Контексти і тексти Івана Дзюби

Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій.—К.: Криниця, 2008
Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій.—К.: Криниця, 2008

Якось так прикро склалося, що в Україні ніколи не було знакової белетристики. І не те, щоби ми не мали окремих доброго рівня прозаїків (як Володимир Винниченко, Юрій Яновський, В.Домонтович, Григір Тютюнник, Василь Стефаник та й ті ж Василь Портяк з Леонідом Кононовичем, Оксаною Забужко та Юрієм Андруховичем в останні часи), – але всі вони, як би прикро це не звучало, з цілої низки причин так і не спромоглися стати явищами наднаціонального масштабу. Інакше кажучи, особисто мені важко уявити, щоби для якогось росіянина чи поляка з виробленим літературним смаком книги згаданих вище авторів стали б настільки значущими, як твори Ж.Сарамаґо, Я.Хаздра, О.Памука, А.Камю, В.Бикова, Ґ.Ґраса чи… Перелік прізвищ, звісно, можна довжити, але навряд, щоби хтось із згаданих мною справді добрих українських письменників мав шанс опинитися в списку світових прозаїків першого ряду. Це прикро. Може, навіть образливо. Але…

Але хоча кожен зі згаданих вище (й, на жаль, не згаданих) белетристів має неабиякі сильні сторони, проте жоден із них не створив справді універсального національного контексту, з якого б читач іншого народу міг скласти уявлення про український характер, специфіку життя та історичної долі, уявлення про побут та вплив географії, історії та сусідів на того специфічного персонажа, який от уже майже два десятиліття творить незалежну державу (такий от парадокс: може, саме тому, що ми не пізнали себе, ми й досі не можемо визначатися, яку ж саме державу будуємо). Прикро, але про українців і далі емоційно-образне враження складають не за твореними нами самими міфами, а за зверхньо-імперською історією про хохла, нав’язаній нам північно-східним сусідом і закріпленою не лише ними, а й не одним вітчизняним автором (на щастя, теж не більш, ніж національного рівня).

Єдине, що нас рятує – поезія. Гарних поетів нам ніколи не бракувало, але у світі масових культур поетична мова вже давно стала різновидом таємного шифру, яку без спецпідготовки не вчитаєш. От і залишаємося загадковими й незбагненними навіть для себе самих нуворишами, які вирішили за краще дозволити з’ясовувати, хто ми є комусь іншому – росіянам, полякам, румунам чи ще комусь, кому ми виявимося цікавими, окрім найближчих сусідів.

А що охочих не надто багато, та й згадують про нас лише спорадично, то ми й досі не надто уявляємо, який же він – літературний (та й реальний) український герой…

У цьому сенсі 2009-й, попри всю кризу з вітчизняним книговиданням, порадував нас відразу двома літературними явищами, які цілком можуть претендувати на те, аби покласти початок заповненню лакуни.

На жаль, це знову не проза.

Але, поза всіляким сумнівом, це – надзвичайно добра сировина для її творення.

Мова про два неординарні видання – книгу Івана Дзюби «Спогади і роздуми на фінішній прямій» та тритомовик вражень та рефлексій «Доповідна апостолу Петру» (сам автор визначає жанр твору як «роман-хараман») Юрія Іллєнка… Абсолютно не подібні ні за типом сприйняття світу, ні за способом його інтерпретації автори пропонують читачеві надзвичайно живі й соковиті кавалки реалій різноформатного, різностильового й різнонастроєвого життя, в якому присутня як авторська споглядальність і відстороненість (Іван Дзюба), так і всепоглинаюче ego (Юрій Іллєнко). Купно ці книги творять справді щільну й надзвичайно барвисту палітру того національного варива, що породжує героїв і зрадників, відчайдухів і обережних, принципових і безпринципних… Але головне, що в книгах І.Дзюби та Ю.Іллєнка нарешті присутня та жива і не прикрашена на догоду ідеям, стилям чи патріотизмам правда, яку майже неможливо відшукати у вітчизняній прозі.

І лише формат – тисяча сторінок у Дзюби і майже півтори в Іллєнка – змушує жалкувати, що більшість читачів навряд чи й знайде час, аби прочитати, може, чи не найкращі з контекстотворчого погляду книги української літератури. Принаймні, якщо мати на увазі геть неоднозначне XX ст., то це майже факт.

Не аналізуватиму тут твір Юрія Іллєнка, який (принаймні у мене), викликав доволі неоднозначну реакцію з причин етичного характеру. Натомість говорімо про Івана Михайловича Дзюбу.

Навряд чи знайдеться в історії вітчизняної гуманітаристики XX ст. інший автор, чия книга була б не просто явищем, не лише на кілька десятиліть вперед визначила напрямки й больові точки літератури, а й вплинула б на розвиток усього суспільства і навіть поведінку вітчизняних еліт. Лише «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана романтиком Дзюбою, стала своєрідним літературним міфом.

Книгу І.Дзюби конфісковували, автора привселюдно «розпинали» й навіть більш ніж півроку протримали в ув’язненні, а непрочитана більшістю книга в дивний спосіб жила і навіть впливала як на прихильників права українців бути собою й зберігати національну культуру та мову, так і на тих, хто в ім’я кар’єри вважав за можливе не просто йти у фарватері русифікації, але й активно боротися зі всіма виявами національного.

Як це часто буває, автор не просто став заручником, як тоді здавалося, праці «всього життя», але й фактично на кілька десятиліть був викинутий з українського літературного контексту. Єдине, що йому залишалося (і він цим блискуче користався), писати про літератури народів СРСР [«Грані кристала» (1976), «На пульсі доби» (1981), «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1987), «Садріддін Айні» (1987)] та інколи друкуватися в російській (переважно московській) періодиці.

В українських патріотичних колах це було сприйнято як зраду. І.Дзюбу затавровано як «відступника»: загальний рівень вітчизняної провінційної гуманітаристики був таким, що ніхто не хотів бачити, що Іван Михайлович й далі розробляв національну тематику. Інша річ, що йому довелося змінити об’єкт дослідження. Поспільство вимагало від ученого жертовності, а він обирав роботу.

Зрештою, «Інтернаціоналізм чи русифікація» передусім була «з’ясуванням питання», й лише в другу — блискучим публіцистичним зразком, автор якого, користуючись єдино дозволеною в СРСР ленінською методологією, обстоював національні інтереси і формулював національну точку зору. Головне в «Інтернаціоналізмі…» – аналіз русифікаційних процесів. А висновки… висновки, дещо стримані й, головне, зроблені в інтересах поступу того суспільства і ладу, в якому жив автор.

Поставивши національне питання в центр дослідження, І.Дзюба апелює, може, навіть, не так до однодумців, як до правлячих еліт УРСР та СРСР, аргументовано доводячи, що і в другій половині XX ст. вибухова енергія націоналізму за своїм потенціалом переважає класову. Еліти, як це часто буває в слов’янських країнах, не дослухались голосу раціо…

Наслідки всім відомі.

Та й не було в «Інтернаціоналізмі чи русифікації» таких страшних рядків, які Іван Михайлович сформулював уже за часів незалежної України: «Треба нам усім нарешті усвідомити: русифікація України – усупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу».

Здається, ніколи й ніде виважений Іван Михайлович не висловлювався гостріше. А в незалежній Україні зважився, бо «мовне виродження українського суспільства не тільки не припинилося із здобуттям Україною політичної незалежності, а й набуло ще відразніших форм».

Не скажу, що Дзюбу не почули, або не звернули уваги. Його слова мали певний резонанс, але — так уже в нас чомусь повелося — без жодних реальних наслідків. Ба, більше, прихід чесного Івана Дзюби в українську владу (він був Міністром культури з грудня 1992 до серпня 1994 р.) опосередковано пов’язаний із пізнішою катастрофою з українським книговиданням та книгопоширенням. Саме тоді були започатковані реформи українського книговидання, що не лише не дали жодних наслідків, але й дозволили чиновникам та ділкам спершу приватизувати, а пізніше перепрофілювати книжкові крамниці і склади під більш прибутковий бізнес.

Одного походу у владу Івану Михайловичу вистачило. Після цього він упродовж восьми з половиною років очолював Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України та якийсь час Комітет із присудження Національної премії України ім. Т.Шевченка. Останніми ж роками зосередився на роботі з укладання та видання «Енциклопедії Сучасної України» та написанні статей, спогадів і роздумів. Себто — на тому, що, на погляд самого Дзюби, він мусить встигнути сказати українському суспільству.

Саме під цим кутом і варто дивитись на одну з останніх його книг – «Спогади і роздуми на фінішній прямій».

Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій» справді можна читати як книгу спогадів… Проте так само ті можна читати як енциклопедію із українського суспільствознавства чи збірку діалектних і власне авторових («дзюбізми») фразеологізмів, або як правдиву історію народного життя 1930-х – 1990-х років, або й узагалі розглядати як набір сюжетів, кожен з яких потенційно може вирости в цікаву повість чи навіть роман. Принаймні, більшість накиданих І.Дзюбою реальних історій значно цікавіші, образніші й художніші, ніж куці сюжети багатьох наших «реєстрових» прозаїків.

Єдине, чого не знайде читач у книзі Дзюби, – то це з’ясування стосунків, виправдання чи «підтягування» себе під суспільні чи цехові очікування, або — тим паче засудження умовних N-ка чи -енка. У своїй книзі Іван Михайлович передусім уважний спостерігач звичаїв, традицій, мови, психології та середовища завжди конкретно-історичного українського суспільства, де сам автор не стільки діяч чи суб’єкт, скільки співоб’єкт, який зберігається в канві оповіді лише тому, що його відсутність порушить правдиву картину оповіді.

У цьому сенсі книжка справді унікальна.

Про що б не заходила мова – українське середовище Донбасу першої половини минулого століття (українські Оленівські Кар’єри, що нині стали зденаціоналізованим Докучаєвськом), німецьку окупацію, інститутське донецьке чи аспірантське київське середовище, шістдесятників, сучасну літературну «тусню» чи робітниче середовище Київського авіазаводу, в багатотиражці якого І.Дзюба пропрацював близько дев’яти років, – скрізь у центрі оповіді людина, курйоз, неординарна репліка або сценка, підмічена уважним спостерігачем і зафіксована старанним хроністом людської мікроісторії.

Яке б середовище не описував автор-спостерігач, читач завжди має до діла з реальною, майже раблезіанською картинкою, що пашить смаками і настроями реального життя. І пашить так, що читач не лише за одним мазком чи реплікою формує враження про людину, але й відразу «вганяється» в контекст: розуміє внутрішні мотивації й зовнішні тиски, що примушують тих чи інших персонажів Дзюбиних спогадів чинити так, а не інакше.

Майстерно вкраплені в тексти й міркування Дзюби-літературознавця і Дзюби-публіциста.

Підозрюю, що чимало читачів буде розчаровано тим фактом, що у розділах, де розповідається про арешт і цькування самого Івана Михайловича він із великим запасом оминає будь-які спогади, що могли б кинути тінь на тих чи інших людей, які вели себе тоді не найкращим чином.

Як на мене, – дарма. Адже саме в цьому непопулярному рішенні чи не найбільша принада книги. Книги, яка, оминувши задавнені болі та образи, покликана допомогти усім нам збагнути, яким було буденне життя українців в XX ст. Як і чим наші предки жили. Що їх турбувало і як доводилося долати непрості дороги життя.

Іван Михайлович Дзюба зробив ще одну послугу українській гуманітарній науці: він першим написав і видав книгу, на сторінках якої з реальних мікроісторій людей, які зустрічалися на шляху автора, створено правдивий і живий контекст українського політичного, суспільного та літературного материка; створив передумови для того, аби вітчизняна проза повернулась до силового поля тих світових викликів і проблем, що їх більшість наших белетристів старанно уникає.