Битий життям, але незламний духом

Акбар Ганджі. Фото з сайту www.parstimes.com
Акбар Ганджі. Фото з сайту www.parstimes.com

Які асоціації викликає слово «іслам» у пересічної людини? Щось таємниче, заборонене, приховане, закрите, навіть вороже… Країни ісламського світу напіввідкриті для Заходу, але цей факт не відштовхує, а навпаки, тільки збільшує інтерес і попит на них. Західну людину приваблює кольоровий, блискучий, мерехтливий, розкішний інший світ. Туристична індустрія відкрила двері в цей світ, але у деякі країни вони ще залишаються закритими. Такою країною є Іран, або Ісламська Республіка Іран. Помилково цю державу зараховують до арабських, навіть не підозрюючи, що Іран має власну історію (яка нараховує майже 2000 років), мову, літературу, самобутню культуру тощо. Ісламська революція зробила цю країну такою, якою ми її бачимо зараз: жінки, одягнені у чорний одяг, із хустками на головах, «сухий закон», заборона на все неісламське, відсутність свободи слова, тобто суворий контроль за життям населення. Незадоволених режимом чимало, однак ті, хто ризикує виступити проти, потрапляють до в’язниці або просто помирають.

Такою людиною є Акбар Ганжі – наш сучасник, іранський журналіст-дисидент, письменник, лауреат багатьох премій, зокрема «Золотого пера Свободи» (щорічна премія, яка присуджується особам та організаціям за вагомий внесок у захист та пропаганду вільної преси). У своїх статтях він критикує чинну владу, виступає проти панівного режиму. Ця людина з веселими, живими та розумними очами заплатила немалу ціну за своє вільнодумство.

16Акбар Ганжі народився і виріс на півдні Тегерану — це бідний район, у якому проживає переважно робочий клас — у незаможній релігійній сім’ї. Ще юнаком він брав активну участь в ісламських антимонархічних силах, служив в Ісламському революційному корпусі у часи ірано-іракської війни та вступив до Міністерства розвідки та безпеки Ісламської Республіки Іран. Але дуже скоро розчарувався у революції й режимі — і вийшов із революційного корпусу. В одному зі своїх інтерв’ю пан Ганжі згадує: «Ми зробили революцію для того, щоб скинути свавільну владу та створити кращі умови для країни, але замість цього один монархічний режим замінив інший… Я побачив фашизм та політичну тиранію в Ірані. Кожного, хто ставив запитання, клеймували контрреволюціонером та ворогом Ірану». Здобувши ступінь магістра соціології, Акбар Ганжі пішов у журналістику, щоб вести власні розслідування. Писав для багатьох реформаторських видань, більшість із яких закрили за судовими постановами. Його статті були відкритими та правдивими і принесли йому славу не тільки в Ірані, а й за його межами. Найвідомішою його роботою вважається низка статтей про раптові зникнення та вбивства дисидентської інтелігенції у 1998 р. Статті виходили у щоденній газеті «Sobh-е Emrouz» (Ранок сьогодні) і дістали назву «Ghatl ha-ye zanjierei» (Серійні вбивства). Пізніше вони увійшли до книг «Підземелля привидів» та «Червоні й сірі королі», у яких ішлося про причетність до цих убивств тодішнього президента Ірану Хашемі Рафсанджані та міністра розвідки Алі Фалахійан. Сенсаційний закритий судовий процес над убивцями відбувся у грудні 2000 року, а вже у квітні 2001 р. Акбар Ганжі був затриманий в аеропорту, коли повернувся з Берліна, де виступив з промовою на конференції, присвяченій темі «Іран після виборів». Журналіста звинуватили у кількох тяжких політичних злочинах, зокрема у «збиранні конфіденційної інформації, що загрожує національній безпеці», та присудили десять років ув’язнення і п’ять років вигнання. У травні 2001 р. постановою апеляційного суду термін ув’язнення скоротили до шести місяців і скасували п’ятирічне вигнання. Однак згодом прокурор оскаржив рішення апеляційного суду на підставі нових звинувачень, пов’язаних зі статтею, написаною раніше квітня 2000 р., а також збереженням копій закордонної преси. У липні 2001 р. журналіста засудили на шість років ув’язнення за звинуваченням у «зневажанні релігійних указів та духовенства, створення загрози національній безпеці та поширенні пропаганди проти ісламського режиму».

Акбар Ганджі на 33-ий день голодування у в’язниці Евін. Фото з сайту www.payvand.com
Акбар Ганджі на 33-ий день голодування у в’язниці Евін. Фото з сайту www.payvand.com

Перебуваючи у в’язниці Евін (тегеранська тюрма для політв’язнів), пан Ганжі не припиняв своєї діяльності. Спочатку він написав перший том книги «Маніфест республіканця», у якому повністю відокремив політику від релігії. У другому томі маніфесту журналіст уперше в історії Ісламської Республіки піддав різкій критиці внутрішню політику Сейд Алі Хосейні Хаменеі (Великий аятола – найвищий керівник Ірану з 1981 р. і дотепер). Однак цим письменник-дисидент не обмежився: під час дев’ятих президентських виборів він офіційно заявив про їх незаконність та оголосив голодування, що тривало аж 13 днів до його дострокового звільнення. Опинившись на волі, журналіст одразу дав інтерв’ю міжнародним інформаційним агенціям, в яких офіційно підтвердив незаконність виборів і завзято обстоював свою думку про відокремлення політики від релігії та наполягав на створенні справжньої республіки замість ісламської. Така неприхована щирість знову привела його до в’язниці. Проте цю людину залізної волі не можна було зламати. Зі словами «Не можна ув’язнювати людину, навіть на секунду, за те, що вона висловлює свою думку», — він знову оголосив голодування, яке цього разу тривало 50 днів, після чого його забрали до лікарні, де він перебував у тяжкому стані (схуд до 49 кг).

Деякий час іранський народ через жорстку цензуру не підозрював про стан свого національного героя. У липні 2005 р. за вимогами міжнародної громадськості Ганжі звільнили.

62
Нові інтерв’ю та різка критика Алі Хосейні Хаменеі знов призвели до арешту за звинуваченням у «нелегальних інтерв’ю» та чергового голодування. Остаточне звільнення відбулось у травні 2006 р. У червні того ж року Ганджі став лауреатом премії «Золоте перо свободи». За його словами, іранська влада дала дозвіл на відрядження до Москви лише останньої миті. Церемонія нагородження відбулася в Кремлівському палаці. Під час вручення премії вся зала підвелася і стоячи аплодувала сміливому журналісту. У промові Акбар Ганжі зазначив, що приймає цю нагороду від імені всіх іранських дисидентів та інтелігенції, і закликав до солідарності у боротьбі з терором та насильством.

Невдовзі письменникові вдалося емігрувати до Сполучених Штатів Америки, де він живе й нині.

У квітні 2008 року Ганжі видав нову англомовну книжку «Шлях до демократії в Ірані», яка демонструє його боротьбу тривалістю у життя за людські права та демократію. У книзі наводиться вичерпний та вражаючий перелік усіх заборон, на які наражаються жінки в Ірані. Сторінка за сторінкою автор дискутує щодо дискримінації за статевою ознакою. Жінка стає центральною фігурою у його книзі не випадково, адже вона є символом боротьби за права людини. Автор розглядає не лише політичні або правові аспекти й проблеми, а передусім культурні. «Ми повинні почати зі своїх домівок та шкіл», – пише він.

Акбар Ганджі після виходу з в’язниці. Фото з сайту www.payvand.com
Акбар Ганджі після виходу з в’язниці. Фото з сайту www.payvand.com

Центральна ідея його полягає в тому, що права людини не повинні йти урозріз з ісламом. Патріархальне тлумачення законів шаріату, які лежать в основі чинного режиму, є найпоширенішим сьогодні. Але дуже багато залишається прихованим. Ганжі стверджує, що навіть Хаменеі (духовний лідер Ісламської Революції) не схвалював складних методів визначення відданості Аллаху, і наводить його цитату: «Що є найважливішим? Іслам, і той, хто приймає його – мусульманин; принцип існування Бога та його одиничність, принцип віщування та, можливо, віра у день Страшного Суду. Все інше – ісламські закони, які не мають нічого спільного з вірою в іслам». Таке ліберальне тлумачення ісламу базується на двох ключових ідеях: по-перше, більшості ісламських законів, прийнятих за ісламські вчення, немає в Корані, оскільки вони протягом століть після смерті пророка створювались релігійними діячами та політиками у корисливих цілях; по-друге, визначено, що Коран потрібно інтерпретувати у контексті з життям часів пророка.

Акбар Ганжі закінчує книгу закликом до ліберальної релігії, до визнання спільного підґрунтя двох релігій – ісламу та християнства, до завершення культурної гегемонії та західного військового імперіалізму.