихати?

Між Ф. Саган і Д. Брауном

Її порівнюють із Франсуазою Саган (до речі, коли Саган померла, то саме їй запропонували написати про неї статтю в «Elle», а потім ще й виголосити прощальне слово в церкві). Її називають «ніжним Уельбеком» (звісно ж, не в інтимному сенсі). Її вважають найяскравішою «зіркою французької словесності», чий закордонний успіх, як стверджують, затьмарив навіть славнозвісного Дена Брауна (не за оригінальністю чи сакральністю сюжету – так це точно). Її твори перекладено 36-ма мовами світу (навіть не знаю, чи це включно з українською, бо тоді буде взагалі – 37!). За її романом «Просто разом» знято кіно з самою Одрі Тоту в головній ролі (хоча кінопремію «Сезар» отримала не мила брюнетка, а Лоран Стокер, як «перспективний актор»). Її звати Анна Ґавальда, і вона зізнається, що ненавидить свою популярність. Першу літературну премію здобула ще 1992 року за найкращий любовний лист, хоча й казала, що ніколи не думала ставати письменницею, поки не почала писати (а почала ще в сімнадцять років). Втім, коли почала, то зупинитися вже не змогла: спершу збірка дванадцяти новел «Мені би хотілось, щоб на мене хтось десь чекав», що 2000 року отримала Гран-прі RTL, потім романи як для дорослих, так і для дітей – всі, за її словами, неавтобіографічні, проте напрочуд близькі серцю.

Постер до фільму за книжкою Анни Гавальди «Просто разом»
Постер до фільму за книжкою Анни Гавальди «Просто разом»

Гортаючи «сторінки» інтернету, наштовхуюсь на купу схвальних відгуків. Всі вони одностайні в тому, що ці тексти легко читати і сприймати. Одразу ж вимальовується асоціація – романи для домогосподинь, зрештою, саме ці жінки й становлять, головним чином, її читацьку аудиторію.

Про що ж пише Ґавальда? Знову-таки, про дружбу, про любов, можливо, навіть про пристрасть, але таку якусь солодкувату, дещо зманіжену, трохи наївну. Тепер коротко про три її головні бестселери:

«35 кіло надії» (2002). Малюк ненавидить школу (у нас, здається, всі дітлахи такі). Втім, має, як то кажуть, золоті руки. Цього ж, на жаль, майже ніхто не цінує. Зрештою, хлопчик усе ж таки знаходить себе (якщо це можливо у тринадцять років), а стимулює його до кращого життя лишень загроза смерті любого дідуся. І таке буває.

«Я її кохав / Я його кохала» (2003). Чоловік кидає дружину, у неї депресія, з якої її намагається вивести… свекор, котрого всі сприймають за такого собі нелюда-«марсіанина». Щоби розрадити милу невістку (яка от-от стане колишньою), він розповідає їй історію свого великого, але невдатного кохання й, зрештою,… виправдовує власного сина. Не надто обнадійливо, але що ж поробиш.

«Просто разом» (2004). Героїня надто худа, виснажена життям прибиральниця, яка ховає в собі справжню художницю. Її нові сусіди теж іще ті диваки. Один – гіпер-ерудований титулований маркіз-заїка, котрий продає листівки у музеї. Другий – кухар-гультяй, що розривається між бабцею у притулку для літніх людей та надміром роботи. Вони сваряться, миряться, роблять добрі справи, змінюють власні життя, висять на краю провалля, але зрештою – суцільний і цілком несподіваний хеппі-енд. Дуже мило, але знову якось не так.

Знаєте, коли лузаєш насіння, то отримуєш купу задоволення. Все їси і їси, ніяк не можеш відірватися. Так само і з текстами Ґавальді. Але по тому не лишається нічого. Принаймні мені. Звісно, є приємний присмак і відчуття насиченості, але воно якесь абстрактне, а не конкретне. Тобто важко визначитись, від якої саме «насінини» ти отримав найбільшу насолоду. І чи треба взагалі визначатись?

Анн-Софі Брасм. Дихаю. — Львів: Кальварія, 2008
Анн-Софі Брасм. Дихаю. — Львів: Кальварія, 2008

Ґавальда пише і пише. Легко і просто. І це добре. Але питання в тім: що ж тут такого особливого? Де знайти такого менеджера, щоби «розкрутив» тебе на весь світ? У нас же теж перспективних авторинь стачає (імена підбирайте самі), от тільки зі світовими масштабами в них якось не складається. А шкода…

Повернута дочками

1942 року вона загинула в Освєнцимі. Нині ж знову повернулася до життя. А все завдяки маленькій шкіряній валізці, яку її дві доньки пронесли крізь війну і довгі роки життя й наважилися відкрити лише тоді, коли по матері минуло вже понад шістдесят років. Кажуть, краще пізно, ніж ніколи. І от 2004 року з’являється новий текст давно забутої авторки. Незавершений роман «Французька сюїта» про життя в окупованій Франції на початку Другої світової війни настільки приголомшливий, що через нього навіть ламаються табу: вперше в історії існування премії Ренодо (найвизначнішої французької літературної нагороди після Гонкурівської премії – детальніше про неї на «ЛітАкценті»: http://litakcent.com/2008/02/29/natalija-ksondzyk-gonkury-versus-renodo.html) її вручають посмертно. Книжка одразу ж розходиться у Франції сорокап’ятитисячним накладом, а права на неї купують дев’ятнадцять країн світу. Попередні тексти авторки (близько п’ятнадцяти прижиттєвих романів – «Давід Голдер» (1929), «Бал» (1930), «Володар душ» (1939) тощо, і ще кілька, опублікованих після її смерті – «Життя Чехова» (1946), «Вогні осені» (1957) тощо) вмить набувають другого дихання, літературна вісь ніби повертається в 30-ті роки ХХ століття, коли ім’я письменниці було в усіх на вустах, а книжки — в руках (звучить клішовано, але відповідає дійсності).

І тут маленький наголос. Ну що, здавалося б, нам до цієї дивної історії? Лише те, що письменниця Ірен Неміровскі, або ж Ірина Немировська, родом з України, з Києва, з вулиці Пушкінської, з єврейської родини банкіра, що після революції змушена була полишити Батьківщину, виїхала до Фінляндії і, зрештою, опинилась у Франції, в Парижі.

Так вкотре, втрачаючи своїх людей, а потім випадково довідуючись, що вони таки були одними з нас, ми ігноруємо той факт і аж ніяк не намагаємося вибудувати містків між культурами, поколіннями, світами. І навіть приїзд дочки письменниці, Деніз Епштейн, до Києва наприкінці 2008 року не змінив ситуацію. Була зустріч в книгарні «Є». Була розмова, спогади, питання. Було навіть читання уривку з одного роману (у виконанні Є. Кононенко), де описується власне єврейське життя Києва початку минулого століття, проте досі не маємо жодного повного надрукованого перекладу хоча б одного з її текстів.

Дочка Ірен Неміровскі – Деніз Епштейн у книгарні Є. Фото з сайту www.msmb.org.ua
Дочка Ірен Неміровскі – Деніз Епштейн у книгарні Є. Фото з сайту www.msmb.org.ua

Деніз Епштейн розповідає, що знайомилася з Києвом та Одесою не за материними спогадами, а лише за її романами – це «Собаки й вовки», «Обдарована дитина», «Осінні мухи». Приїхавши ж сюди, вона ніби наживо побачила ті краєвиди, про які завжди мріяла, і зрозуміла, чому мати про них мовчала – надто болісними видавалися їй згадки про загублену Батьківщину. Власне, через небажання знову втрачати віднайдену вже на французьких теренах Батьківщину, Неміровскі відмовилась емігрувати з Франції перед початком війни, незважаючи на те, що була «особою єврейського походження без громадянства», відповідно – приреченою, якій не могли допомогти ні світове визнання, ні зв’язки у найвищих колах суспільства…

На моєму столі лежить «Французька сюїта». На обкладинці портрет авторки. Погляд такий глибокий і сумний водночас. У передмові до видання натрапляю на цитату, котра напрочуд влучно його пояснює:

«Щоби підняти такий важкий тягар, треба мати твою силу, Сізіфе.

Мені не бракує серця для роботи, але мета така довга, а час такий короткий».

Пам’ятаймо…

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»