Вирушити до Ітаки

Новогрецька література: Антологія /укладачі Пономарів О. Д., Клименко Н. Ф., Перепльотчикова С. Є. – К.: Вид-во «Укр. енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2008. – 344 с. (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: світове письменство)
Новогрецька література: Антологія /укладачі Пономарів О. Д., Клименко Н. Ф., Перепльотчикова С. Є. – К.: Вид-во «Укр. енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2008. – 344 с. (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: світове письменство)

Через 50 років після того, як у перекладі українською вперше вийшла друком окрема книга новогрецького автора (Нікос Казандзакіс, «Христа розпинають знову. – К., 1958) побачила світ «Новогрецька література. Антологія» – перше масштабне видання, що представляє українському читачеві новоеллінську літературу як цілісне явище.  Антологія водночас є підсумком зусиль кількох поколінь перекладачів-елліністів – деякі переклади були здійснені ще в 1960-х роках.

Яка ж панорама відкриваться перед читачем Антології? Знайомство з давньогрецькою літературою допоможе йому лише як вихідний пункт. Бо під палітуркою на нього чекає Греція інакша – Греція часів музичного стилю рембетіко, композиторів Каломіріса й Теодоракіса, кінорежисерів Какояніса й Ангелопулоса… Греція набагато ближча і зрозуміліша – та, яка святкує не Панафінеї, а Великдень, до того ж тоді, коли й ми… І на цьому збіги в часі не завершуються. Адже темпорально література новогрецькою мовою та українською – майже однолітки (зачинатель новогрецької літератури, представник іонійської школи Діонісій Соломос, народився у рік виходу «Енеїди» Котляревського – 1798-го!).

Видання охоплює майже два століття новогрецького мистецтва слова: від витоків епохи романтизму – через митців зламу ХІХ-ХХ століть – до теперішніх авторів. Цим пояснюється велика стильова й жанрова розмаїтість антології, власне — розмаїта єдність світовідчуття, яка проглядається у поетів, прозаїків, публіцистів, котрі писали, жили й кохали по-різному і в різний час, належачи до різних шкіл.

Приємно відзначити, що добірці фрагментів творів різних авторів передує лаконічна, але інформативна довідка про їх життя і творчість. Примітною є увага, з якою укладачі ставляться до особливостей мови кожного письменника. У перекладі їх передати майже неможливо, але у Греції, де мовні баталії завершилися лише в 1970-их роках, це часто одна з суттєвих рис, що характеризують світогляд митця слова: вибір між формами димотики («народної мови») й катаревуси («очищеної» на взір старогрецької) – це вже питання не граматики, а (в найширшому мистецькому розумінні) ідеології.

Втім, читаючи книгу, іноді відчуваємо брак академічного приміткового апарату. Адже античні реалії відомі читачеві краще, тоді як події визвольних війн Греції (подвиги клефтів, наприклад), особливості життя Греції ХХ століття – майже земля незвідана.

Найбагатше представлені в антології поети Константінос Кавафіс, Йоргос Сеферис, Одисей Елітис (останні два – нобеліати), прозаїки Нікос Казандзакіс і Антоніс Самаракіс. На деяких із цих вибірок ми й зупинимося, аби уникнути надмірної подрібненості й фрагментарності (у будь-якому разі, повніше нефрагментоване уявлення, наскільки його можна очікувати від  видань такого типу, можна отримати лише після прочитання Антології).

Великою добіркою поезій представлений Константінос Петру Кавафіс (1863–1933). Поет народився і помер в Олександрії, єгипетському місті, що ввібрало в себе таємничість сходу й поєднало її з еллінським спадком. Багато в чому Кавафіс як поет зумовлений генієм місця і міста, що було одним із головних культурних центрів епохи еллінізму. Поета вабить не завчений у школах до дірок золотий вік Перікла, а присмеркова епоха пізнього еллінізму й кадильний дим Візантії. Переважно саме тут існують ліричні герої митця, саме в цих епохах розгортаються магістральні для Кавафіса історіософські й чуттєві мотиви. Цікаво, що літературознавці говорять про символізм олександрійця – і водночас… про його реалізм (монографія С. Ільїнської 1984 року має підзаголовок «На пути к реализму в поэзии ХХ века»). Напевно, це не зовсім так. Кавафіс – справдешній історичний поет, але його «реалістичний» історизм полягає у чуттєвій конктретиці людських душ, тіл і доль. Кістяк давніх літер одразу обростає для Кавафіса живою плоттю, плоть він одягає в розкішні шати й миттю витворює пістряві міські декорації (як в «Олександрійських царях»). І сам відчуває себе одним із захоплених споглядачів проминання історії, — споглядачів, які

«прославляли мовами своїми
в захопленні видовище те красне,
хоч знали, певне, чого все те варте,
що царства ті – порожній згук – не більше».
Переклала І. Бетко

Для Кавафіса характерне переосмислення античної спадщини в ширшому символічному контексті. Прикладом може слугувати «Ітака»:

«Якщо збираєшся вирушити до Ітаки,
то побажай, щоб довгою була дорога,
повна пригод і на досвід багата.

Ніколи не забувай про Ітаку.
Твоє призначння – туди повернутись».
Переклав Гр. Кочур

До вибірки віршів увійшли майже всі переклади Кавафіса, здійснені поліглотом Григорієм Кочуром, проте чомусь не знайшлося місця для відомого «Чекаючи на варварів».

Також дуже примітне перекладацьке «сито»: Кавафіс постає передовсім як поет-історіософ, а ось еротична лірика представлена відретушовано й боязко. Хоч деякі вірші були перекладені вже зовсім нещодавно, коли не існує моральної цензури. Серед них немає нічого, що б відкривало Кавафіса як майстра естетичного епатажу.

Обидва грецькі лауреати Нобелівської премії в галузі літератури (Йоргос Сеферис та Одісей Елітіс) називали Кавафіса своїм учителем. Але Сеферис продовжував міфопоетичну лінію Кавафіса, для нього давній епос і давні історики – це міф, це алегорії блукань людського духу, за конкретикою там прихована «поетична теологія» (умовно кажучи), про яку мріяли ще флорентійські неоплатоніки. Елітіс же – поет «історико-поетичний», його головний твір – поема «Достойно єсть», ліро-епічна розповідь про долю Греції.

Досить повно (як для обсягу антології) представлена творчість Нікоса Казандзакіса (1883 – 1957). Твори письменника ідейно дуже неоднозначні, як і саме духовне життя творця, який міг шість місяців провести в маленькій келії на Афоні (чи краще, Атосі), а потім написати монографію про Ніцше, вивчати буддизм, слухати лекції з психоаналізу – і бути пропагандистом ленінізму (Казандзакіс чотири рази відвідав СРСР). Одне слово, найкращою ілюстрацією «внутрішнього досвіду» Казандзакіса міг би бути епізод із фільму Тео Ангелопулоса «Погляд Улісса», коли величезну статую Леніна транспортують на баржі за течією річки, а грецькі селяни біжать уздовж берега, стають на коліна – і хрестяться… Духовне кредо, видобуте з таких ідейних мандрів, втілилося в есеї «Аскетика (Salvatores Dei)» (1922-23): людина має «врятувати Бога» (звідси й латинський підзаголовок – «спасителі Бога»), бо він – слабкий, безпорадний і злютований розпачем. Врятувати його можна пристрасним поривом, рішучою дією:

«Сьогодні Бог – це робітник, злий від утоми, гніву й голоду. Він тхне димом, вином і потом. Лихословить, хоче їсти, народжує дітей, страждає від безсоння, галасує на горищах і в підземеллях, погрожує. … Ми залишаємо наші двері відкритими для гріха. Ми не затикаємо свої вуха, щоб не почути Сирен. Не прив’язуємо себе від страху до щогли великої ідеї; не лишаємо корабель і гинемо, слухаючи та цілюючи сирен» (переклав В. Шкуров).

Відчутно, що іноді між рядки Казандзакіса заповзає змія сумніву й підозри Заратустри, й автор переступає межу «дозволеного». Недарма за роман «Остання спокуса Христа» (1950-51), який представлений в антології промовистим уривком, Казандзакіса відлучили від церкви. І цілком доречну, коли йдеться про письменника такого масштабу, Нобелівську премію він не отримав через одностайні протести православного й католицького кліру. Якщо письменник береться за написання євангелія «від себе», то існує небезпека створити голосну порожню сенсацію на кшталт «Коду да Вінчі». Але Казандзакіс у цьому творі підсумовує свої роздуми про одвічний конфлікт духу і плоті, універсальне втілення якого він убачає в особі Христа (далі цитуємо передмову до цього роману, не представлену в Антології, у власному перекладі): «Кожна людина – богочоловік, дух і плоть водночас: через це таємниця Христа не є таємницею лише окремої релігії, але має вселюдське значення: у кожній людині спалахує битва людини й Бога, а заодно – і примирлива пристрасть. … Що сильніші плоть і дух, то пліднішою є битва, багатшою – завершальна гармонія. Не любить Бог безсилі душі і слабкі тіла. Душа хоче позмагатися з повносилим супротивним тілом, вона – хижа птаха, яка, ніколи не насичуючись, пожирає і перетравлює тіло, нищачи його».

Представлений в антології й уривок відомого роману «Кумедні й лихі пригоди грека Зорбаса» (1946). Попри комічний антураж, письменник і тут не припиняє мислити теологічними й містичними категоріями, щоправда, в приземленішому контексті. Приміром, Зорбас проектує гірську канатну дорогу для колод, що потрібні для будівництва шахти, і на схемі дороги кожну колоду несуть ангели!

У новелі з першої книги Антоніса Самаракіса (1919-2003) герой вирішує подати в газету оголошення «Потрібна надія» (чи «Розшукується надія»). Самаракіс, як і його герой, розшукує надію для людини ХХ століття, яка пережила дві війни й чекає на третю, для грека, приреченого жити в часи режиму «чорних полковників», для божевільного, який панічно боїться спокою. Текст Самаракіса розхитує підвалини спокійного життя, у якому єдине щире почуття – байдужість. Як божевільний герой повісті «Сигнал небезпеки», цей текст рвучко тягне стопкран потяга, який прямує в невідомість: «Що справжнє гідне у світі людей, то це неспокій, глибинний неспокій. … це Святий Неспокій, що живе в душі Христа, Неспокійного, Бентежного Христа. … Ці люди спокійні, але вони не мають права на спокій, ще страшніша за небезпеку війни небезпека байдужості перед загрозою війни, а за небезпеку голоду – небезпека байдужости перед загрозою голоду» (переклала Т. Чернишова).  Такій потребі в болючому неспокої вторить і поет Тасос Лівадитис: «…а найгірше, // коли немає надії, // і навіть біль залишає тебе назавше» (переклад В. Степаненко). З одного боку, письмо Самаракіса за силою емоційного напруги може нагадати експресіоністів (зокрема, нашого Стефаника), але формальні засоби радше нагадують… Вірджинію Вулф із її «хвилястими», нібито незумисними повторами знакових слів, думок, речень. Ніби концентричні кола, ці періоди сходяться до однієї точки. ніби «до маяка» – до потреби в надії.

Так чи інакше, а згадати всіх авторів, представлених в антології новогрецької літератури, тут немає ні часу, ні місця… та й потреби. Те, що я представив тут, – це радше мій читацький «канон» новогрецької літератури. Мені здається, що він певною мірою відбиває найхарактерніше для великої мистецької епохи, в яку творили Кавафіс, Казандзакіс, Самаракіс. Можна назвати це поетикою нестабільності, що набуває форми хитання між індивідуальним почуттям і трагічним проминанням історії (Кавафіс), битвою-узгодженням плоті й духу (Казандзакіс), відкиданням стабільності заради «святого неспокою» (Самаракіс). Входячи на територію таких текстів, відчуваєш себе в зоні підвищеної сейсмічної активності.

Звісно, антологія на 340 сторінок може лише репрезентувати літературу із двовіковою історією, але  повноцінно замінити окремі видання новогрецьких письменників українською мовою, яких не так багато (згідно з бібліографічним покажчиком Антології, їх налічується лише 20 за 50 років), їй не під силу. Вона має радше спонукально-інформативну функцію, більше провокує до детальнішого зацікавлення світом новоеллінського письменства.

А ширше – нагадує про те, що час вирушити до своєї Ітаки.