У Солошиному, на батьківщині Павла Загребельного

Павло Загребельний. Фото УНІАН
Павло Загребельний. Фото УНІАН

Розповідь про малу батьківщину Павла Загребельного доводиться починати словами: «Було таке село…» БУЛО – оскільки на початку 1960-х, коли нижче від Кременчука перегачували Дніпро, щоб збудувати Дніпродзержинське водосховище, багато прирічних сіл затопили, і вони навіки пішли під воду, забравши з собою людські оселі, церкви й кладовища, школи, – мовби сама історія, давня й недавня, ішла на дно. Люди переселялися в новозбудовані хати на геометрично розкреслених вулицях за кілька кілометрів від віками обжитих місць, забираючи з собою назви рідних сіл, нехитре своє «добро», звичаї, – проте щось таки змінювалося в укладі їхнього життя, відірваного тепер від Дніпра й батьківських могил. У пам’ять переходив цілий світ, де був інший ландшафт із крутими берегами, з розсипаними на узвишшях хатками, що намагалися щовесни порятуватися від повеней, із човнами й химерною «топонімікою» сільських кутків, з духом старовини, що нагадував якщо не про княжі, то, принаймні, про козацькі часи…

Є речі, які неможливо перевезти разом із домашнім начинням.

Було таке полтавське село – Солошине, назване за іменем якогось козака Солохи, який, можливо, першим облаштував тут собі житло. Розтягувалося воно уздовж Дніпра на цілих дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів. Якщо плисти річкою угору, можна потрапити до Кременчука; той же, хто плив униз за течією, невдовзі опинявся біля Переволочної, яка кого тільки не пам’ятає, навіть шведського короля Карла ХІІ і гетьмана Мазепу, – вони переправлялися тут через Дніпро після Полтави.

Школа в сучасному Солошиному
Школа в сучасному Солошиному

Наприкінці ХІХ століття історію Солошиного досліджував і описував священик Пірський (до речі – Микола Васильович, як Гоголь), і «Полтавские епархиальные ведомости» друкували його розлогий нарис. Прізвище «Пірський» зустрічається і в романі Павла Загребельного «Розгін»: воно якось випадає з довгої низки козацьких прізвищ, але письменнику, очевидно, хотілося згадати і його, хай навіть без пояснень, що один із носіїв цього прізвища був «літописцем». За Пірським, як і за усними переказами, виходить, що історія Солошиного налічує вже понад 300 років. Втім, дніпровські береги обживали й задовго до козацьких часів, ще в докняжі часи. Якось, беручи інтерв’ю у Павла Архиповича для журналу «Дивослово», я запитав, як йому вдається «реконструювати» минувшину, зокрема – світ Київської Русі. «А що мені реконструювати, коли я сам виріс у придніпровському селі, яке було таким самим, як і в часи Ярослава Мудрого?» – відповів автор «Дива».

Він народився у Солошиному 25 серпня 1924 р. Затоплене в 1961 р. поселення у теперішньому Солошиному називають Старим селом. Не знаю, чи був після священика Пірського ретельніший за Загребельного «літописець», який би так докладно описав солошинську «біографію» ХХ ст., місцевий люд, довкілля, сільські бувальщини… Можу назвати принаймні два романи письменника, в яких він щедро використав багатющий ресурс власної «далекої» пам’яті. Це – «Розгін» (1974-1975) і «Тисячолітній Миколай» (1988-1991).

Академік Петро Карналь («Розгін») згадує батькові листи, в яких той докладно описував синові хроніку переселення озерян (себто – жителів села Озера) з насиджених прирічних місць – у степ, де кожній сім’ї належало по 25 соток землі для облаштування садиби. Особливого драматизму в цій хроніці немає: старий Карналь не без гумору оповідає про те, як його односельці завзято й винахідливо змагалися за вигідніше місце (аби «не прогадати»!), як утворювалися нові сільські кутки – Горлохватівка, Лизьківка, Пакільцівка, – як облаштовувалося повсякдення… Виявилося, що «тут сонця, ніби в Греції» і що «росло все на новому місці так, що страх брав», – землі нового Солошиного видалися на диво родючими.

Микола Пірський, "літописець" Солошиного
Микола Пірський, "літописець" Солошиного

«Іноді мені здається, що я досі живу там, у селі, а сюди (в Київ. – В.П.) тільки навідуюсь час від часу», – зізнається академік Карналь. Співрозмовниця академіка на це жартома каже, що в нього виробився «нехлюдівський комплекс»: мовляв, Петро Андрійович Карналь – «як той толстовський князь Нехлюдов. Приїде в село, походить, позітхає за якимись берестками або осокорами – і знов на рік пропав у своїй столиці, заховався за свої електронні машини»…

У Солошиному мені показали хату Архипа Загребельного. Це вона стимулювала «нехлюдівський комплекс» письменника, коли він сюди приїздив. Будинок тепер належить подружжю лікарів із Дніпропетровська, – вони мали родинний зв’язок із другою дружиною Архипа Панасовича. Ми застали їх, вони якраз приїхали з міста на вихідні з нагоди Дня Перемоги. У світлиці на стіні – фотопортрет письменника, обрамлений рушником, на столі – шеститомне зібрання його творів, подароване колись Павлом Архиповичем «для батьківської хати». А ось кімната, в якій він зупинявся, приїжджаючи з дружиною у Солошине…

«Невже над нами так тяжіє місце народження?» – дивувався академік Карналь, «двійник» автора? – «Адже я в рідному селі прожив лише перших шістнадцять років..» «Рідне село» Павла Загребельного, як уже сказано, залишилося на дні Дніпродзержинського водосховища, отож «батьківська хата» в новому Солошиному була лише батьківською, але не хатою його дитинства. Та, що в Старому селі, була іншою, «козацько-дворянською». Описано її в романі «Розгін», у розділі «Ой крикнули сірі гуси…»: «хата їхня не була схожа ні на яку хату в селі, хоч там можна було знайти безліч дивоглядів. Довга-предовга, глиняна, як і всі озерянські хати, але на кам’яному підмурку, прихованому широкою старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, покрівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені й колись, видно, фарбовані в червоне, дві половини хатні розділені великими сіньми. … Хата ця належала колись козакові Коліснику, який мав дворянське звання (від нього й куток сільський став називатися Дворянівкою). … Вдова по Коліснику стара Колісничиха, вмираючи й не маючи ні дітей, ні родичів, заповідала свою хату й усю садибу двом сусідським парубкам-одноліткам і голодранцям за сумісництвом: Андрієві Карналю й Михайлові Андріївському…»

Василь Гнатович Коваленко, друг дитинсьтва Павла Загребельного. Згадки про нього є в романі «Розгін»
Василь Гнатович Коваленко, друг дитинства Павла Загребельного. Згадки про нього є в романі «Розгін»

Накладати художній текст на реальну біографію автора завжди ризиковано, проте в розділі «Ой крикнули сірі гуси…» так багато невигаданого життєвого матеріалу, що спокуса приймати все написане НА ВІРУ надто велика. Як і малий Карналь, Павло Загребельний рано залишився без матері, – вона померла, коли малолітній син ледве міг запам’ятати її образ (ім’я в романі збережено – Варка, Варвара). А далі починалася історія непростих стосунків із мачухою («Одаркою Харитонівною»), і водночас – взаємної «дивної любові» сина й батька. Почування дитини, для якого Батько – це ВСЕ, виписано в «Розгоні» психологічно тонко й зворушливо-щемко. Андрієві Карналю «віддано» багато сторінок біографії Архипа Панасовича Загребельного; навіть листи старого Карналя письменник, з усього видно, не став вигадувати, «вмонтувавши» в оповідь справдешні послання із Солошиного. Батько письменника, казали мені в Солошиному, працював комірником. Так і в «Розгоні»: «Полегшало (Андрієві Карналю. – В.П.), забув (про хворобу. – В.П.), пішов знов у колгосп. На постійну роботу. В комору»…

Директор Солошинської школи Володимир Миколайович Наволочко, згадуючи комірника Архипа Панасовича Загребельного, казав, що при ньому з комори не крали, хоч двері не особливо й замикалися. І усміхнувшись, додав: «А ось такий-то (далі йшло прізвище) носив потім цілу зв’язку ключів – і все одно не помагало». Старого Загребельного поважали – ото і вся причина.

Могила Архипа Панасовича Загребельного в Солошиному
Могила Архипа Панасовича Загребельного в Солошиному

Найбільш емоційна сцена в розділі «Персоносфера» (також автобіографічному) – похорон батька, незвично багатолюдний як для невеликого села. Академік Карналь ледве встигає попрощатися з батьком, – «тисячний натовп» чекає його до останнього, поки ще не почало заходити сонце. «Так було й насправді, – розповідає директор. – Павло Архипович мчав на машині з Києва, але процесія вже рушила до Будинку культури, бо ось-ось мало вечоріти. Встиг, попрощався».

Разом із Володимиром Миколайовичем їдемо на сільський цвинтар, до могили батька письменника. Помер він у 1974-му, проживши вісімдесят років.

Роботу над романом «Розгін», у якому «воскресло» його Солошине, Павло Загребельний розпочав того ж таки 1974 року. У російській літературі тоді неабиякою популярністю користувалася «деревенская проза» (Валентин Распутін, Васілій Бєлов, Віктор Астаф’єв, Євгеній Носов…). Її ще називали «літературою прощання», оскільки то й справді була довічна розлука з селянською Атлантидою. «Розгін» Павла Загребельного, значною мірою, також «література прощання», його, автора, любов і туга, його енциклопедія прирічного села з неповторним ладом життя, історіями, диваками, дивовижною топонімікою і не менш дивовижними розсипами прізвищ.

У місцевій школі мені показали долідження учасників літературної студії «Криниченька», в яких детально пояснено, що таке «Топило», «Дійнеджанське озеро», «Педанівка», «Дубина», хто такі «Живодьори», «Ємці», «Цьони», «Довжі», що то за «Світлогірськ» постав на місці «Переволошної»… Пояснено також, що Озера, про які йдеться в романі «Розгін», – то насправді Солошине. А справжні Озера – велике село за якийсь десяток кілометрів від Солошиного. У Солошиному Павло Загребельний закінчив семирічку, а в Озерах навчався в старших класах. Я це вже знав, оскільки проїздив через Озера, і бачив там порожнє приміщення старої школи (поруч із новим двоповерховим), де влітку 1941-го майбутній письменник отримав атестат, щоб невдовзі … піти на фронт. Що ж до його Солошинської семирічки, то вона, розповідали мені, не потонула: ще й тепер можна допливти на човні до «острівця», на якому залишилися рештки школи, до якої ходив малий Загребельний. В електронній історії школи (що її укладає вчителька Віра Михайлівна Свириденко), його, п’ятикласника, можна побачити на старій фотографії серед ровесників.

Батьківська хата
Батьківська хата

Один із них, Василь Гнатович Коваленко, живе в Солошиному. Йому 86 років. Після інсульту розмовляти Василю Гнатовичу нелегко, він тільки усміхається очима, якось зовсім по-дитячому. Але все чує й розуміє, і навіть береться пригадувати дитячі літа, свого сусіда, однокласника й друга Павла Загребельного. «Він страшенно книжки любив», – каже. (Про малого Карналя в «Розгоні» написано: «він, бувало, носив батькові в поле обід, позираючи то на небо, то в книжку, яку завжди читав на ходу…»).

Василь Гнатович є серед героїв роману «Розгін». Щоправда, він там злегка «замаскований» під іншим ім’ям – «Васько Гнатенко». Розділ «Ой крикнули сірі гуси…» починається зі згадки про один із днів 1932 року, коли в Кембріджі розщепили атом, – якраз тоді в Озерах двоє приятелів, Петро Карналь і Васько Гнатенко, зіскочивши з печі, де «грілися в просі», вибігли надвір, щоб босоніж проїхатися ковзанкою. Хто знав, що мине час – і Карналь також стане фізиком, а його друг Васько – «секретарем великої територіальної партійної організації»? І що промовлятиме цей «Васько» на похороні старого Карналя… А тепер ось стоїть він переді мною, повержений інсультом, розкинувши руки, наче крила літака, щоб не втратити рівновагу, і по-дитячому усміхається, дивлячись мені, своєму несподіваному гостю, в очі…

Згадка про 1932 рік у романі «Розгін» не віщувала нічого лихого: трагедію голодомору письменник тоді обійшов. Вимушені прогалини в своєму солошинському епосі він заповнить згодом, наприкінці 1980-х, пишучи роман «Тисячолітній Миколай». Задум автора полягав у тому, щоб через історію одного героя, Миколи Сміяна, пропустити тисячоліття. Сміян живе в княжі часи, в козацькі, гайдамацькі – і так аж до горбачовської «перебудови». В одному з розділів, що називається «Введення третє. Гайдамака», Павло Загребельний фактично повернувся до історії Солошиного, щоб договорити те, що залишалося невисловленим.

Автограф письменника 1984 р. на титулі книжки, що зберігається в батьківській хаті
Автограф письменника 1984 р. на титулі книжки, що зберігається в батьківській хаті

Недомовки середини 1970-х («Розгін») стосувалися трагічних сторінок в історії українського села. Колективізація, вакханалія войовничого атеїзму, голод, репресії… Батько Миколи Сміяна (як і Андрій Карналь) організовує колгосп; він – із тих, кого Микола Хвильовий називав «фанатиками загірньої комуни». Проте цього разу Павло Загребельний наділив героя складнішою, ніж у Карналя, біографією. Під час громадянської війни Федір Сміян опинився у банді Марусі Никифорової – всього на один день! – і, зрештою, настав момент, коли йому довелося розплачуватися за це. За Сміяном уже приїхали «люди в цивільному», але сталося інше нещастя: якраз перед появою енкаведистів Федір Сміян внаслідок сліпого випадку зазнав смертельного поранення, і помер уже на очах у тих, хто мав його забрати назавжди.

Збулося пророкування всевідаючої баби Бородавчихи – дивлячись, як місцеві комсомольці скидають хрести з церковних бань, вона віщує велике лихо: «Оце ж діждалися ми пришестя антихристового. Вчора прийшли по віру, а сьогодні по душу. Сьогодні прийшли по бога, а завтра прийдуть і по людей!»

Павло Загребельний не розгортає картини печальної зашматківської історії (Зашматківка – так у «Тисячолітньому Миколаї» називається село, «прообразом» якого було Солошине). Вона, історія, подається «квантами», жмутками спогадів героя. Найбільш виразно й докладно виписано епізоди 1932-1933 років, коли село вимирало від голоду. Якби за романом «Тисячолітній Миколай» зняли кінофільм, на екран потрапили б вражаючі сцени: хоч би з тією «буксирною бригадою», яка відбирає в селян буквально все (вже й не тільки хліб!), а супроводжує її … духовий оркестр: він зупиняється на вулиці біля кожного двору, з якого забирають продукти, і грає революційні пісні! Ніяка режисерська фантазія не додумалася б до такого, – а проте в реальному житті було саме так. Як був і сталінський наказ забирати в колгоспів посівне зерно. Після цього вже не залишалося ніяких надій на те, що вдасться вижити, – більшовики винищували українське село, підрубуючи тим самим корінь великого дерева, що звалося Україною.

Колишня школа в селі Озера, в якій навчався Павло Загребельний - випускник 1941 року
Колишня школа в селі Озера, в якій навчався Павло Загребельний - випускник 1941 року

Але Солошине все ж вижило! Вижив «тисячолітній Миколай» Микола Сміян, вижили Карналі, вижив Павло Загребельний, – мовби сама доля берегла його, рятуючи спочатку «зеленим хлібом тридцять третього року», спеченим із недостиглого зерна, а потім – відводила кулі на фронті, захищала від смерті у фашистському концтаборі… І, як надію, дарувала йому Слово, в якому можна зберегти пам’ять, воскресити життя, яке, здавалося б, проминуло назавжди…

P.S. Щиро вдячний директору Солошинської школи Кобеляцького району (Полтавщина) Наволочку Володимиру Миколайовичу та вчительці історії цієї ж школи Вірі Михайлівні Свириденко за сприяння, без якого ця розповідь про малу батьківщину Павла Загребельного навряд чи була б можливою.

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.