Про барокову полеміку й небарокову риторику

Наталія Поплавська. Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII ст.). – Тернопіль: ТНПУ, 2007.
Наталія Поплавська. Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII ст.). – Тернопіль: ТНПУ, 2007.

Українська література зламу ХVI – XVII століть є доволі складним явищем, адже поставала вона в часи, коли відбувалися потужні соціально-політичні зрушення. Опинившись на межі «трьох світів» – православного, католицького й реформаційного, – вона активно формувала нову традицію, що поєднала в собі елементи власного середньовіччя, базованого на візантійській культурі, та новітні західні впливи. Відтак цікавим є не лише специфіка тогочасного письменства, а й уплив, який воно мало на літературу подальших часів; зокрема – Ганс Роте висловлює міркування про полеміку межі ХVI – XVII століть як початок нової української літератури, а Богдана Криса визначає «полемічну свідомість» як своєрідну з’єднувальну ланку між автором та авдиторією.

У нашому літературознавстві ця епоха викликала стійкий інтерес. Однак, як відомо, основна увага зосереджувалась на писаннях «православного» табору, що співвідносився зі «страждаючим народом», натомість доробок українських католиків або ігнорувався, або згадувався лише в негативному контексті, співвідносячись ледь не з деґрадацією культури (така позиція, зумовлена «позанауковими» чинниками, здебільшого притаманна дослідженням радянської доби).

***
Сучасні студії над полемікою зламу ХVI – XVII століть прагнуть відстежити цілісну картину тієї доби.

Відтак монографія Наталії Поплавської «Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII ст.)» акцентує увагу на писаннях доберестейської та поберестейської доби, окреслює методи, що найкраще достосовуються до нового осмислення тогочасних творів.

Шановна дослідниця робить огляд вітчизняної полемічної літератури від доби середньовіччя, вказуючи на її грецьке підложжя. Аналізуючи релігійну ситуацію в Україні XV – XVI ст., авторка зазначає: «На відміну від Московії з її «православним тоталітаризмом», польсько-католицьке суспільство виявляло більше толерантності до інакодумців. Тому слід визнати популярну думку про широкі насильства, які чинилися тут щодо православ’я, дещо тенденційною й продиктованою метафізичним мисленням. Попри низку відомих і беззаперечних фактів такого пригнічення, шлях до життя й співпраці тут ніколи не закривався». Як бачимо, такі міркування справді різняться від позиції, що донедавна панувала в офіційному літературознавстві. Разом із тим, Н. Поплавська аж ніяк не применшує того «потрясіння», яке пережило українське православ’я на межі XVI – XVII ст., що було зумовлено не лише наближенням латинської освіти, а й реформаційними ідеями – вони докорінно підривали споконвічні уявлення українців про Церкву Божу, вносячи новий струмінь у тлумачення Святого Письма.

Власне, про це докладно мовиться в розділі, присвяченому біблійній герменевтиці, у якому дослідниця аналізує шляхи інтерпретації Книги Книг, що побутували в тогочасній традиції. Зокрема, зазначено, що попри протистояння католицького, православного та протестантського світу, вони зазнавали й узаємовпливу, засвоюючи певні ідеї щодо тлумачення Святого Письма. Відтак авторка слушно наголошує, що під ту пору, коли нестабільна політична ситуація спричиняла ширення есхатологічних настроїв та думок про швидкий апокаліпсис, саме в полемічній літературі починає викристалізовуватися почуття національної свідомості – нашим авторам найбільше йшлося про спасіння душ своєї, «руської» пастви. Це зримо випливає як із писань представників православного табору – Герасима Смотрицького, Івана Вишенського; так і уніата Іпатія Потія чи протестанта Христофора Філалета, який у своєму «Апокрисисі» позиціонує себе виразником інтересів руської громади.

У розділах, присвячених полеміці доберестейського та післяберестейського періодів, дослідниця закцентовує увагу на ґенезі вітчизняної літератури. Так, зосереджуючись на діяльності острозького культурного осередку, Наталія Поплавська прагне окреслити вироблену там світоглядну систему, визначити ставлення членів громади до головних міжконфесійних проблем, що втілилися в їхніх полемічних розправах. Чимало уваги приділено чи не найяскравішому поборникові інтересів православ’я та старого звичаю Іванові Вишенському.

Звертаючись до «Апокрисису» Христофора Філалета, авторка докладно аналізує риторичний інструментарій, а відтак наголошує на його жанровій специфіці. Натомість писання Іпатія Потія дослідниця показує в річищі барокової традиції, завваживши, що саме в писаннях цього автора українська полемічна проза межі XVI – XVII ст. сягнула європейського рівня.

Додамо, що в монографії полемічна література відстежується також у річищі розвитку публіцистики. Тож, певно, викличе інтерес у зацікавлених історією цього стилю.

***
У монографії Світлани Сухарєвої «Біблійний вимір української польськомовної прози поберестейської доби» аналізуються писання представників як православного, так і унійного табору. В книжці окреслюється специфіка греко-римської та єврейської риторики й обґрунтовано доведений їхній уплив на українську полемічну писемність межі ХVI –XVII століть.

Дослідниця окреслює стан тогочасної української літератури в європейському контексті. Наголосивши на виразному релігійно-суспільному характері вітчизняного письменства, авторка слушно зазначає, що «така позиція… була викликана передовсім прагненням єдності та незалежності української нації, що вступало в неминучий конфлікт із тогочасною дійсністю, а також роздвоєнням поміж православними ортодоксійними традиціями та католицьким культурно-освітнім новаторством, позбавленим рис радикалізму».

Світлана Сухарєва. Біблійний вимір української польськомовної прози поберестейської доби. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа» Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2008.
Світлана Сухарєва. Біблійний вимір української польськомовної прози поберестейської доби. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа» Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2008.

Цілком умотивованими видаються міркування про «пограниччя культур» як специфічне явище, що сформувалося з «подібності й одночасного різноманіття мовлєннєвої символіки». Тут слушно окреслено вплив на формування тогочасної української культури протестантизму та католицької освіти (єзуїтські школи й університети). Відстежуючи біблійну герменею в писаннях православного, унійного та католицького таборів, С. Сухарєва звертається до текстів Марчіна Бронєвського (Христофора Філалета), Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького; маємо також покликання на полемічні розправи Лева Кревзи, Петра Скарги та інших.

Так, ведучи мову про «Apokrisis», дослідниця визначає виразне превалювання художнього аспекту над документальним, а також домінування риторичних засобів як «головної зброї» супроти опонента. Натомість, аналізуючи доробок Іпатія Потія, С. Сухарєва вказує на поєднання поезії й прози в рамцях полемічного тексту, завваживши, що саме віршовані фраґменти насичені біблійною символікою.

Варто зазначити, що авторка, прагнучи створити цілісну картину епохи, не обмежується лише польськомовною прозою, а й апелює до джерел, писаних українською, – зокрема текстів Івана Вишенського.

Відтак, ведучи мову про другий етап поберестейської полеміки, вона головно сконцентровує увагу чи не найяскравішому та найуправнішому її представникові – Мелетієві Смотрицькому, вже саме́ життя якого могло би правити за взір пошуку істини в складну епоху міжрелігійних суперечок. Звернувшись до тексту «Треносу», С. Сухарєва вказує на його складну метафоричність, а також на специфічну структуру, формально подібну до «Ізборника». Аналізуючи кожен із розділів трактату, вона зазначає, що перші шість виказують автора як талановитого літератора, натомість останні демонструють неабияку обізнаність у царині політики та богослів’я. Усе разом надалося до постання напрочуд потужного тексту, що зажив неабиякої популярності й одразу ж спричинився до з’яви двох відповідей із супротивного табору – Іллі Мороховського та Петра Скарги. Звертаючись до аналізу біблійної герменевтики в полемічних розправах Мелетія Смотрицького, дослідниця наголошує на антитетичності як одній із провідних ознак його стилю, а також на прийомі іронії, яка подекуди переростає в сатиру, стаючи заледве не головним засобом супроти опонентів.

Аналізуючи побутування апологетики в полемічних розправах зламу ХVI – XVII століть, дослідниця виокремлює головний композиційний прийом: «теза – антитеза», що дає змогу відчитати кожен трактат не як осібне явище, а в певному контексті. З огляду на це, у монографії цілком слушно мова ведеться про «апологетичний ланцюг» (прикладом є перебіг першого етапу поберестейської полеміки – Марчін Бронєвський, «Ekthesis» – Петро Скарга, «Synod brzeski» – Марчін Бронєвський, «Apokrisis» – Іпатій Потій, «Antirresis»). Студіюючи «Ekthesis», дослідниця виокремлює три ключові біблійні цитати, які є підложжям трактату; а також вказує на те, що автор співвідносив себе з пророком Єзекиїлом, а власному творінню надавав пророцького патосу, до того ж, почасти вдавався до наслідування стилю апостольських послань Павла.

Натомість, ведучи мову про «Antirresis» Іпатія Потія, авторка вказує на новаторське використання біблійного фактажу та прийом анафори – як головного з-поміж риторичного інструментарію автора. Відтак дослідниця доходить висновку про те, що «новизна полемічної прози початку XVII століття полягає в зіндивідуалізованому, довільному використанні біблійної герменевтики.

Відтак, підсумовуючи, С. Сухарєва вказує на історичний, апологетичний та богословський наративи, які сприяли розвитку біблійної герменеї, а відтак і на поступове зростання художнього рівня польськомовних прозових писань.

У монографії також окреслено специфіку тогочасної суспільно-політичної ситуації, наслідком якої став мовний дуалізм, що оприявнився й у біблійній герменевтиці. Також цілком слушно вказується на важливу роль біблійних парафраз у процесі осягнення давніми авторами сакральної суті висловлювань. На підтвердження своїх міркувань дослідниця апелює до таких текстів, як «Ekthesis» та «Apokrisis» Марчіна Бронєвського, «Antirresis» Іпатія Потія, «Тренос» Мелетія Смотрицького, епістолярій Клірика Острозького. У річищі біблійної герменевтики відстежуються богородичні й христологічні мотиви в полемічних текстах окресленої доби.

Світлана Сухарєва зосереджує увагу на специфіці переходу від буквального сенсу розуміння Святого Письма до духовного, провідною ознакою якого є префігурація образів. Відтак відстежується побутування в тогочасних текстах метафори, що водночас яскраво віддзеркалювала процес трансформації сенсу й була головною ознакою барокового стилю, який під ту пору стверджувався на теренах вітчизняної літератури. При цьому наголошується, що, залежно від авторського задуму, метафори могли змінювати своє значення. Авторка доходить висновку про індивідуалізацію біблійної герменевтики як «шляху відокремлення літератури від релігії, філософії чи політики».

У монографії проаналізовано сім літературних технік (контраст, негація, афірмація, символіка, відокремлення надприродної сфери від земного буття, образна система атрибутики, опосередкований чи безпосередній уплив учасників трансцендентного життя), до яких вдавалися давні автори заради актуалізації трансцендентного. Виокремивши провідні образи (саду, світла, сонця, каменю та ін.), що ними послуговувалося ранньобарокове письменство, та відстеживши особливості їх побутування у тогочасних текстах, дослідниця веде мову про зумовленість їх безпосереднім упливом давньоєврейської риторики, що чи не найяскравіше оприявнюється в апокаліптичному вимірі образів та королівській метафорі. Підсумовуючи, Світлана Сухарєва зазначає, що саме в полемічних писаннях початку XVII ст. почали формуватися «перші пагони концептизму», який стане одним зі стрижнів української літератури барокової доби.

Отже, маємо дослідження, яке не просто відстежує специфіку ранньобарокової літератури, а й окреслює певну методологію, що стане в нагоді майбутнім дослідникам біблійної герменевтики в писаннях тієї доби.

Цікаво, що писання зламу ХVI –XVII століть в Україні дуже швидко забулися, однак закладена ними «полемічна свідомість» перейшла в тексти барокової доби, а відтак відстежувалася й у літературі подальших епох.

***

Олена Юрчук. Сучасна стратегія бароко. Модифіковані риси бароко в українській літературі кінця ХХ століття. – Житомир: Житомирський державний університет ім. Івана Франка, 2008.
Олена Юрчук. Сучасна стратегія бароко. Модифіковані риси бароко в українській літературі кінця ХХ століття. – Житомир: Житомирський державний університет ім. Івана Франка, 2008.

Про відгомін барокової традиції у сучасній літературі йдеться в монографії Олени Юрчук «Сучасна стратегія бароко. Модифіковані риси бароко в українській літературі кінця ХХ століття». Уже на початку студії авторка розмежовує поняття «необароко» та «необарокові тенденції», а також наголошує на неможливості відтворити вповні, що цілком закономірно, стиль бароко в інші часи.

Найперше Олена Юрчук звертається до творчості Валерія Шевчука, яку схильна відчитувати як таку, що найяскравіше репрезентує необарокові тенденції. Авторка проводить цілісне дослідження доробку письменника, в якому послідовно виявляє окреслене явище, пояснюючи його головно зацікавленням письменника літературою ХVI – XVIIІ століть та специфічним світовідчуттям, суголосним бароковій добі.

У розділі, присвяченому побутуванню необарокових тенденцій в українській літературі доби постмодернізму, дослідниця студіює творчість Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Ігоря Римарука, Маріанни Кіяновської, Неди Нежданої, Анни Багряної, Олени Степаненко, Іллі Стронґовського та інших сучасних авторів – як бачимо, доволі широкий добір імен. Часові рамці, що охоплюють понад два десятиліття, дозволяють більш точно відстежити окреслене явище, аби виявити його специфіку та закономірності. Варто наголосити, що в монографії чи не вперше студіюються писання двотисячників, а це мусить зацікавити тих, хто активно відстежує сучасний літпроцес.

Ведучи мову про необарокові тенденції в постмодерному письмі, Олена Юрчук найперше звертається до аналізу причин, що привели до їх з’яви, слушно вказуючи на саму природу постмодернізму, який культивує карнавальну естетику. Іншим чинником, що зумовив виникнення окресленого явища, дослідниця вважає трагічне світовідчуття, викликане зміною епох та глибоким розчаруванням, що охопило суспільство в перші роки незалежності. Саме тому необарокові тенденції зринають у прозі таких різнопланових авторів, як Юрій Андрухович, Іван Ципердюк чи Євген Пашковський.

Аналізуючи поезію бубабістів, дев’ятдесятників та авторів межі ХХ – ХХІ століть, О. Юрчук вбачає необарокові модифікації в таких рисах як контрастність, поєднання непоєднуваного, різкий перехід психологічних станів.

Перейшовши до сучасної драматургії, авторка наголошує на потужному синтезі національної та європейської традиції, вказуючи при цьому й на рецепцію барокового театру. Досліджуючи п’єси Богдана Жолдака, Неди Нежданої, Анни Багряної та інших авторів, Олена Юрчук слушно виокремлює не лише певні суголосні моменти (трагізм, переосмислення традиції, спільні теми), а й вказує на відродження та оновлення барокових жанрів: шкільної драми, драми-мораліте, міраклю. Отут чи не найбільше хочеться подискутувати з дослідницею. Бо ж не завжди подібна тема означає подібне світовідчуття, – адже коли, приміром, Анна Багряна пише про любов і час, то вони перебувають абсолютно в іншій площині, аніж ідеї вселюдської християнської любові та всевладності часу, що були притаманні бароковій добі.

Назагал же маємо доволі цікаву монографію, присвячену відчитуванню традиції у її сталості.

Цікаво, що всі три книжки, окрім суголосної тематики, мають іще одну спільну рису, – вони є продуктом університетських видавництв. А це означає, що, на превеликий жаль, читачеві зовсім непросто (щоб не сказати – неможливо) буде знайти їх на полицях книгарень. Чому наші виші абсолютно не дбають про те, щоб здобутки їхніх науковців були доступні всім зацікавленим, а отже, виходили відповідними накладами й поширювалися?.. Здається, це питання перебуває в царині риторики – на жаль, не барокової…