А чи був хлопчик?

Анатолий Брусникин. Девятный Спас. – М.: Астрель: АСТ, 2008
Анатолий Брусникин. Девятный Спас. – М.: Астрель: АСТ, 2008

Скажу чесно, у кінці минулого року я не гуляла Москвою і не читала бігбордів зі слоганами: «Акунин расстроен. Дашкова очарована. Лукьяненко поражен. Минаев восхищен». Але кажуть, вони були. А потім вийшла книжка Анатолія Бруснікіна «Дев’ятний Спас». І трохи людей придбали розрекламоване видання і почали читати. А потім у читачів почали виникати різні підозри. І оскільки слов’янська душа не може підозри тримати в собі (особливо, якщо носії цієї душі вміють писати), то дуже швидко друковані видання наповнилися ажіотажем навколо персони автора. У Бруснікіні побачили… Акуніна.

Одразу ж підключилися різні літературознавці, покопалися в текстах того й іншого, знайшли багацько вагомих співпадінь, як ото – і в Бруснікіна, і в Акуніна герої моляться Богородиці, закохуються і (що найважливіше!) розмовляють російською мовою. Проти таких «звинувачень» важко боротися. А після того, як виявилося, що Бруснікін «на люди» не виходить, водку з критиками пити відмовляється, а на запитання відповідає винятково електронною поштою, то підозри перетворилися в факти. І навіть коли Анатолій Бруснікін надіслав журналістам своє фото, всі зрозуміли, що то сам Акунін (або його брат-близнюк). Самі подумайте: чи можуть дві різні людини мати двоє вух, один ніс і носити окуляри? Крім того, фраза Акуніна про те, що він писати такий роман не буде, бо краще не зможе, свідчить про те, що другий роман на таку тему він написати не здатен. Нереальність того, що письменник може похвалити іншого письменника, відома всім. Ну, і нарешті, читачі вже давно чекали, що в Акуніна повинен з’явитися «клон». Занадто багато він пише (хоча, кажуть, на нього працюють «негри»).

Правда, є й ті, хто сумнівається, що Бруснікін та Акунін – одна й та ж особа. У цієї партії теж є свої докази. І вони знають, що Бруснікін (чи як його там насправді) – це підла людина, яка спокусилася коштами видавництва «АСТ» і нечесною грою останнього. Видавці відмовилися публікувати роман Єлєни Чудінової «Ларець», а потім дали його прочитати Бруснікіну, після чого він просто зайнявся плагіатом. У нього в книзі три герої з різних соціальних прошарків, а в Чудінової – три героїні. Герої Бруснікіна живуть в епоху Пєтра Пєрвого, а дівчатка з «Ларця» – Єкатєріни Второй. Перших поєднує ікона Спаса, других – чарівна скринька. Занадто багато співпадінь, щоб не виглядало на плагіат.

Є ще одна маленька групка, яка звинувачує Бруснікіна в епігонстві Гаррі Потера та інших. До речі, якщо ви згадаєте, чи є щось схоже в українській літературі, то можемо створити свою групу суддів. Здається, в Андруховича – три герої, поєднані пляшкою (теж річ чарівна), а в «Магдалинках» Марини Гримич героїні (на жаль, чотири) поєднані ще чарівнішим предметом – Сірожею. Так що приєднуйтеся до гурту. Але перед тим прочитайте книжку.

Власне, про сам роман. Розпіарили його добряче. Казали, що буде цікаво читати і естетам, і прихильникам масової літератури. Не знаю, який із мене естет, але книга видалася посередньою. На добру «масову» теж не дуже тягне. Якщо це справді писав Акунін, то йому зрадив смак. А Чудінову взагалі не розумію. У неї якраз непогана книга «для відпочинку та читання в метро». Крім того, «Ларець» має продовження за продовженням, своїх читачів, які очікують, доки авторка придумає нові пригоди своїм чаклункам. А Бруснікін ще й не знає, чи буде писати далі (він уже не знає, чи взагалі існує).

Три герої. Митя Ларіонов – син поміщика, Альоша – син священика, Ілля – селянський син. Ви ще якогось плагіату не вловили? Якщо ні, то продовжимо. Матері Миті й Альоші померли, тому вигодовувала їх своїм молоком мама Іллі. От вигодувала, а вони почали пригод шукати, відьом переслідувати, із розбійниками в лісі битися, принцесу звільнили. Принцеса, до речі, справжня – позашлюбна дочка цариці Софії. Звільнили три малі богатирі принцесу, підкинули її, куди треба, а потім доля їх розвела.

Бруснікіна з цього моменту теж «закосило» в бік. Замість того, щоб підтримувати казкову атмосферу, він починає догоджати «сучасним смакам». Альошу кидає в ліжко педофіла-гомосексуаліста священичого сану (правда, хлопчик звідти втікає). Дмітрій живе при дворі опалого царя і слухає його сповіді про чоловіче безсилля. А Іллі автор вирішує відняти ноги, закинути хлопця до лісу в науку травниці. Там же Ілля навчився інженерному мистецтву. Ні, не від травниці, а сам. Всі ж знають, що коли дуже захотіти, то без інструментів і навчання можна створити такі механізми, що навіть японцям не снилися.

Потім Анатолій Бруснікін згадав про улюблені кінофільми, там, де мушкетери й гардемарини, і, зібравши героїв докупи, послав їх служити шпигунами в сумнівної та авторитетної особи – Зєркалова. І випадково Зєркалов виявляється одночасно і негідником та зрадником, й опікуном прекрасної принцеси Василіси (так, тієї ж, яку герої в дитинстві рятували). Отут заварюється справжня каша із кохання, патріотизму, дружби та… огиди. Чесно, не збагну, навіщо було вводити в сюжет Яшку-карлика, який не гребує ні катуванням, ні підпільною гінекологією, ні вбивствами, ні зґвалтуванням маленьких дівчаток. Герої теж добрі. Ілля примудряється покохати Василісу, ще коли їй ледь виповнилося дев’ять років (а він уже був дорослим парубком).

Але Бруснікін не квапиться розвивати тему кохання Іллі. Вирішує почекати, доки приєднаються Митя й Альоша. А до того часу присипляє Василісу більш, ніж на рік, а потім доручає її якомусь безносому садисту. Можна заплутатися й викинути книжку, та Бруснікін вчасно згадує, що в нього є ще два герої. А крім того, є син Зєркалова – Пєтя, в якого негайно закохується Василіса, бо Петя, як справжній син негідника і вбивці, – чистий та хороший хлопчик із даром яснобачення і талантом художника.
Отож, три герої захищають честь держави і принцеси, Пєтя малює, Зєркалов плете павутиння зради, Яшка вбиває, а Василіса вчить французьку мову. Потім усе автору набридає, бо немає справедливості. З’являється справедливість і розставляє крапки над «і». Герої знаходять скарб – золото Софії – і повертають його державі, бо їм не потрібні гроші, якщо російська казна збідніла настільки, що нема за що придбати зброю. Іллю звільняють із кріпацтва, Альоші дають чин офіцера, Миті повертають батьківське ім’я і розграбований маєток. Яшка-карлик тоне. Зєркалов разом з Пєтею відправляється в Сибір на заслання, а Василіса, як справжня російська дівчина-дворянка, їде за коханим (хоч йому це й байдуже). І якраз вчасно (що то за велика річ – інтуїція у принцес!), бо герої нарешті закінчили робити подвиги і почали сперечатися, як поділити руку і серце Василіси. Так що принцеса з обома руками і небезсердечна дістається Пєті – лицарю без страху й докору. Амінь.

Ой, ні. Забули про ікону. Дев’ятний Спас – це ікона, подарована святим особі царської крові. І не проста ікона, а така, без якої царям не жити. А ще вона має звичку приносити велике щастя і велику небезпеку, коли в роках збігається код. А ще у дев’ятного Спаса сяють очі. А Пєтя написав копію, у якої очі плакали. Це, мабуть, теж знаково, але до цього часу я, горе-читачка, втомилася і знаку не зрозуміла. Може, ви збагнете. Читайте самі. Запевняю – що-що, а нудно не буде.