Леонід Кононович: «Сучасна українська література перебуває сьогодні в дивному стані»

Леонід Кононович
Леонід Кононович

Леонід Кононович один із найцікавіших представників сучасного літпроцесу. Розпочав письменницьку діяльність ще у 1980-х прозою екзистенційного характеру, наповненою сповідальними мотивами. Проте тогочасна література віщувала хронічну втому від серйозних епічних полотен, потребуючи освоєння нових, розважально-ігрових мистецьких форм. Саме в часи шукань еліксиру омолодження письменства Л. Кононович створює романи «Я, зомбі», «Кінець світу призначено на завтра», «Детектив для особливих доручень», «Мертва грамота», «Феміністка», «Кайдани для олігарха», незмінний герой яких знищує зло, рятує дівчат, Україну й світ. Пізніше автор звернувся до серйозної прози — так друком вийшли збірка «Повернення» (2001) й роман «Тема для медитації» (2005). Останній став «Книжкою року – 2005» й був номінований на здобуття Національної премії України імені Т. Шевченка, викликавши вир емоцій.

Нині Леонід Кононович займається науковим перекладом (праці Еміля Дюркґайма, Жерара Мере, Жана Бодріяра, Моріса Бланшо), філософуванням й спогляданням українського світу.

— Після виходу Вашої книги «Тема для медитації» минуло кілька років. Ви свідомо відійшли від художньої літератури, зайнявшись перекладом? Чи була якась духовна виснаженість, спустошеність, чи, може, вплинула реакція на роман деяких українських критиків?

— Річ у тому, що в літературній творчості існує один цікавий парадокс, який уперто не хочуть помічати письменники: що менше пишеш, то краще. А Моріс Бланшо сформулював цю думку ще виразніше: «…майстерність полягає у здатності перестати писати, обірвати те, що пишеться, повертаючи миттєвості її права і її рішучу катеґоричність».

Леонід Кононович. Повернення. — Львів: Кальварія, 2008
Леонід Кононович. Повернення. — Львів: Кальварія, 2008

Не можна писати багато, вчиняти із творчости професію. Не варто форсувати творчість, навпаки, треба якомога довше відкладати написання твору. Айріс Мердок сказала якось, що найкращий письменник той, хто ніколи не забруднив пером чистого аркуша. Це слід тлумачити так, що художній твір завжди існує у підсвідомості як сума образів, емоцій та ідей. І в цьому він бездоганний, оскільки не пов’язаний жодною формою. Виведення його на свідомий рівень у вигляді тексту є компромісом, що значно збіднює первинний твір і накладає на нього обмеження у вигляді формальних вимог до жанру. Мало того, після перекодування у текст оцей підсвідомий твір умирає. А народження нового — справа дуже довга… Тому більшість наших письменників так і лишилися авторами першої книжки — після того, як ця книжка отримувала успіх, вони вчиняли із творчости професію й починали форсувати підсвідомість, аби вона видавала нові твори. Але в позасвідомого свої закони, воно працює повільно. Якщо ж його спонукати, то воно генерує банальні тексти, що насправді є квазі-літературою чи, як казали колись, літературщиною…

Проте парадоксальність творчости в тому, що письменник не може не писати — він повинен писати! Потрібно працювати зі словом, бо звідки ж візьмуться техніка й майстерність? Тут і приходить на допомогу переклад. Коли працюєш із чужими текстами, вони викликають у тебе ріжні думки, там можна багато чому навчитися, перейняти деякі прийоми… Це дуже інтенсивна, тяжка робота зі словом, котра в деяких аспектах стоїть вище від оригінальної творчости. Інакше кажучи, своє написати легше, ніж перекласти чуже…

Щодо критиків, то я мало звертаю на них увагу. Хоч із реакції на цю книжку стало видно, що український читач не прийняв її. «Тема для медитації» випала на узбіччя, її не зрозуміли й навіть більше — її злякалися. Певне, проблема в тому, що ця книга запізнилася. Вона була б актуальна років із двадцять тому, на початку 1990-х років, коли ще живим було покоління, котре прагнуло такого твору. І я почуваю величезну вину, що не написав його тоді…

Леонід Кононович. Фото з сайту www.greenpes.com
Леонід Кононович. Фото з сайту www.greenpes.com

— Яке ваше ставлення до того, що у літературних героях критики й читачі намагаються розгледіти риси автора, порівняти деякі біографічні моменти?

— Тут знову ж таки парадокс: автор виходить із власного досвіду і пише про себе, але твір — не про нього, і там годі шукати його біографії! Ототожнювати героя з автором — дуже груба помилка. Література — не журналістика, що фотографує життя, хоч на взір воно наче й те, й те література… Я сказав би навіть, що художній текст не має жодного зв’язку з дійсністю, бо він витворює окрему дійсність. Врешті, про це писав ще Богдан-Ігор Антонич у статті «Національне мистецтво»… Літературний твір існує — і крапка; його треба читати і не шукати чогось поза ним.

— У серії детективних романів Ви використали образ героя-розповідача. Чи є якийсь суб’єктивний мотив, який проявляється у присвоєнні дійовим особам повістярського «я»?

— Щодо цих детективів. У нас із видавництвом «Кальварія» був такий проєкт: створити цикл кримінальних романів, де б ішлося про українські реалії початку 1990-х років. Задум цей постав у культурному контексті першого періоду незалежности, коли ще були романтичні ілюзії щодо її розвитку. Тому ці романи ішли в одному напрямку з іншими жанрами тої доби — наприклад, авторською піснею Тризубого Стаса та Левка Бондаря… Але проєкт цей виявився провальним у зв’язку з тим, що книга — не такий мобільний жанр, як пісня. Тобто книги просто не було де продавати, й вони не доходили до властивого читача. Як потім ми зрозуміли, таким читачем мусив бути мешканець українського села чи райцентру. А там книгарень немає… Добрий був проект, мені й досі шкода його. Знову ж таки, повістярське «я» у тих романах — лише гра, не більше…

Леонід Кононович. Я, зомбі. — Київ: Зелений пес
Леонід Кононович. Я, зомбі. — Київ: Зелений пес

— Нещодавно Ви звернулися до дитячої прози, яка тривалий час перебувала поза увагою творців «дорослої літератури» й критиків. Чи виникали труднощі під час створення дитячої книги й чи відчувався дискомфорт за такого текстового «переформатування»?

— Я не розумію, що це за визначення — дитяча проза. Для кого написаний роман Толкіна «Володар перстенів» — для дітей чи для дорослих? А епопея про Гаррі Поттера? А українські казки? А твори Марка Твена, Жуля Верна, Конан – Дойля? Пам’ятаю, коли мені було дев’ять років, я вперто добивався у шкільній бібліотеці, щоб мені дали книжку Джованьйолі «Спартак». І що ж? Бібліотекарка рішуче заявила, що мені ще рано читати такі книжки! Аж батько взяв у неї цей роман та приніс додому… Звичайно, прочитавши його, я не все зрозумів, та ця книжка страшенно вразила мене. Тому тепер, співпрацюючи з київським видавництвом «Грані-Т», я орієнтувався на те, що дитина здатна зрозуміти художній твір, що діти — не дебіли! Врешті, все це скінчилося конфліктом із керівництвом «Граней» і вигнанням мене звідти…

— Попрацювавши у новому жанрі, як оцінюєте результат? Взагалі, залишилося бажання писати для дітей і про казковий світ малечі? Чи були у Вас якісь орієнтири (наприклад, улюблена література), коли поставали дитячі книги?

— Так вийшло, що я змалку виховувався на кращих зразках західної літератури. То були твори Марка Твена, Гаррієт Бічер-Стоу, Фарлі Моуета, Ернеста Сетона-Томпсона, Рея Бредбері, Герберта Велса, Жуля Верна…

Леонід Кононович. Тема для медитації
Леонід Кононович. Тема для медитації

Якраз тоді, у 60-х роках минулого сторіччя, було видано дуже багато літератури у гарних перекладах, і вона була доступна для масового читача — ще б пак, у нашому селі були дві бібліотеки, сільська та шкільна, а також книгарня! У тій крамниці я й купував «Марсіянські хроніки», «Хатину дядька Тома», а також «Собор» Гончара та «Чорну раду» Куліша… Оті книги західних авторів, перекладені справжньою українською мовою, їх ліберальний, індивідуалістичний дух і сформували мене як особистість. А пора тоді була недобра, вовча пора більшовизму… В школі незлюбили мене за те, що віддаю перевагу західним авторам, причому й діти, і вчителі. Пам’ятаю, в дев’ятому класі писали ми твір «Мій улюблений герой», і я там написав, що герої «Молодої гвардії» Фадєєва не надихають мене, бо прикладом вважаю Вовка Ларсена з роману Джека Лондона «Морський вовк»… То з цього приводу відбулася рада педагогічного колективу, де постало навіть питання, чи не треба віддати такого учня до виправної колонії!

Щодо творчости. Під час недовгої співпраці з видавництвом «Грані-Т» я написав дві книжки — «Леонід Кононович про Жанну д`Арк, Джордано Бруно, Джека Лондона, Рабіндраната Тагора, Богдана-Ігоря Антонича», а також книжку під назвою «Пекельний звіздар». Постаті ці вибрані невипадково, тому що мені хотілося донести до дітей інформацію про цих людей, надто ж про Антонича і Джека Лондона, що свого часу справили на мене величезний вплив… Що ж до другої книжки, то це окрема розмова.

— То про що ж Ваш новий роман «Пекельний звіздар»? На сайті видавництва твір анонсується так: «Дев’ятирічний Івась, син козака, волею долі виявляється втягненим у тисячолітнє протистояння Добра і Зла. Та чи зможе хлопець знайти ключ до перемоги? Адже протистоїть йому загадковий звіздар, який очолює темні сили…»

— Дуже неграмотна анотація, до речі… З цим твором сталася ціла історія. Ця книжка — перша частина масштабного проєкту під назвою «Троянів оберіг», поєднання фентезі з козацьким вестерном. Тут і язичницька мітологія, і Січ, і мандрівка Дніпровими порогами, і сутички зі шляхтою й татарами… Але тільки перша частина й вийде, бо видавництво відмовилося від продовження цієї теми. Напевне, їх просто злякала українська стихія, що бурхає в цьому тексті… Та й з мовою вийшли проблеми. Де це, кажуть, ви взяли такі слова — «бахмат», «галайстра», «надисати», «ґзитися»?.. Ми, кажуть, таких слів не знаємо. Ідіть, кажуть, звідціля, — наше видавництво замале для ваших задумів…

Леонід Кононович. Пекельний звіздар. — Київ: Грані-Т, 2009
Леонід Кононович. Пекельний звіздар. — Київ: Грані-Т, 2009

— Над чим працюєте?

— Закінчую перекладати працю Жана Бодріяра «Фатальні стратегії». А потім подумаю, що ж робити з проєктом «Троянів оберіг»…

— Як Ви ставитеся до сучасної української літератури?

— Сучасна українська література перебуває сьогодні в дивному стані… Річ у тому, що на перше місце вийшла субкультура чи радше суб-література, де ні героїв цікавих, ні сюжетів оригінальних немає. Натомість є пара приколів і кілька еротичних сцен, сірих і банальних. Або взагалі балаканина ні про що. Читаєш і ловиш себе на думці, що все це вже було, тільки робили його набагато краще й зі смаком. Здається, все це зараз прозивають постмодерном…

— Колись Ви казали, що літпроцес обернувся на симуляцію й «більше нікого не захищає й нікого не зачіпає»…

— Власне, про це я й кажу. Та ось вам приклад: під час минулорічного конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі» експерти хвалили ті книжки, які їх насмішили. Ой, я читала цю повість, то так сміялася, так сміялася… Ох, це такий смішний, такий потішний роман! А тут такий кумедний герой, що я читав у метро й реготав, мов несамовитий… Таке враження, наче література — це забавка для новітніх буржуїв, такі собі «шахмати для дебілів». А проблема вся в тому, що в нас тепер усім орудує середній клас. А що таке середній клас? Це клас буржуа, себто посередностей. Під них і автори налаштовуються…

— Яких українських авторів читає Леонід Кононович сьогодні?

— Читаю я майже все, що виходить, але воно в мене ентузіязму не викликає. Було, щоправда, упродовж останніх років кілька книг, котрі я прочитав із задоволенням і навіть придбав для своєї бібліотеки. Це збірка новел Василя Портяка — як на мене, явище в українській новелістиці ХХ століття, — роман Євгена Пашковського «Щоденний жезл», дві книжки Світлани Пиркало…

Леонід Кононович. Фото з сайту culture.unian.net
Леонід Кононович. Фото з сайту culture.unian.net

Більше нічого назвати не можу. Стежу за російською прозою. Там є цікаві імена — Дмітрій Биков, Захар Прилєпін, Владімір Сорокін… І нарешті з’явилася третя частина славетного роману Войновича про солдата Чонкіна — перші дві я читав ще в самвидаві за радянської доби. Те, що в українській літературі мало яскравих імен, дивувати нас не має, бо так воно у всьому світі. Талановиті автори – явище украй рідкісне.

— І останнє: чи впливають якісь зовнішні чинники, наприклад, сучасна політична ситуація, на ваш творчий процес? Який ваш рецепт вироблення робочої атмосфери й чи «примушуєте» себе працювати, коли натхнення не приходить?

— Я не звертаю уваги на політичну ситуацію. Політика в нас визначається гризнею олігархів, то хіба на неї вплинеш? Та й взагалі, політика — справа брудна… Хоча б тому, що внаслідок політичних перетурбацій виграють одиниці, а програють — десятки мільйонів (як це сталося після подій 2004 року). А щодо роботи, то просто треба працювати — іншого рецепту ще ніхто не винайшов.

Розмовляла Олена Веретільник