Бестселер Паттерсона: реклама, психлікарня, літературні раби

Джеймс Паттерсон. Фото з сайту www.bookclub.ua
Джеймс Паттерсон. Фото з сайту www.bookclub.ua

Існує література і Література. І ту й іншу купують, і ту й іншу читають. Втім, між ними величезна різниця. Одна – популярна, а інша – не дуже. Одна – для всіх, а інша – для обраних. Одна – подобається читачам, інша – критикам. Одна – очолює книжкові рейтинги, інша – студіюється в школі.

Його продажі перевищують разом узятих Джоан Роуллінг, Джона Грішема і Дена Брауна. Він уже близько 40 разів посідав перше місце в списку бестселерів від New York Times (кілька разів одночасно серед дорослих і дитячих авторів), а найближчим часом планує видати стільки новинок, що навіть сам загубився в приблизних підрахунках. Власне, з такої промовистої інформації починалися нещодавні статті про нього в Guardian і в The Independent. А от у нас його ім’я – Джеймс Паттерсон (James Patterson) – невідоме. І чи то на щастя, чи то на жаль – вирішувати вам самим.

Він не пише складної інтелектуальної прози, він є представником тієї літератури, яку прийнято називати масовою, – детективи, трилери, любовні романи, фантастика і багато-багато іншого. А в нас, знаєте, здається дуже бракує і тої – «високої», й іншої – «низької». От тільки суддів не бракує аж ніяк, вони ж бо повсякчас і нарікають на нестачу якісної продукції. Хоча ні, слово «продукція» асоціюється у них якраз із тим «низьким», тож не вистачає їм саме Творів, а не різного «непотребу», вкрай необхідного пересічними громадянами.

Джеймс Паттерсон є автором, найчастіше запитаним в англійських бібліотеках. На десять проданих його книжок перепадає лише одна Тоні Моррісон. Утім, як зауважує Л. Гроссман, він ніколи не матиме поваги й визнання літературознавців, а більшість критиків продовжуватиме ігнорувати його. Звісно ж, такий снобізм трохи зачіпає самого письменника, чиїми улюбленими творами, незважаючи на власну «попсове», є славнозвісні «Уліс» і «Сто років самотності», адже: «Якби це було так легко писати, то багато б людей тим займалося», – констатує той, котрого прийнято називати американським письменником №1. Але висунули його на це місце аж ніяк не університетські інтелектуали, а чорношкіре населення (як констатує Ваш досуг). І все дуже просто – варто зробити свого головного героя приналежним до «меншин» – і ці меншини обожнюватимуть і його, і вас разом із ним (от тільки у нас цей варіант не пройде, бо питання, кого в Україні меншинами вважати, і досі залишається відкритим). Саме так і сталося з Алексом Кроссом – чорношкірим детективом, що опікується знешкодженням, як правило, білих маніяків, та його літературним батьком Паттерсоном.

Проте якщо високочолі й вочевидь зашорені літератори на них обох (автора і одного з його героїв) не зважають, то це вповні компенсують науковці, приналежні до більш демократичних структур – феномен Паттерсона вже не перший рік досліджується на MBA програмі в Гарварді, оскільки є ідеальним прикладом досконалих маркетингових технологій ледь чи не для будь-якого бізнесу. Зокрема, професор Джон Дейтон (John Deighton) розповідає, що був шокований, якось послухавши виступ Паттерсона, бо ж ніколи раніше не чув, щоби «продукт» говорив сам за себе: «Це було наче слухати бляшанку Кока-Коли, що описує, як це бути рекламованою».

Успіх Паттерсона, звісно ж, унікальний (особливо для українського контексту, де поки що не маємо таких прецедентів, хоча, чесно кажучи, думаю, мріємо про них, незважаючи на бажання дорівнятися до «вищості», але й не забуваючи про маси, попит, хліб насущний і видовища. Наприклад, однією зі сходинок на цьому тернистому шляху є конкурс «Коронація слова», в концепції якого, власне, й передбачена першочергова бестселеровість, а не художня вартісність книжки-лауреата). Але як і кожний успіх він має свої підмурки. У ситуації Паттерсона їх навіть кілька.

З одного боку, запорукою такої шаленої популярності стала професійна реклама. Паттерсон був безпосередньо причетним до рекламного бізнесу довгі роки, працюючи на керівній посаді в кампанії J.W. Thompson (навіть ставши прибутковим автором, він не поспішав полишати цю роботу, розуміючи всі її вигоди, але згодом, за браком часу, таки вийшов зі справи). Саме йому належав відомий слоган «Toys R Us», що його можна побачити на численних крамницях дитячих іграшок по всіх Сполучених Штатах, згодом трансформований уже в літературний «The pages turn themselves». Відчувши, що його роман 1992 року «І прийшов павук» є потенційним бестселером (а на цьому, як кажуть друзі, він не одну собаку з’їв), Паттерсон запропонував своєму видавцю зробити відповідну рекламну кампанію на телебаченні, але отримав відмову. Тоді письменник організував усе за власний кошт і на власний розсуд і аж ніяк не помилився. Відтоді він сам опікується долею власних творінь, до кожного з яких самотужки робить обкладинку, бо тільки автор знає, що потрібно його читачам.

foto2З іншого ж боку – фундамент майбутнього успіху було закладено ще в лікарні для душевнохворих МакЛейн (MсLean). Проте не думайте, що Паттерсон був її пацієнтом. Зовсім ні! Просто він підпрацьовував там ще під час навчання в університеті, сподіваючись заробити трохи кишенькових грошей. Як видно, розрахунок видався добрячий, адже досвід, отриманий у МакЛейн, згодом приніс йому шалене багатство й світове ім’я. Саме там він познайомився з відомим поетом Робертом Лоуеллом (чимало видатних американців побувало у цій лікарні – Рей Чарльз, Джеймс Тейлор, Сильвія Плат та інші), з котрим багато часу проводив разом, слухаючи його поезію, а нині згадує про це з душевним теплом. Крім того, й пересічні пацієнти любили просто побалакати, вилити душу молодому юнаку, котрий не був суворим у власних судженнях, а просто вмів вдячно слухати. Набагато пізніше всі ті історії стали Паттерсону у великій пригоді.

Свого часу в царині літературної творчості панувала «традиція середньовічних цехів», коли автору допомагала чимала кількість підмайстрів. Найзнаніший випадок – феномен Олександра Дюма-старшого, про який на сайті «ЛітАкцент» уже писала Вікторія Левицька (див. її статтю в рубриці «Як це було» – «»), зауважуючи, що нині «вважається жахливим несмаком працювати над текстом із “помічниками”, своєрідними “літературними рабами”». Можливо, воно й так (в ідеалі), і тому російські авторки-детективістки й не сприймаються у нас всерйоз, натомість зазнають потужної критики. А от у демократичних Сполучених Штатах така практика цілком нормальна: про неї відверто говорять і не бачать у тому нічого образливого ні для імені митця, ні для його «літературних рабів».

Хоча перший твір Паттерсона з’явився друком ще 1976 року, до свого методу він вдався лише за двадцять років по тому – 1996 року, працюючи над «Чудом на 17-ій Грін» (Miracle on the 17th Green). Письменник зрозумів, що самотужки довго не протягне й вирішив вдатися по допомогу до колеги. Першим його напарником став Пітер де Джонг (Peter de Jonge). «Пітер набагато кращий від мене стиліст, а я набагато кращий оповідач», – згадує Паттерсон. З того часу й почалася практика спільного творіння.

Письменник не любить вживати слова «фабрика» стосовно своїх підмайстрів, до того ж і «підмайстрами» їх не вважає, бо аж ніяк не приховує (усього йому допомагає близько восьми-дев’яти осіб; кожен працює над окремими текстами для різних серій), навіть друкує їх імена на обкладинках власних творів, повсякчас змушуючи нервувати видавців – а що як народ забракує «не стовідсоткового» Паттерсона? До того ж, не забороняє він їм і займатися власною літературною творчістю, а навпаки, певною мірою навіть сприяє їй, тож деякі його співробітники випустили вже не по одній власній книзі, які також отримали неабиякий розголос, хоча, звісно ж, і не стали на рівень паттерсонівських бестселерів.

Система доволі проста. Паттерсон вигадує сюжет. Колеги його опрацьовують. Він перечитує чернетки. Так може повторюватися по кільканадцять разів. Стиль автора дуже простий, що, власне, й забезпечує його неймовірну читабельність. Романи складаються з великої кількості розділів (від ста до двохсот), проте розділи дуже лаконічні (дві-три сторінки), а речення неймовірно короткі. Все це сприяє динамічному розгортанню оповіді, що й тримає читача в напрузі, а саме це є запорукою успіху легкої літератури. «Речення – це складно. Історії – це просто», – вважає Паттерсон.

Він не боїться, що кількість сюжетів може вичерпатися (хоча, звісно ж, знає про запропоновану Борхесом цифру – чотири), але його тека з файлами ще досі доволі товста: там і трилери, і любовні романи, і наукова фантастика, і дитячі оповідки і купа всього, що сам автор не соромиться називати «мотлохом», але при тому вміє робити з нього гроші (й неабиякі).

Джеймс Паттерсон. Фото з сайту nycphoto.interactivenyc.com
Джеймс Паттерсон. Фото з сайту nycphoto.interactivenyc.com

Славетний король жахів Стівен Кінг (котрий, до речі, часом також не гребує поміччю «цехових» робітників) аж ніяк не високої думки про колегу. Його романи він називає «тупими трилерами», а самого Паттерсона «жахливим письменником». Хтозна, чи дійсно ця творчість так не імпонує метру. Можливо, йому просто допікає те, що Паттерсон випередив його в рейтингу Forbes серед найвисокооплачуваніших авторів, де перше місце посіла Дж. Роуллінг, друге – Паттерсон, і лише третє дісталося самому Кінгу. Втім, Паттерсон на те не дуже зважає, кажучи, що хоче бути наймоторошнішим автором серед усіх, а проте не вважає себе і за письменника, натомість за вірного чоловіка й люблячого батька, котрий ще з дитинства обожнює «бруднити папір» своєю писаниною.

Голлівуд теж не стоїть осторонь, коли пахне грошима. Книжки Паттерсона «Померти першим», «Цілуйте дівчат» та «І прийшов павук» – вже давно екранізовані, а за романом «Хто помре першим» знято телесеріал (на думку мимоволі спадає історія Насті Каменської). Сам автор навіть якось знявся в одному з епізодів славнозвісних «Сімпсонів», а іншого разу отримав 250.000$ просто за те, що переказав одному продюсеру сюжет своєї книжки за 10 секунд: той прийшов у такий захват, що одразу ж уклав контракт і виписав чек. Нині ж триває підготовка фільму за підлітковою серією «Прогулянка по максимуму» (Maximum Ride), над якою працює Аві Арад, продюсер славнозвісних «Людини-павука» та «Людей-Х».

Паттерсон не має жодних секретів. Йому можна тільки заздрити, а на його прикладі – тільки вчитися, адже давно слід відмовитися від пуристичного ставлення до мух і котлет, яких треба їсти нарізно, якщо на порядку денному стоїть питання Бізнесу та Літератури, бо ж їх уже не відокремити. Принаймні — не за сучасної кризової доби і не в українській ситуації, коли маємо неабияку проблему і з першим, і з другим. Я не кажу про смачне читання, а лише пропоную вкотре звернути увагу на плідний тандем комерціалізації мистецтва, від якого вже нікуди не подітися.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»