Ки-Doc1 від Артема Чеха

Артем Чех. Doc1. – Х.: Фоліо, 2009
Артем Чех. Doc1. – Х.: Фоліо, 2009

Якось так завжди стається, що завжди все стається якось не так. Ваша улюблена барсетка без усякої до вас поваги падає в пісуар. Потім ви наступаєте на свої окуляри й півміста долаєте всліпу та ще й мокрий до нитки, бо ж неодмінно в цей час влупить злива, а в ній проскакуватимуть градини завбільшки з виноградини. Зрештою, добувшись до рідної роботи, виявляєте, що вашу електронну перепустку заблоковано, бо вас уже тиждень як звільнили. Помилково, звичайно, – замість іншого, ще сумліннішого працівника… І коли вам уже хочеться завити від щастя на весь світ, ви раптом згадуєте, що давненько вже не тішили себе книжковими новинками. Забігаєте в першу-ліпшу книгарню і, сходу рвонувши тільняшку, купуєте «Doc1» Артема Чеха. На всі.

«Doc1» – це не кіберпанк і не кібертреш. Це навіть не про хакерів чи програмістів, що, в принципі, один чорт. Це чергова замаскована під реалізм повість про «глибоку і безкінечну самотність». Головним фігурантом твору, як у Чеха повелося, є типовий підліток, який думає, що він нетиповий, із його типовими підлітковими проблемами. У другій половині повісті підліток стає поважного віку молодиком, але підліткові проблеми залишаються. Крім того, цей Дюша (себто Андрій) – рідкісна потвора, одна з галереї подібних, виписаних Чехом у попередніх творах. У цьому автор підліткової прози залишається майже по-дорослому вірним собі.

Що пересічний читач (може, навіть фанат Чеха) міг чекати від цієї його книжки і що він отримав? Традиційно від письменника очікують нового прориву (прориву в нове), принаймні речі, несхожої на всі попередні. Чекають небуденної, захопливої історії. А якщо й буденної – то виписаної жваво, іскрометно й іронічно. Натомість – і це помітно неозброєним оком – у повісті «Doc1» поглибилися тенденції, які намічались у попередніх Чехових книжках – «Анатомічний атлас» і «Пластик». Якщо в «Пластику» автор балансував на межі реалізму та інферно, то в «Анатомічному атласі» таки зробив відрух у песимістичний реалізм. «Doc1» показав, що автор і далі тримається цього курсу, хоча для стовідсоткового – хай навіть найчорнішого – реалізму в нього немає досвіду, а для цілковитого переходу в «інфернальяну» йому бракує чи то фантазії, чи то сміливості. Отож його Дюша, зловісний хлоп-крижина, який нікого не любить, а всіх тільки трахає, пластикова потвора, вживлена в реалії 1998-2008 років, бачиться таким собі елементом (п’ятим чи третім, але завше – зайвим), що покликаний вияскравлювати самотність – свою і чиюсь. Самотня його мати, яку він без достатніх на те повістевих підстав «надто довго динамив», самотні – так Дюша себе переконує – позірно щасливі у шлюбі Варя й Сергій, самотня стара єврейка Фріда Яківна, самотня її правнучка Маша, яку за доброю традицією (див. «Анатомічний атлас») Чех спровадив до божевільні… Самотній і потоптувач усіх самотніх Дюша, бо ж постійний його автотренінг («Я крига, я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий») майже всмерть заморозив у ньому всі людські почуття. Це той випадок, коли маска так приростає до обличчя, що в буквальному розумінні ним стає.

Немає сенсу дискутувати, наскільки життєвими є виписані в «Doc1» любовні трикутники та сімейні перипетії й наскільки правдоподібний сам головний фігурант. Письменник-бо не мусить фотографувати життя, він показує не «як було», а «як могло би бути». А в житті бува ще й не таке, – мусимо погодитися з цією традиційною відмазкою всіх літераторів, звинувачених у нежиттєвості й неправдоподібності їхніх творів. «Дон Кіхот» М.С.Сааведри в цьому плані теж не лизень марки «Чупа-чупс», а увійшов же до скарбниці планетарної класики. Отож звернімо увагу на те, ЯК.

Неважко помітити, що книжки Артема Чеха «Цього ви не знайдете в Яндексі» та «Киня» в мовному плані не вельми подібні між собою, а також разюче відрізняються від усіх наступних. Отож якби «Пластик», «Анатомічний атлас» і «Doc1» автор підписав не своїм звичним псевдонімом, а якимось більш вишуканим (наприклад, Жак Колорадскі), то мало хто й здогадався б, що всі п’ять книжок належать перу однієї особи. В цьому плані «Doc1» – книжка чи не найбезликіша. Вона могла б навіть сприйнятись як не вельми вдалий переклад українською мовою повісті молодого французького письменника польського походження Жака Колорадскі. Порівняно з першою, премійованою книжкою Чеха його «Doc1» цілковито втратив іскрометність, а порівняно з «Кинею» – метатекстовість і пародійність. Натомість описувані події могли би статися і у Франції, і в Польщі, а більшою мірою – в німецькому Бундесі чи в американських Штатах, адже вони (події) не надто прив’язані до українського ґрунту і, як майже все в цьому світі (крім українського ґрунту), – уніфіковані.

Друге, що впадає скалкою в око, – це втрата насолоди від письма. На цю думку наводить, може, й несвідоме, але текстуальне відсилання до бу-ба-буйного Патріарха з його дванадцятьма скандальними обручами. Пам’ятаєте, як у спробі автокоментаря «Орфей хронічний»? «1 лютого я створив секретний файл doc1.doc і набрав початок першої фрази: У своїх листах з України Карл-Йозеф Цумбруннен писав… Над її продовженням я безпорадно просидів наступні три дні». У Чеха: «Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». […] Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. […] Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. “У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя”». Ця історія нагеть позбавлена мовних ігор та іронічних пасажів. Не вирятовують навіть цитаційні підморгування на кшталт «чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган», «навчитися жити післявчора». На загальному тлі оповіді вони мають вигляд недоречний і випадковий.

А сторінка 169 узагалі може шокувати небайдужого чительника, який із затятістю дебіла намагається прочитати все модне й розкручене, весь той ґламурний треш, який вийшов друком за останні 10-15 років. Є велика спокуса навести цей абзац повністю, оскільки він (а) дуже своєрідний і (б) один такий на всю повість, а тому й (а). Проте обмежуся найхарактернішими фразами. «Я думав, це буде роман. […] Цей роман мав би викликати лише нудьгу, він мав би читатися довго й нецікаво, його мали б викладати в університетах як зразок трупної накокаїненої літератури, де гостросюжетні віражі, хитросплетіння долі, високі зльоти й різкі падіння персонажів були б замінені на паралітичні розжовування банальних істин та бездіяльність одного персонажа…» Ну як тут не згадати Дереша, котрий в «Архе» поліз у такий самий метатекст: «Спочатку я подумав: це буде повість» і т.д. І як не згадати Карпу (не Гапу Н., а Ірену), одна з персонажок якої теж збиралася написати «нецікаву, але потрібну книжку» й твориво якої так само читається «довго й нецікаво» і втілює, за Чехом, літературу майбутнього: «сіру пляму від оцту на засмальцьованому фартуху домогосподарки». А в сукупності з уже цитованим Андруховичем це взагалі викликає подив: навіщо автор двох добренних романів, який заповідався на блискучого стиліста-іроніка, так густо відригнув своїми попередниками, та ще й далеко не найкращими? Данина постмодерній моді? Випадковість?..

До речі, прикрих випадковостей у «Doc1» вистачає. Вже на першій сторінці тексту – фразочка: «Моїм батькам, тоді ще закоханим ОДИН У ОДНОГО…» Так і кортить запитати: це в них що, гей-сім’я? Бо ж чоловік і жінка кохають ОДНЕ ОДНОГО. Заганяючи текст у пам’ять комп’ютера, сам автор не запам’ятовує, про що писав абзац тому. Яскравий приклад – опис сімейного життя двох художників. «Якби не ряд причин, а саме ПОВНА ВІДСУТНІСТЬ АМБІЦІЙ, Варя могла б стати добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко». А вже через абзац амбіції виростають на рівному місці: «Уживатися двом художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко – жага визнання та МАРНОСЛАВНІ АМБІЦІЇ двох митців під одним дахом…» Додайте сюди всі оті «столикУ», «телевізорУ» в родовому відмінку та численні реп’яхи русизмів – і виникне цілком логічне запитання: куди дивилися всі оті люди, чиї імена зазначено в кінці книжки після посад «головний редактор», «відповідальна за випуск», «коректор»? Мабуть, у зарплатну відомість. Бо звіряти своє унікальне знання української мови з якимись там словниками вони, певно, вважають принизливим.

Але то вже проблема не Артема Чеха й навіть не Жака Колорадскі. То проблема читачів та ще надто прискіпливих критикосів. Причому проблема непідйомна, бо хоч скільки її піднімай, вона все одно падає.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.