Письменниця з біографією
- 27 Тра 2009 06:50
- 893
- 39 коментарів
Галина Тарасюк. Фото з сайту www.tarasyuk.info
Традиційно вважається, що українська література доби незалежності почалася із Юрія Андруховича та Оксани Забужко, хоча я б назвала інші імена: Володимир Діброва та Галину Тарасюк. І, якщо Діброву ще сяк-так визнають за «предтечу», то Галина Тарасюк мейнстрім українських літературних тусовок або взагалі не помічає, або асоціює із чимось глибоко радянським, «совковим». Зрештою, якщо хтось вирішить пошукати дані про цю літераторку в Інтернеті, то з її інтерв’ю, наведених на сайтах інформаційних агенцій, постане образ дуже традиційний, із великими компонентами радянського пафосу. Але, попри таку медійну репрезентацію, її перший роман «Смерть – сестра моєї самотності», вперше виданий ще 1991 року, – це (свого часу помічений колегами й забутий нині) зразок нової, аж ніяк не радянської прози. Чи не перший повноцінний роман незалежної України. Досить відома публічна особа, дружина, нині вдова видатного радянського діяча, – Галина не називає її імені у своїх публічних виступах, то й ми не будемо – побачила в романі Тарасюк «Смерть – сестра моєї самотності» свою постать, свою долю. Сама Галина заперечує пряму прототипність: мовляв, усе було дуже сильно трансформовано, переосмислено.
Та, як би не було із реальними прив’язками, це психологічний роман, який жодною мірою не застарів і сьогодні, за інших умов подачі й розкрути літератури міг би вважатися класичним. (Мені незручно вихваляти себе, як це роблять молодші письменники, каже Галина у приватних розмовах). У центрі роману – конфлікт двох жінок – і аж ніяк не через чоловіка. Жіночий конфлікт, який не згас після смерті однієї з жінок. Якщо послуговуватися юнґіанською термінологією, це зіткнення двох жінок із сильно активізованими чоловічими принципами. А кажуть, що такої теми українській літературі взагалі нема. 
Одначе, цей сюжет є, він був заявлений і на дуже доброму рівні розвинений ще на початку 90-х. Так само жорстко в ньому звучить і тема переходу через рубіж зміни епох, тема кризи радянської еліти. І сама авторка цього роману цілком усвідомлює свою причетність до двох епох, двох світів. Занадто багато було прожито й пережито за тієї, попередньої епохи, — отож, і в цьому житті минулого вже не позбутися. Чи не тому письменниця, в текстах якої немає ні штампів, ні кліше української радянської літератури, а є вся складність і неоднозначність тодішнього й нинішнього буття, рекламує себе ще по-радянськи, використовуючи в промоційних інтерв’ю стереотипи радянських уявлень про славу, однозначні максималістичні моральні оцінки.
Після свого першого роману Галина Тарасюк написала багато великих і малих текстів. Її збірка оповідань «Дама останнього лицаря» написана в жанрі абсурдного реалізму, якому сприяла і сприяє пострадянська епоха, що втягла розгублених громадян у вир принизливого животіння й неймовірної винахідливості у пошуках стратегій виживання в Україні та за її межами. Адже абсурд – це філософська категорія, яка водночас уможливлює і саме поняття, і його протилежність. Це саме те, що ми спостерігаємо навколо нас протягом десятиріч, до чого звикли, без чого вже не можемо.
Темі пошуку українцями й особливо українками щастя на чужині присвятили свою прозу багато сучасних письменниць. У Тарасюк це виходить особливо пронизливо, хоча власного досвіду в неї на цих теренах нема, для створення своїх сюжетів вона послуговується чужим. І тут, кажучи про свій та чужий досвід у літературі, хочеться трохи зачепити вічну тему «Літератор з біографією». Що це таке? Це коли дуель Пушкіна, Греція Байрона чи стосунки Лесі Українки із Сергієм Мержинським стають такими ж фактами літератури, як і хрестоматійні твори відповідних авторів. Чи є Галина Тарасюк літераторкою з біографією?
Галина Тарасюк. Фото з сайту www.tarasyuk.info
Нині багато говорять про те, що кожному літератору варто було б розробити свій публічний імідж, який включає візуальний образ, легенду долі, концепцію написання своїх текстів, згідно з якими автору варто репрезентувати свою творчість та свою особу. Тут велике поняття «біографія» понижується до менш масштабного: імідж. Більшість українських літераторів не мають ні іміджу, ні біографії (що зовсім не означає, що вони є поганими письменниками). Але, звичайно ж, письменники з Біографією, або, принаймні, письменники з іміджем однозначно мають більше шансів донести до читачів плоди своєї творчості. А чи має щось подібне Галина Тарасюк?
…Кілька років тому я була у Сполучених Штатах в рамках міжнародної програми, запрошені були письменники з багатьох країн. Саме тоді в Україні відбувалися події, пов’язані з поділом Спілки письменників, розгортався конфлікт Володимира Яворівського й Наталі Околітенко. Коли розповідала про це своїм тодішнім колегам, вони коментували: от пощастило цим письменникам! Їхні книги, напевне, розкуплять, доведеться додруковувати! Мені було важко пояснити, чому в Україні цього не станеться.
Чому я згадала цей епізод? Тому що саме зараз ім’я героїні мого есею активно згадується в медіа у зв’язку із майновим конфліктом навколо Спілки письменників України. Нібито саме вона, Галина Тарасюк, написала листа до прокуратури щодо того дерибану спілчанського майна, який нібито відбувається за участю керівництва НСПУ – слідство ще не завершено і говорити про це однозначно ствердними реченнями ми наразі не можемо.
У медіа, особливо на інтернетних форумах, пожвавилася й тема спілчанського майна як такого. Колись воно було надане радянським письменникам як оплата їхньої лояльності до тодішньої влади, то чи варто його зберігати за письменниками тепер? У будь-якому разі, якщо українські літератори й мають позбутися спілчанського майна, то не для того, щоб збагатити керівництво спілки, — це так, у дужках. Адже зараз про творчість, а не про майно. А про майно та його дерибан лише тією мірою, якою це може сприяти промоції творчості всіх, як то кажуть, фігурантів. У першу чергу — Галини Тарасюк.
То ж чи сприятиме згадка імені Галини Тарасюк у контексті незаконного продажу спілчанського майна популярності талановитої письменниці? Дуже хотілося б їй цього побажати, це і є головна мета мого есею, однак гарантувати нічого не можна, адже в Україні зовсім інші закони виникнення та зникнення письменницької популярності, практики, відмінні від світових. І тому повернемося конкретно до Галини Тарасюк. До її творчості. Та до її іміджу, якщо не до її Біографії.
Я робила інтерв’ю з Галиною для популярної української газети, власне, цим інтерв’ю розпочалася моя авторська серія розмов із цікавими особистостями, яка триває й досі. Галина розповідала про своє перше кохання, Володимира Івасюка, і про свій останній, пізній, проте щасливий шлюб. Пам’яті свого останнього чоловіка Тарасюк присвятила роман «Між пеклом і раєм». Це розповідь про долю кіномитця і в радянські, і в пострадянські часи, про пізнє кохання, але не тільки. Ліричні сторінки межуються зі сторінками гіркої політичної сатири, головний антигерой роману, політик Козлорожин, є впізнаваним, проте письменниця виходить на узагальнення; коли мова персонажа є майстерним відтворенням тієї соціальної демагогії, яку ми чуємо від дня проголошення незалежності України, демагогії, що зводить нанівець будь-яку дискусію.
Галина Тарасюк. Фото з сайту www.tarasyuk.info
А останній роман Тарасюк «Цінь Хуань Гонь» – то суцільна політична сатира, головним персонажем якої є пострадянський дискурс тією ж мірою, якою дискурс радянський є героєм «Котловану» Андрія Платонова. Знову абсурд: одні й ті ж люди є водночас і «батьками нації», і «сучими дітьми». Нам усе це набридло, ми вже не дивимося в той бік, поринули в себе, шукаємо й іноді знаходимо інші світи. А Галина Тарасюк із упертістю невиліковної ідеалістки кричить: як так можна? Скільки триватиме безкарність і беззаконня? Кричить про це не лише своїми творами, а й своїми вчинками. Цілком усвідомлюючи, що той крик може лишатися не почутим.
Можливо, Галина Тарасюк сьогодні пише забагато, хоча ніхто не міряв, скільки варто писати письменнику. У кожного, зрештою, своя норма, своя доза. Її «Жіночі романи» – то просто добра актуальна проза, тоді як «Смерть – сестра моєї самотності» – то етапний твір української літератури, роман, який дуже повно репрезентує епоху, більше того — злам епох, межу між епохами. Вважаю, що цей роман варто перевидати, на нього мають звернути увагу солідні видавництва.
І все ж, хоч Галина Тарасюк і відсвяткувала вже «полудень свого віку», її краща книга ще попереду. Аби тільки Бог дав їй відвагу її написати. Бо ж іноді в розмові з Галиною доводиться чути абсолютно неймовірне знання про невідоме й забуте, але таке, що було етапом життя нашої країни. Наприклад, якісь дикі, разом з тим достеменні факти про життя злиденного повоєнного села. На запитання, чому вона не пише про це, Галина відповідає: «Не можу! В моєму селі дуже пильно читають все, про що я пишу! Критикують, питають, чому не писала про ту чи іншу жінку, про того чи іншого чоловіка! Вони, мої односельці – найуважніші мої читачі. Поки вони ще живі, я не можу писати про це.»
Дуже хочеться, щоб Галина Тарасюк одного дня зважилася й написала про все, що знає тільки вона. Як не побоялася написати стосовно спілчанських справ, хоч, гадаю, ризик був більший, ніж перспектива образити сусідку чи куму. А втім, хто знає, де ризикуєш більше, в житті чи в літературі. У творенні біографії — чи у творенні тексту?
Я гадаю, в Галини Тарасюк біографія є. Просто вона ще не стала фактом літератури. Бо ж біографія – це те, що твориться само собою. Шляхом свідомих зусиль можна створити тільки імідж, не біографію.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Свого часу, ще на першому курсі університету, випадково натрапила на книжку “Любов і гріх Марії Магдалини”. Примірник був чужий, і довелося із жалем повернути господареві. Хоча я навчалася на філфаці (одного зі столичних вузів), жоден із викладачів нічого так і не зміг розказати про письменницю, відбуваючись фразою: “Не знаю такої”. Відтоді ситуація геть не змінилася, і навіть мало хто з літературознавців відрізнить Галину Тарасюк від Галини Пагутяк (дарма що вони надзвичайно різні) – на жаль. Але ця її книжка була для мене, ще несвідомої і “зеленої” студентки, справжнім відкриттям.
Соромно зізнаватись, що я, вчитель-філолог, вперше прочитала про Галину Тарасюк і відкрила для себе це ім’я. Не знаю, чи є в нашій сільській бібліотеці з її творчого доробку, але обов’язково пошукаю. Спасибі, пані Євгеніє, що зацікавили мене цією особистістю.
Галина Тарасюк мудра і талановита письменниця. І мужня людина. Вона одна повстала проти чоловіків-торбохватів, які прикрили свої пустопорожні голови такими-сякими книжками. Чоловіки, рівняйтеся на Галину Тарасюк і будьте чоловіками, а не боягузливими страусами, які зсховали голови у пісок.
на жаль, відомими широкому загалу стають лише мистці включені до шкільних хрестоматій, які б не були геніальні їх менш удачливі колєги. або мистці на яких поставили великі видавництва. а видавництва ставлять на молодь, яка пише безталанно але на мові зрозумілій найактивнішим споживачам – тій самій молоді.
Тому і чудова лірика Галини Тарасюк і її “Сестра…” і її новели рідко зустрічаються на полицях книжкових магазинів (я заледве знайшов кілька книжечок в Є). і не трапляються на очі-вуха пересічному українцю.
а їх варто почитати, особливо тим, кого не дуже доставляє сучасна молода література.
Травневий дощ,
Немов лоша,
Процокотів
По голубому листі.
І розчинилася душа
У з’яві цій,
Терпкій, пречистій.
В саду навпроти
Жінка молода
Всміхалася безжурно
Перехожим.
Кирпата, ясноока і руда,
На мене і на осінь
Ранню схожа.
Хороший автор. Мені її новели подобаються, за душу беруть, зараз мало хто так уміє. І ще там у “Янголі з України” є автобіографічна повість, я її недавно читала, і саме про повоєнне село очима маленької дівчинки. Дуже цікаво написано, хоч я взагалі спогади всілякі читати люблю. А те, що там у Спілці робиться – нє, не вірю, що ради піару. Піаритися у такий спосіб – ще вміти треба, а автор явно не вмів ніколи і вже не навчиться. Дістало, просто, видно… Двигунець, а вірш хороший ви поставили, бач, у Г.Тарасюк і поезія непогана… я, правда, до поезії не дуже, тому й не цікавилася.
енеспеу-шмеспеу… хтось читає жовту пресу… а хтось листи президенту…
почитайте краще збірку “Новели” або “Любов і гріх…”. Відразу відчуєте різницю у класі із сучукрлітом. Хоч я ще і не дуже старий і мотиви жаданів-малярчуків мені близькі та все ж сприймати їх після oldschool-них письменників не можу – не той рівень. Доводиться робити паузу між читанням.
а поезією ви пізно зацікавилися – як і більшість українських поетів, Г.Т. стала прозаїком і здається книги поезії не перевидавала. хоча в інтернеті її вірші є, на тому ж сайті.
Я аж вжахнулася, коли дізналася, що Тарасюк стала на прю з Яворівським. Але, знаючи Галину Тимофіївну з давніх літ, її вперте прагнення правди, розумієш, що вона просто не могла більше мовчати.
Справді, згодна з п.Євгенією, що Тарасюк усе ще романтик і пише про те, що болит ь, а не те, що продається. Я була в захопленні від її “Хижачки”, а її “Ганька – сама собі ворог” (яку, звичайно, панство читати не буде – що там, в селів може бути?) – то продовження “Шинелі”. Сильно і (вкраду у Горького) страшно! А ще люблю її іронію. І просто раджу читати її книжку “Короткий танець на Віденськім балу” – це справжне читання!
Письменник не може бути не борцем за справедливість. На жаль, наша письменницька братія звикла пристосовуватися до обставин. Все сподівається, що її куплять перекупники. Г.Тарасюк не з тих. Для неї честь вище похвал і подачок яворівських. Як журналіст і порядна людина вона має власну позицію і відстоює її. Заради кого?Та тих самих письменників, матеріальними набутками яких скористалися авантюристи Яворівський і Крим. Як можна брехати людям у вічі, що вся нерухомість не продана, якщо її вже немає? Вони скористалися перевіреним злочинним методом: створюються борги, а потім “добрі люди” забирають цю нерухомість на мільйони доларів. То чому письменники такі байдужі, міцно лежать на своїх псевдоукраїнських печах? Та тому що знають собі ціну, яка дорівнює кільком нулям. Справжній письменник – борець. От і народ у нас такий – мояхатаскрайченки – бандити знищують першого і останнього президента-патріота, а вони спокійно дивляться, як Україну ведуть на бойню.
І сипляться нагороди, премії, видаються книжки тим, хто, як публічна дівка, лягає під цих авантюристів. Соромно, панове т.з. письменники. Шевченко позирає на вас з презирством – моголи, моголи…
Справді, така Спілка, яка плодить рабів, нікому не потрібна. Але кошти, панове грабіжники, поверніть до копійки, бо розплата буде ще на цьому світі.
Щодо творчості Галини Тарасюк -цілком згодний з попередніми оцінками. Але от щодо її боротьби з Я-вор-івським, то вона не тільки Мирославу вжахнула. Дорога пані, огляньтеся, що робиться в державі владцями і законодавцями, до яких належить і очільник НСПУ! Дерибан і кругова порука, закони якої Яворівський переніс на Спілку! Хіба ви не розумієте, що всі ваші колеги, особливо ті, що “класики” і ті, що при “кермі” по областях розуміють, що майна вже немає. Але продане воно дякуючи їхній мовчазній згоді, оплаченій кому -премійкою, кому -званням, кому -виданням книжечки, а кому – і в конверті. Інакше чого б то так заціпило усім письменникам -Героям України, невже від страху бути побитим всеможним Яворівським?! І ще одне: злодіїв тому й важко зловити, що вони з нають з ким ділитися. Так що не тратьте сили, краще напишіть про це роман. Хай знають потомки, в які подлі часи ми жили.
Коротше, доборолись казаки – ні люльки, ні табаки. Кононенко права, бо як би те майно не наживалося попередниками, воно має працювати на нинішніх українських письменників. Усіх. а отже, на українську літературу. Але письменники самі винні. Особливо старші. Кожен щось там собі пописує в “ЛітУкраїну”, з москалями бореться, а прогнати зперед носа злодіїв боїться. Тому й “епоха бездарних Яворівських”, як писав Стус, триває, і буде тривати, доки письменники будуть тим, ким є. Не хочу ображати нікого. Скажу лиш, що кожна отара заслуговує або пастуха, або вовка… Ну от, замість того, щоб говорити про літературу, говоримо про те, що не варте доброго слова. Допоки ж?!..
ШАНОВНА ПАНІ ЄВГЕНІЄ! Не гарно так пересмикувати, і ставити на одну дошку прозаїка Володимира Діброву і — видалено модератором — Г.Тарасюк! Ото іще знайшли предтечу нової літератури! І процитовані вище кимось її — видалено модератором — про “дощ немов лоша” – також графоманія чистої води. Амбіційна тітка з Чернівців, якій не дано таланту, але понад міру дано нахрапистості й амбіційності – ось ким є аналізована в статті авторка. Сьогоднішня українська література до неї жодного стосунку не має!
Це точно! Сьогоднішня література до Г. Тарасюк не має жодного стосунку ! І це , гадаю, накращий комплімент цій авторці. Шкода тільки, що молодші не вчаться такої графоманії. Звісно, в кращому розумінні цього слова. Бо твори Г. Тарасюк справді пронизані любовю до письма. Художнього! А щодо нахрапистості…. То, на жаль, і в неї, і письменників її покоління, такого гріха найменше. Але кожен має право на свою оцінку. Тим паче сардонічну. А от той, хто Лотта – в корінь дивиться. От тільки замість Батурина (ради прізвища) треба поставити Слабошпицького. А то чим більше він свої українські диктанти по школах пише, тим більше російськомовних дітей. Один жах ці його проекти! Вже Шевченківську премію перетворив у проект. І до проекту Я-вора-Крима “Здерибанемо достроково Спілку” долучився.
Досить лише прочитати “Мій третій і останній шлюб”, щоб зрозуміти, що Г. Тарасюк стоїть незрівнянно вище всіх отих борзописців – представників укрсучліту, які у своїх “витворах” часто тільки блюють власним мозком та всіляко епатують читача різною гидотою, не маючи, по суті, що йому сказати. Відсутність життєвого досвіду (бо вік часто-густо зелений), інтелекту, смаку, освіти… Зате як вони піаряться, кривляються і возвеличуються на різного роду збіговиськах, слемах і т. п. заходах! Залишається лише сподіватися, що все оте шумовиння змиє хвилею часу.
Респект пані Кононенко за цей есей. Респект усім авторам сенсовних дописів під ним!
Це ж кого, змиє хвиля часу? Андруховича, Жадана, Забужко, Дереша, Діброву, Жолдака, Даниленка? Можу назвати ще 2-3 десятки імен, творчість яких є повним перпендикуляром до творчості (ах, лапки в слові забува поставити!!!) обговорюваної Г.Т.! Совок – він і в труні совок, і в творчих шуканнях не в останню чергу!
Тут уже попахує особистісним конфліктом. Щось у Сардонік у житті не склалося…
Буває… он для когось і уже Дереш геніяльний письменник і перпендикуляр, якого не змиє…
Дереш геніальний у тому, що ледь не накрилося після друку його витворів варшавське видавництво Прушинських. Видавці повірили Петру Мацкевичу, що Дереш продається масово, як Кінг. Польща поставила жирний хрест на Прохаську, Дереші, Сняданко.
Та ж сама історія була із екстримальним сексом від Забужки: ледь продали 10 книжок у Німеччині.
Які там перпендикуляри! Ставити генітальних карподерешів ув один ряд із Забужко, Дібровою, Андруховичем, Жолдаком… Звиняйте! Факт, щось таки не склалося у бідолахи – чи то у житті, чи у якому іншому місці. До того ж отой Сардонік хамить. Добре, що модератор слідкує – видалив його лайку. Та й мою, йому услід, теж… :-)
Потрясно широкий діапазон дискусії! І хай живуть паралелі і перпендикуляри, якщо вони когось гріють чи надихають. Шкоди тільки що ми справді мало дбаємо про літературу і події ганебні у Спілці ще один доказ того, що вона, або те, що під цим словом підсовують нам, буяє, як чортополох. Суцільний цинізм, збоченство, пофігізм… На щастя, є ще стійкі оловяні солдатики, хай і прєклонного возраста, які ще вірять у справедливість, шукають якусь правду і пишуть про це чесні книжки. Їх одиниці. Але Шевченко теж був один. І не був нардепом 5 сколикань і не писав доносів на колег своїх під псевдом Тридоля… А написав “Назара Стодолю”. Тому й досі живе. А нинішні трубадури погибоша аки обри разом своїми опусами і вкраденими мільйонами.
Привіт! Мене трохи не було – аж дивлюсь, є реакція на мої зауваження. Бідний Кактус аж колючки на дупі рве собі. Я, чесно кажучи, цю пані Г.Т. читав колись, років ість-сім тому. Убоге видання, страшенно амбіційно оформлене – коротше кажучи, жіночка “себе хаває”. Але мені інше подобається: цнотливі оборонці на Літакценті. Про яку там лайку ви писали, шановний Кактусе? Це ви, мабуть, творів Г.Т. начиталися, після чого вам кожне нормальне міцне слівце лайкою видається! Ну а щодо Дереша і Карпи – їх читає молодь. І я чомусь не бачив книжок Г.Т. у вагонах київського метро. А Дереша з Карпою бачив. Привіт усім! Кактусе, удобряйся селітрою, і будеш здоров! І читай, читай, читай Г.Т. донесхочу!!!
Письменник не може не бути борцем за справедливість. На жаль, наша письменницька братія звикла пристосовуватися до обставин. Все сподівається, що її куплять перекупники. Г.Тарасюк не з тих. Для неї честь вище похвали і подачок яворівських. Як журналіст і порядна людина вона має власну позицію і відстоює її. Заради кого?Та тих самих письменників, матеріальними набутками яких скористалися авантюристи Яворівський і Крим. Як можна брехати людям у вічі, що вся нерухомість не продана, якщо її вже немає? Вони скористалися перевіреним злочинним методом: створюються борги, а потім “добрі люди” забирають цю нерухомість на мільйони доларів. То чому письменники такі байдужі, міцно лежать на своїх псевдоукраїнських печах? Та тому що знають собі ціну, яка дорівнює кільком нулям. Справжній письменник – борець. От і народ у нас такий – мояхатаскрайченки – бандити знищують першого і останнього президента-патріота, а вони спокійно дивляться, як Україну ведуть на бойню.
І сипляться нагороди, премії, видаються книжки тим, хто, як публічна дівка, лягає під цих авантюристів. Соромно, панове т.з. письменники. Шевченко позирає на вас з презирством – моголи, моголи…
Справді, така Спілка, яка плодить рабів, нікому не потрібна. Але кошти, панове грабіжники, поверніть до копійки, бо розплата буде ще на цьому світі.
Австрійське видавництво “G&G” відтепер працює з нами!
10, 11 травня 2009 року у Відні відбулася робоча зустріч між представниками делегацій з України в особі Василя Васильовича Продана, голови правління ДАК “Укрвидавполіграфія” і Поповича Олександра Євгенійовича ВАТ “Харківська книжкова фабрика “Глобус” корпоративне підприємство ДАК “Укрвидавполіграфія” та Австрії в особі пана Георга Глёклера, директора одного з найстаріших австрійських видавництв “G&G”.
В результаті цієї зустрічі досягнута домовленість про розміщення замовлення на виготовлення книг на українському поліграфічному підприємстві – “Харківській книжковій фабриці “Глобус”.
Даний проект направлений на просування поліграфічних послуг з виготовлення книги для Европи. Підписання договору на виготовлення книг із зарубіжними видавцями – велике досягнення по виходу на європейський ринок по збуту поліграфічних послуг. Вперше вітчизняне поліграфічне підприємство віддрукує книги для Европи. Перша партія книг зійде з конвеєра вже в перших числах червня.
Готовність до співпраці на експорт не єдина домовленість досягнута на зустрічі. В процесі переговорів на обговорення винесено питання про спільний проект видання книг європейських авторів РОСІЙСЬКОЮ мовою для українського ринку.Проект дістав схвалення і на даному етапі йде ознайомлення з пропозицією проектів перекладних видань.
Представники ДАК “Укрвидавполіграфія” і ВАТ “Харківська книжкова фабрика “Глобус” в результаті проведених переговорів отримали офіційне запрошення на виставку, яка відбудеться у Відні восени цього року, на якій планується познайомити європейські видавництва з українськими книжковими поліграфічними підприємствами і їх виробничими потужностями, а також з мережею дистрибуції.
Ориґінал! Спочатку обзиває, ні сіло, ні впало, недолюдком, а потім ще пише про якісь колючки на дупі. Це ви, Сардоніку, мабуть на дозвіллі селітру попиваєте. Я ж удобряюсь хорошими винами, горілкою і коньяками – у приємному товаристві та під відповідну закуску. І вам того бажаю. Щиро. Жовчі буде значно менше, настрій і кровообіг покращаться.
А те, що у нас видання убогі й амбіційні, то це вже швидше вина видавців з марґінальними смаками, а не авторів. І видають переважно з розрахунком на базарні й привокзальні ятки. Та навіть жалюгідно видана книжка не спотворить хорошої літератури. Як і вдалі картинки не ушляхетнять графоманського лайна.
Що це за Батурин між кактусів уклинився? І чого це він носить назву резиденції Мазепи і Ющенка? Якщо це присвоєння, то треба , звісно, здавати прокуратури. Хай не ганьбить святе. Тим більше, що з шайки-лєйки Я-вора і цього Бендера Крима. Повлаштовувалися…Жирують за кошти наївних і переляканих письменників. Правий був Дімаров, коли вимагав (так ЛітУкраїна пише) на Раді НСПУ незалежного аудиту всього того, що вони натворили із спілчанськи майном, від чого прокуратура в трансі. Дімаров не дурний чоловік, знає, що каже. Перевірити, і кого – в тюрму, кого – в Батурин на відбудову резиденції. Але щоб гроші повернули до копійки. І всі віддати на видання книжок українських. А то вони повтікають за кордони , або перескочать в нові партії. Але ж вони все роблять, щоб усе затерти, перевести на пси. Письбменники, прокидайтесь! Вас Тарас будить, і той що Бульба, і той, що Шевченко, і той, що Тарасюк.!
як і завжди у таких випадках обговорення творчості плавно перейшло у обговорення поліграфії і вигукування смажених гасел…
А тут, шановний Двигунець, більше й нічого обговорювати – бо творчість Г.Т. не дискутабельна. Тому й переходимо на персоналії, та про поліграфію недолугу розводимося. Щодо Кактуса, то я тільки з насильством над фантазією можу уявити його “приємне товариство”, яке під шмурдяки, що воно їх іменує “хорошими винами, горілкою і коньяками” тащиться від твочості Галини Тарасюк. Бідні люди! Ви б іще про Любов Голоту почали тут розмову! Погана бабська українська література псує смак тим, у кого він є. А Кактус “удобряється”! Удобряйтесь, шановний, як і раніше, творчими екскрементами пані Г.Т.! Бон аппетіт!
Оце рівень, видно, що людина “начитана”… До якого ж плінтуса треба опуститися письменникові, якою мовою писати, щоб цей “поціновувач” його прочитав? Кошмар… А творчість Тарасюк не дискутабельна , бо який твір не візьмеш, то потрясіння. Починаючи від того ж роману “Смерть сестра моєї самотності”, який став, Кононенко як чесна і талановита людина правду рече, першим українським бестселером, до її збірки новел “Дама останнього лицаря”, до роману “Між пеклом і раєм”, книжки “жіночих романів” , “Янгола з України” -такий феєрверк подій і персонажів, що диву даєшся її таланту бачити життя наше у всій величі його абсурдності. А новий роман “ЦіньХуань Гонь”? Нарешті, у нас зявився гумор, не кінський, а український. А “корткий танець”? Над її книжками люди плачуть і сміються, а ви…Ех!…
Випадково довідався від знайомого письменника, що сьогодні відбулася якась нарада у Спілці, на яку Яворівський скликав усіх своїх смердів і возлюблених, серед яких були такі достойники як Дімаров, Перебийніс, Слабошпицький, Баранов, дєвочки-припєвочки з групи поддєржкі і нашу полумяну Пассіонарію, яка боролася за справедливий розподіл спілчанського майна між зубожілими письменниками, Галину Тарасюк одноголосно викреслили з рядів Спілки. Дабы другим не повадно было. Так відомий “демократ” голова комітету ВР з питань культури і духовності та свободи слова Я-вор бореться за відкрите демократичне суспільство. Гряде 37 рік, товаріщі писатєлі. Цей словоблуд і вдатний гендляр виявився похлєще Берії. А письменницька братія мовчить собі, вилупивши очі, бо лагоденствує. Але думаю, що це вже агонія…
Яворівський стільки напаскудив і письменникам, і Україні, що трудно про це говорити. Очевидно, такої нечисті в історії письменства ще не було.
Згодна з Очевидцем – Яворівський словоблуд і гендляр. Писати він не може, а керувати більшістю тих, хто пописує, – це ж не так складно: вечеря в ресторані – і всі його! Коли людина захищається такими методами, як Яворівський, то безперес=чно одне: він неправий. Не думаю, що варто печалитися пані Галині з приводу т ого, що її виключили зі спілки – хай спілка плаче, що вона докотилася до рівня, коли її членом може стати за гроші навіть графоман. А твори Тарасюк, як би хто не хотів, це таки література, справжня. Я не так добре знаю сучасний літературний процес, як той (більш за все – та), що називає себе сардоніксом , але думаю, що він творів Тарасюк просто не читав, тому зіпсувати йому смак ніхто не зможе – в нього (неї) смаку просто немає. Судячи з лексикону.
Хочу подякувати всім і, звісно , Літакценту і Є. Кононенко, за ці рефлексії з приводу ,, які вкотре мене переконали, що біографія письменника- це все-таки вчинки., які трансформуються у творчість і дають право на неї. .Погортаймо історію літ-ри. Вічність вибирає Тютюнників, а не Корнійчуків. І це всі знають,та не всім вдається перебороти стадні інстинкти.. Мені дивно, що кілька не вартих доброго слова негідників обікрали майже 3 тис. тих, хто вважає себе цівітом нації, а той цвіт викреслив із своїх списків одину людину, , яка посміла обуритис.ь. Я у Спілці 32 роки. Не те пережила. І мені смішно спостерігати за поведінкою братії друкованої в цій ситуації . Тому з чистою совістю в ці дні видала нарешті свій дописаний роман “Сестра моєї самотності”. Читайте, там весь наш паноптикум і ситуація.
Пані Галино!
Хоч тут якийсь Мочєвідєц щось знає про шайкі-лєйкі, відоме лише йому, заходьте до відомої Вам кімнати у НСПУ , де Ви перекурювали після тієї пам”ятної президії. Принаймні – поки в ній працює той, хто не боїться Вас ( і не тільки Вас) приймати.
читаю: батурин: не боїться вас, примати!;-)
Сергію, очольте Спілку, наведіть там лад. Ви ж кум Ющенка, сват Ніни Матвієнко. І пишете ви не як оті шклярі-баранови-крими.
Пану Батурину. Слава Богу, що у Спілці зосталися такі мужні і благородні лицарі, які нічого не бояться. Що не всі члени НСПУ чоловічого роду втратили свою стійкість і твердість переконань від страху перед “ревкомівською трійкою” на чолі з Яворівським, не спилися на щедрих подячних фуршетах після кожної памятної і не тільки мені президії, не втратили орієнтацію в ситуації істеричної паніки, що скоро все-таки прийдеться повертати незаконно привласнене, або тікати з коханої України. Слава вам! Так і тримайтесь!
О, скільки відгуків уже :). Вернулася із закордонного відрядження, а тут такі розправи над Тарасюк, інакше й не назвеш. Показували передачу про Гната Хоткевича – один до одного. Чисто в дусі кедебешного минулого. … Куди ж ми йдемо? Одного з кращих прозаїків України виключено зі Спілки письменників.. І ким? Тими самими, що ще недавно в такий спосіб розправлялися із Стусом, Руденком… Жаль, що не реагують на це такі нібито порядні люди і самі жертви колективних розправ як Євген Сверстюк… Щось дуже сумне твориться в нас порівняно з вільним світом. Жаль, що самі письменники один одного не читають, а тим більше не скажуть і слова на захист свого колеги. Страх, байдужість, деградація? Сумно…
Бездарний Яворівський прагне перетворити Спілку Письменників на Псоюз Пісятелів.
Розпустити варто те збіговисько, хай виживають поокремо, без майна.
Якби вони залишилися без державного фінансування, то розпустилися б самі.
І досить успішно.